Притчі 
(Італійська різдвяна легенда)
Старий власник готелю, що стояв самотньо на полі при шляху з Вифлеєму до Назарету, провів до порога останнього гостя, побажав йому доброї ночі, замкнув двері на засув, прибрав зі стола кості для гри та глек з водою і загасив олійний каганець, що звисав зі стелі. Потім послав слугу спати, а сам при світлі свічки став підраховувати свій денний заробіток. Відділяв срібняки від мідяків і вдоволено бурмотів собі щось під носом.
Раптом нічну тишу порушив стукіт у двері.
Старий аж підскочив від несподіванки. Поклав великі, червоні від праці, долоні на гроші і, повернувши голову в сторону дверей, голосно запитав:
– А хто там?
З-за дверей відізвався несміливий голос:
– Чи не можна б у вас заночувати?
– Нема вже місця. Ідіть собі далі! – непривітно відповів власник готелю.
– Нас троє… Ми дуже втомлені, а ніч така темна!.. – почувся знову лагідний голос.
Старий скинув із себе фартух і накрив ним гроші на столі. Підійшов до дверей і трохи їх відхилив, щоб побачити, хто то мандрує в таку пізню пору.
Слабке світло свічки впало на обличчя старого чоловіка, що дивився на господаря благальним поглядом. Поза його плечима сіріло бліде, мов місяць, обличчя молодої жінки, що сиділа на ослі, тримаючи на руках малесеньку Дитинку. Ослик, мабуть, голодний, зривав листочки бур’яну, що ріс біля кам’яної огорожі, і сумно відзивався дзвінок, причеплений до його шиї.
– Така пізня пора, а ви, добрі люди, у дорозі? – промовив здивовано, але трохи м’якше власник готелю. – Але що я вам пораджу? У мене не знайдете місця – повно людей. Завтра в місті ярмарок…
– Та ми обійдемось і без кімнати, – лагідно настоював мандрівник. – Нам аби де-небудь у кутку пересидіти до ранку…
– Я ж казав, що нема місця! – перебив його старий і, не ждучи, що він скаже, зачинив двері. Згорнув гроші в полу й пішов спати. Голос дзвоника, що звучав, мов жаліслива скарга, почав затихати в долині.
Але сон чомусь не приходив до господаря. Перед його очима почали зринати картини прожитого дня: мов тіні, пересувалися відвідувачі готелю, купці, мандрівники, глухо лунали удари кулаків об стіл, хльостали батоги, бряжчав посуд. Наприкінці думка спинилася на останніх подорожніх, що просилися на нічліг. Старий пригадав ніжне, мов янгольське, обличчя жінки з виразом великого, але без смутку, болю. Ні, таких людських облич йому ніколи не доводилося бачити! Видно, що ця жінка носила в серці якесь ясне терпіння…
Надворі зривалася буря. З пустелі налетів вітер. Він шумів у саду, сипав хмари піску на кам’яні стіни гостинниці і гудів під вікнами.
У серці старого зродився неспокій, обхопив його невидними пальцями і потиснув… Серце тривожно забилося. Він відчув, що його мучить сумління.
“Хто така вона, ця жінка? – думав. – То не була звичайна людина. То, може, була переслідувана цариця з своїм вірним слугою. Куди вони пішли від мого порога? Чи справді в мене вже не знайшлось би тихого кутка для них? А там же ніч, хуртовина…”
Не міг заснути, душа не мала спокою. Устав з постелі, засвітив світло, одягнувся і відхилив двері.
З темряви й піскового туману виринули постаті в блискучих панцерах. Брязнули мечі… Старий побачив перед собою озброєних вояків. Зніяковілий стояв на порозі, питаючи їх німим поглядом, чого бажають.
– Шукаємо трьох мандрівників: чоловіка, жінку й дитину. Жінка їде верхи на ослі. Мабуть, тут вони проходили. Ти, може, їх бачив? – запитав старшина.
Старий рішуче похитав головою:
– Нікого не бачив! У мене таких людей не було.
Але в душі подумав, що озброєна сторожа напевно женеться за тими людьми, що недавно стукали до його господи. Старий не знав, за що втомлені й сердиті вояки переслідували трьох невідомих утікачів, але відчув, що тепер ні за що в світі не зрадив би їх – навіть якби вони ночували в його готелі.
У цю хвилину десь із темряви, з долини донісся голос дзвінка. Старий затремтів. Так, то був голос того самого дзвінка, що його мав на шиї ослик, на якому їхала та бліда жінка з дитинкою!..
– Чуєте дзвінок? Вони там! – крикнув старшина. – Гайда за ними!
Уже підніс руку за мечем, вказав напрям, і вояки зробили рух, щоб кинутися туди.
– Ви помиляєтесь! – промовив господар готелю. – То не дзвінок, то голоси цвіркунів. У моєму домі в запічку цвіркуни цвірінчать цілу ніч.
Старий навмисне сказав неправду. У його домі не було ні одного цвіркуна. Але в ту ж мить сталося диво: з готелю донеслася голосна пісня цвіркунів. Вона була така схожа на голос далекого дзвінка, що старшина, послухавши уважно, притакнув:
– Ти сказав правду! Це цвіркуни…
Він сховав меч у піхву, дав воякам знак, і вони пішли за ним геть, у зовсім іншу сторону.
Маленький Ісус, Його Мати Марія та опікун Йосиф були врятовані. Пісня цвіркунів завернула Іродових посіпак на іншу дорогу. Старий власник готелю, допомігши Пресвятій Родині уникнути небезпеки, направив свою помилку.
У пам’ять про то чудо кожного року на Святвечір розлягається по домах голосна пісня цвіркунчиків. Тоді вони співають найголосніше і найвеселіше. А діти, що всім серцем переживають радість Різдвяної Ночі, приєднуються до співу малих комашин і прославляють малого Ісуса своїми колядками.
Автор: Роман Завадович
