Притчі 
Бо коли язичники, що не мають закону, з природи законне чинять, вони, не маючи закону, самі собі закон: вони показують, що справа закону написана у них в серцях, про що свідчить їхня совість і думки їхні, які то звинувачують, то виправдовують одна одну‚ у той день, коли, за моїм благовістям, Бог буде судити таємні діла людей через Ісуса Христа. (Рим. 2:14-16)
Жіноче відділення обласної психіятричної лікарні готувалося до сну. Баба Зоя завершувала свій звичайний вечірній обхід. Заходила в палати, сідала на ліжка до хворих. Слухала, заспокоювала… Гладила руки, обличчя. Казала теплі, лагідні слова. Навіть «буйні» втихомирювалися і засинали. Для більшости пацієнтів баба Зоя була єдиним світлим промінчиком в їхньому безрадісному існуванні під замком. Медсестри, нянечки, санітарки, звіряли їй свої таємниці, а лікарі скаржилися на втому. Знали: баба Зоя не осудить, пожаліє, але тут же направить «на шлях праведний», якщо хто завинив.
Завжди жвава, привітна, весела, сьогодні вона виглядала втомленою і сумною. Ось уже кілька днів, як перед її внутрішнім зором проходило, епізод за епізодом, усе її життя…
…Прискорені курси медсестер, фронт… Кілька поранень, декілька десятків врятованих нею людей, винесених з поля бою, і велика любов. З війни поверталася дружиною військового лікаря Григорія. Любов, народжену на полі бою, пронесла через все життя, і чоловік відповідав їй безмежною ніжністю і теплом. Закінчила Ленінградський медінститут, і разом з чоловіком приїхали на Західну Україну. Відповідальна й жертовна, вже через кілька років, стала однією з наймолодших головних лікарів. Хабарі, грубість чи навіть несвіжа білизна – про це в її лікарні не могло йти й мови.
Йшли роки. Вона вийшла на пенсію. Пішов з життя Григорій. У небі чи то В’єтнаму, чи то Кореї, загинув син-льотчик. Утримувати самій трикімнатну квартиру стало дуже важко. Баба Зоя вирішила змінити її на однокімнатну. Тим паче, що сусідський хлопець Павло зголосився допомогти. Павлик був увічливим, не пив, завжди привітно першим вітався. Не було ніякого приводу не довіряти йому. Він, «бідненький», весь час бігав, метушився, вибирав їй квартиру, на таксі возив, показував… Нарешті все було готове, баба Зоя підписала, не дивлячись, все, що Павлик сказав. І … опинилася на вулиці. Вона все-таки спробувала домогтися правди, але Павлик після трудів поїхав відпочивати до Іспанії, а на порозі своєї квартири вона зустріла начальника ЖЕКу, дільничного і адвоката нових господарів. Не витримавши відвертого знущання, зганьбила їх найстрашнішим, на її думку, словом:
– Що ж ви за люди такі? Фашисти!
І поїхала на могилу чоловіка і сина, єдиних рідних їй людей. Там і зустріла однополчанку бабу Шуру.
Уклавши втомлену і засмучену бабу Зою спати, родина баби Шури вирішувала, що з нею робити далі. Зять господині працював на високій посаді в обласній психіятричній лікарні. Саме він і запропонував вихід.
З діягнозом «якась там шизофренія», баба Зоя влаштувалася у восьмому відділенні. І ожила, знову відчувши себе потрібною, як на передовій, як у лікарні, як у сім’ї. Иноді вона ловила себе на думці, що вдячна Павликові, який звільнив її від чотирьох стін самотности.
Павликові?… Чи, може, це Бог привів її сюди, до цих стражденних людей, усіма покинутих і забутих?
…Жіноче відділення обласної психіятричної лікарні вже давно спало. Баба Зоя довго лежала з розплющеними очима, думаючи: «Я прожила важке, але добре життя».
Закрила очі й, тихо завершивши свій земний шлях, пішла на зустріч з Богом, в існування Якого ніколи не вірила, і Якого, не знаючи, любила в людях.
Стоп-кадрі долі
* * *
З дитинства вони ні в чому собі не відмовляли. Батьки забезпечили їм безтурботне життя, чудову освіту та престижну високооплачувану роботу.
На їхнє весілля його батьки подарували їм квартиру, а її – автомобіль.
Через рік, щоби врятувати їхні душі, Бог подарував їм дитину з Синдромом Дауна.
* * *
– Я не буду жити з Дауном, – істерично кричала вона, коли лікарі повідомили її, що під серцем носить дитину-інваліда.
– Як я жила без тебе всі ці роки, донечко моя кохана, – шепотіла вона через кілька років, тулячи до серця свою неповносправну дитину.
* * *
В двадцять вона народила дитину з дитячим церебральним паралічем. Чоловік відрікся від них, вона залишилась сама зі своєю бідою, замкнена в собі та в їхній двокімнатній квартирі в багатоповерховому будинку. Син не міг ходити, майже не вмів розмовляти. Єдине, що він насправді умів, – це любити відданою безмежною любов’ю. І він дарував цю любов їй. Він помер, коли їй виповнилось сорок. Спочатку вона відчула полегшення, але другою хвилею накотився відчай: «Дитинко моя, як же я буду жити без твоєї безмежної любови?»
* * *
– Я не розумію, що діється. Я прагну любити Бога, жити з Ним в мирі, сповнюю Його Заповіді. Намагаюся любити людей, не відповідати злом на зло. А у відповідь останнім часом тільки якісь невдачі, одна за одною…
– А можливо, Ісус повірив у твою щирість і поділився з тобою частинкою Свого Хреста?
