Притчі «До кінця життя…»
Кидаю погляд на глину, і слова ці гостро торкаються серця.
Слова ці, глина ця стали ніби виміром життя моїх батька-матері. Виміром, що так раптово змалів через ту вже давню-давню зливу, виміром, що збігається, коротшає з кожною лопатою, кожним відром глини, взятої на мащіння.
Паркан чимраз більше звільняється з-за глини, непотрібні два шматки шиферу просто сперті на нього, кленчук із-під каменя завзято пнеться вгору.
Такої ж липневої, як і тоді, днини, у такі ж літні зливи й дощі тут, на світі земному, назавжди скінчилась глина для батька.
Залишилась мамина норма.
Серце стискається щораз, як іду мимо неї: з автобуса й на автобус, по воду і з водою, з косою чи з вилами, із тачкою, лопатою чи просто голіруч. Кожен раз.
Росте кленчук.
Меншає глини.
– Казав же той тракторист – вистачить вам до кінця життя, – сумно всміхається мама.
Я мовчу.
Відводжу погляд від глини.
Її стає все менше й менше! Кленчук росте, зеленіє над старою-старою, та все такою ж, як і колись, жовтою глиною. Деревце давно вже вигналося понад паркан – ветхий, підгнилий знизу, трухлявий угорі, місцями підпертий задля рівноваги. Верхній край шиферу тре кленчукові кору, і на ній зробився шрам-наріст.
Той шрам…
Глина вже й не торкається паркану. Її зовсім-зовсім крихта. Може, відро. Може, два… Чи три, якщо стесати при самій землі.
Зверху мама накрила глину тими двома трикутними обрізками шиферу, що валявся без потреби стільки років.
Мама береже глину.
Останню глину!
Чи то від бажання втримати ці крихітні рештки на найгірший час, чи ще чому, але мама вже не бере цієї глини, навіть не торкається її. З тихою радістю помічаю це вже кілька років. На мащення, тинькування, гладження бере її в сусіда через город – молодий і здоровий, той навіз її гору не меншу, ніж колись у нас була із того скрепера, і сам пропонує мамі: «Беріть глину в мене».
І вона бере. Два відра в мішечок, на спину – і через город.
Потім – по відру.
Тепер – тільки трохи піддасть мені, коли я піднімаю мішок на плечі.
Струже ж, підбирає глину біля сусідських воріт сама – ощадливо, ретельно. Не довіряє мені такої делікатної справи.
Мама знає ціну глини!
Я – теж.
Тільки мовчу…
Навіть тоді, коли вона вкотре згадує фразу того тракториста-скрепериста. Про глину до кінця життя.
Але тої купки, тої пригорщі біля паркану ми не торкаємося – ні лопатою, ні словом.
* * *
Я знову йду з рідного подвір’я.
Мене проводжає глина.
Мама залишається на порозі або ж дивиться мені вслід із подвір’я, з горба. А на схилі до воріт зі мною мовчки, жовто прощається глина. Під зеленим розкішним кленчуком зі шрамом на тілі. Під ненадійним дашком із трьох шиферних обрізків: один стойма, два сперті на нього. Щоби прикрити, щоби зберегти глину.
Мама й не знає, як та глина зустрічає, як проводжає мене.
Така безцінна, така несказанно дорога глина.
