Притчі 
Надійшов день бабусиних іменин. Її внучата Маркіян і Петруся домовилися, що разом з побажаннями піднесуть бабуні китицю червоних рож.
Якраз тоді в їхнім городі зацвіли чудові рожі. Маркіян узяв городницькі ножиці й став зрізати найкращі квіти. Але це не давалося йому легко: рожа неначе оборонялася, колючками чіплялася його рукава, колола в пальці й навіть подряпала хлопцеві долоню.
– А бодай тебе!.. – не втерпів Маркіян. – Чи не сором тобі? Така гарна квітка, а має такі погані колючки. Таж ти була б ще краща без колючок.
Почув це дядько Остап. Він дуже любив читати, мав багато книжок і часто розповідав дітям казки, перекази та легенди про святих.
Дядько всміхнувся.
– Ти, Маркіяне, не присоромлюй рожі, а будь обережніший! А втім, є така легенда про те, що колись рожа не мала колючок, поки не сталося щось таке дивне, дуже дивне, що вона дістала колючки.
– А що сталося, дядечку? Розкажіть! – попросили діти.
Дядько розсівся вигідно в кріслі під великою парасолею і почав оповідати.
* *
Господь посадив першу живу рожу на краю пустелі, де була невеличка оаза. Рожа швидко росла, випускала з кореня щораз нові паростки і за кілька років розрослася в чималий гайок. Над ним росло кілька пальм, що своєю тінню закривали кущики рож від палкого сонячного проміння. Уночі приходили сюди різні звірятка пити воду з джерела, а деколи і вдень, ховалися між кущами від своїх ворогів. Можна було зашитись і в найбільшу гущавину, бо рожі не мали колючок.
Одного разу недалеко оази появилися якісь мандрівники. Молодий чоловік провадив за поводи невеликого ослика, на якому сиділа молоденька жінка з малесеньким хлопчиком на руках.
– Я втомлена, Йосифе, та й дитинка вже хотіла б відпочити після спеки.
– Ось видно невелику оазу, – сказав Йосиф. – Там ми зупинимось на відпочинок.
– А чи безпечно там? – журливим голосом запитала жінка. – Чи на забіжать туди Іродові вояки, шукаючи нашого Ісуса?
– Господь над нами! – відповів Йосиф і підняв очі до неба, мов просив звідти опіки. – Надходить вечір, і ми мусимо в якомусь затишку переночувати. За хвилину мандрівники були вже на оазі біля джерела. Здавалося, що вся оаза радісно здригнулася, вітаючи несподіваних гостей. Джерело жвавіше забулькотіло, мов засміялося, пальми привітно понахиляли докупи свої широколисті голови, мов хотіли накрити оазу затишним дахом, а кущі рожі ще щільніше притулилися один до одного, щоб усякому загородити доступ до маленької галявини, де отаборилися мандрівники. Поміж білим камінням, що лежало кругом джерела, з’явилася свіжа соковита трава, і сіренький ослик почав її зі смаком хрупати.
Було тихо і спокійно. Сонце опускалося за далекий обрій, а між скелями пустелі з’явилися перші несміливі тіні. Нараз десь недалеко залунали вигуки. В останнім промінні сонця з’явився в пустелі з десяток вояків з короткими мечами. Вони крок за кроком ішли пустелею, придивляючись до слідів, що їх залишили в піску наші подорожні.
– Ось туди вони йшли! – вигукнув грубий старшина. – Сліди свіжі, втікачі повинні бути недалеко. Дивіться пильно, не загубіть слідів! Якщо зловите втікачів, наш милостивий цар Ірод дасть вам велику нагороду.
Вояки пильно дивилися, але з-поміж скель і з видолинків між пісковими наметами стали виповзати чорні тіні ночі й обсновували пустелю заслоною темряви. Одночасно подув гарячий вітер, засипаючи дрібним піском сліди. За коротку хвилину їх уже не стало видно. Вояки не знали, куди йти.
Тоді старшина показав рукою на оазу, що чорніла перед ним у присмерку вечора.
– Перешукати оазу!
Вояки рушили в сторону оази. Старшина крокував перший і перший кинувся в кущі рож, що щільно оточили джерело, де спочивали мандрівники. Нараз старшина засичав з болю. Так само завищали й інші вояки, що застрягли в кущах. Їх зупинили гострі колючки, якими нараз густо вкрилися галузки рож. Колючки ранили їх руки, втискалися в одежу, дряпали ноги. Вояки добували вже мечі, щоб рубати кущі, але старшина їх зупинив.
– Облиште! Там нема нікого. Поміж ці прокляті колючі кущі навіть сам Вельзевул із пекла не міг би протиснутися.
Поколені й подряпані вояки з труднощами вибралися з кущів рож, обійшли оазу й пустилися назад до Єрусалиму.
Ісус, Його Матуся й опікун Йосиф були врятовані.
Тихо-мирно дзюрчало джерело, мовби співало Ісусові на сон колискову пісеньку. Над Його вбогою постіллю, простеленою на ніжній траві, схилялося широке листя пальм, мов любовно простягнуті руки, а в темряві розносився приємний запах рож.
Від того часу всі рожі на світі дістали колючки.
Хоч які ці квіти гарні-розкішні, хоч як чудово пахнуть, а колючки мають гострі і їх не соромляться. Бо ж це пам’ятка з того часу, коли вони заступили дорогу лютим воякам і врятували Ісуса від царя Ірода.
Автор: Роман Завадович
