Притчі ГРІЛКА
Однієї ночі мені довелося докласти багато зусиль, допомагаючи одній породіллі під час пологів, але, незважаючи на це, жінка померла, залишивши недоношене немовля і дворічну донечку. Зберегти дитині життя було важко, бо в нас не працював інкубатор (не було електрики!) і спеціяльних засобів для її годування.
Хоч ми й жили на африканському екваторі, ночі часто були холодними, а вітри – зрадливими.
Одна учениця акушерки пішла шукати колиску, призначену для таких дітей, і вовняне покривало, яким можна було б накрити дитинку. А друга – наповнити грілку гарячою водою. Вона швидко повернулась, роздратовано крикнувши, що грілка розірвалася, коли вона її наповнювала. У тропічному кліматі гума дуже швидко псується.
– Це була остання грілка, яка в нас залишалась! – вигукнула вона. – А в лісових хащах аптек немає.
– Добре, – сказала я, – покладіть дитину якнайближче до вогню і ляжте, затуливши її від вітру. Ваше завдання – утримувати немовля в теплі.
Наступного дня, опівдні, я пішла, як зазвичай, помолитися з діточками із сиротинця, які хотіли зустрітися зі мною. Я запропонувала дітям декілька можливих молитовних прошень і розповіла їм про недоношену дитину.
Я розповіла їм про проблему, пов’язану з підтриманням тепла, і згадала, що грілка порвалася, і що дитина може просто померти від переохолодження. Також розповіла їм, що її дворічна сестричка плаче, бо їхня мати померла.
Під час молитви Рут, десятирічна дівчинка, молилась із притаманною африканським дітям свідомою впевненістю: «Будь ласка, Боже, – просила вона, – пошли нам грілку. Завтра вона вже буде непотрібною, бо дитинка помре. Тому, Боже, ПОШЛИ ЇЇ СЬОГОДНІ».
У той момент, коли в мене від їх сміливої молитви перехопило подих, дівчинка додала: «А коли Ти займатимешся цим, ще міг би відправити ляльку для маленької, і тоді вона зможе побачити, що Ти справді її любиш».
Часто дитячі молитви викривають мій брак віри. Чи могла б я чесно сказати «амінь» після такої молитви? Я ж не вірила, що Бог справді може виконати це прохання. Так, звісно, Він може зробити все. Але ж існують певні межі, правда? А в мене було кілька ВЕЛИКИХ «але»…
Єдиний спосіб, яким Бог міг відповісти на цю молитву, – це відправити пакунок з моєї батьківщини. В Африці я провела майже чотири роки, і ніколи ще не отримувала посилки з дому. Та в будь-якому разі, якщо комусь і спаде на думку відправити мені посилку, то хто покладе туди грілку?
Посеред дня, я саме викладала в школі медсестер, мені повідомили, що до дверей мого будинку прибуло авто. Коли я прийшла додому, машина вже поїхала, але перед дверима лежав величезний одинадцятикілограмовий пакунок. Мої очі наповнилися слізьми. Звичайно, я хотіла відкрити посилку не сама, тому покликала дітей із сиротинця, щоб ми відкрили її разом.
Хвилювання наростало. Тридцять-сорок пар очей втупились у великий ящик. Тут були пов’язки для пацієнтів лепрозорію, і дітям стало трохи нецікаво. Потім я витягла коробку з родзинками різних сортів, яких вистачить, щоб спекти на вихідні величеньку кількість булочок.
Я знову запхала руку в ящик і щось відчула… хіба таке можливо? Я витягла… Так, це була НОВА ГРІЛКА!
Я розплакалась… я не просила в Бога, щоб Він послав грілку, і навіть не вірила, що Він може це зробити. Рут сиділа в першому ряді і підскочила, вигукнувши:
– Якщо Бог прислав нам грілку, то Він мав прислати і ляльку!
Вона стала нишпорити по дну коробки і витягла симпатичну іграшку. Очі Рут заблистіли.
Вона ніколи не сумнівалась. Дівчинка подивилася на мене і спитала:
– Чи можу я піти з тобою і віддати ляльку дівчинці, аби вона знала, що Бог справді любить її?
Ця посилка була в дорозі п’ять місяців. Її приготували в моїй колишній недільній школі, вчителька почула і послухалася Божого голосу, який спонукав її відправити мені грілку, хоч я перебувала на африканському екваторі. А одна з її учениць поклала ляльку для якоїсь африканської дівчинки за п’ять місяців як відповідь на сповнену віри молитву десятирічної дівчинки.
Невідомий Автор
| Це нам говорить про силу молитви, яку промовляють з Вірою і Довірою. А ти маєш цю довіру?.. Маєш таку настанову, коли молишся?.. |
БАТЬКІВ УРОК
Наша сім’я завжди мала невеличкий бізнес.
Я і мої шестеро братів працювали в мого батька, у містечку Мот, що в штаті Північна Дакота. Це було маленьке містечко посеред лук. Спочатку ми виконували прості доручення, як, наприклад, витирали пилюку в крамничці, прибивали полички і пакували, а потім складніші – стали приймати клієнтів. Працюючи і спостерігаючи за людьми, ми стали розуміти, що робота не є тільки справою виживання чи заробляння грошей.
Особливо запам’ятався один життєвий урок. Це було незадовго до Різдва. Я був у другому класі середньої школи. Працював удень, впорядковуючи відділ іграшок. До магазину увійшов п’яти-шестилітній хлопчик.
На ньому було старезне коричневе пальто з брудними і вицвілими манжетами. Волосся розтріпане, за винятком чубчика, який стирчав просто на маківці.
Його зношене взуття з єдиною розірваною шнурівкою підтверджувало, що дитина була бідна, надто бідна, аби щось купити.
Він став уважно розглядати відділ іграшок, брав то одну, то іншу, обережно їх клав назад на своє місце.
Увійшов мій тато і підійшов до хлопчика. Його сталево-сині очі посміхнулись, і ямочки з’явились на його щоках, коли він запитав у дитини, що вона бажає.
Хлопчик відповів, що шукає різдвяний подарунок для свого братика. Мене вразило, що мій батько ставився до нього з такою ж повагою, як і до дорослого. Він сказав малому, щоб той не квапився і все добре роздивився. Так той і зробив.
Через двадцять хвилин хлопчик обережно взяв іграшковий літак, підійшов до мого батька і сказав:
– Скільки це коштує, пане?
– А скільки в тебе є? – спитав батько.
Малий простягнув руку і відкрив жменю. Долоня, з затиснутими там грошима, була поорана лініями бруду.
У нього були дві десятицентові монети, одна п’ятицентова і одна на два центи – разом двадцять сім центів. А обраний літачок коштував три долари дев’яносто вісім центів.
– Майже стільки, скільки треба, – сказав мій батько. – Продано!
Його відповідь ще й досі звучить у моїх вухах. Коли він пакував подарунок, я задумався над тим, що щойно побачив.
Коли хлопчик вийшов із крамниці, я вже не помічав його брудного й вицвілого пальта, скуйовдженого волосся чи розірваної шнурівки.
Я бачив дитину, яка сяяла від радости, несучи свій скарб.
Невідомий Автор
ДВА ПЕСИКИ
Розповідають, що в маленькому віддаленому містечку стояв покинутий будинок.
Одного дня, ховаючись від сонячного проміння, один песик пробрався через отвір у дверях будинку. Повільно піднявшись старими дерев’яними сходами, песик натрапив на напіввідчинені двері. Він поволі увійшов у кімнату.
На своє здивування, у тій кімнаті він побачив тисячу песиків, які так само уважно розглядали його, як і він розглядав їх.
Песик став махати хвостом і піднімати вуха, то одне, то друге. Тисяча песиків зробили те ж саме.
Потім він усміхнувся і весело загавкав до одного з них.
Його здивувало, що всі тисяча песиків також посміхались і весело загавкали до нього! Коли песик вийшов з кімнати, він задумався і сказав до себе: «Яке приємне місце! Я приходитиму сюди частіше!»
Через деякий час інший вуличний собака увійшов у те ж саме місце і натрапив на ту ж саму кімнату, але, на відміну від першого, він, побачивши тисячу інших собак, відчув себе в небезпеці, бо вони дивились на нього агресивно.
Він став гарчати і, звичайно, побачив, як на нього гарчали всі ті тисяча собак.
Він люто загавкав на них, у відповідь собаки теж загавкали на нього.
Коли той собака вибіг з кімнати, він подумав: «Яке жахливе місце! Ніколи більше сюди не прийду!»
На фасаді старого будинку висіла табличка із написом:
«Будинок тисячі дзеркал».
Невідомий Автор
| Я не один раз чула, що «всі обличчя світу – це дзеркала». |
