Притчі Розговорилися одного дня в животі вагітної жінки двоє малюків. Один з них був віруючим, а другий чомусь виявився невіруючим.
– Ти віриш у життя після пологів? – запитує брата невіруючий малюк.
– Певна річ, – відповів той. – Усім очевидно, що життя після пологів існує. Ми тут, аби стати досить сильними і готовими до того, що нас чекає згодом.
– Це дурість! – заперечив йому брат. – Жодного життя після пологів бути не може! Ти хіба можеш уявити таке життя?
– Я не знаю подробиць, – сказав віруючий малюк, – але вірю, що там буде більше світла, і що ми, можливо, ходитимемо самі і їсти ротом.
– Яка дурниця! – заперечив йому брат. – Ніхто не може ходити і їсти ротом! Про це навіть говорити смішно! Ми ж маємо пуповину, що живить нас.
– Я певен, що так і буде. Все просто виглядатиме трішки інакше, – відповів віруючий малюк.
– Але ж звідти ще ніхто і ніколи не повертався! Життя просто закінчується пологами. І взагалі, життя – це одне суцільне страждання в темряві.
– Ні! Ні! Я добре не знаю, як буде виглядати наше життя після пологів, але у всякому разі ми побачимо маму і вона піклуватиметься про нас.
– Маму? Ти віриш у маму? І де ж вона?
– Вона повсюди навколо нас, ми в ній перебуваємо і завдяки їй ми рухаємося та живемо. Без неї ми просто не можемо існувати.
– Нісенітниця! Я не бачив ніякої мами, а тому для мене її просто немає! – вигукнув невіруючий малюк.
– А я точно знаю, що вона є, – сказав віруючий. – Іноді, коли все навколо стихає, можна почути, як вона співає, і відчути, як гладить наш світ. Я твердо вірю, що наше справжнє життя почнеться тільки після пологів.
Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я. (Перше послання до Коринтян св. ап. Павла 13:12)
