Притчі Баба Петрунька сиділа під хатою, на лагідному вересневому сонечку, в’язала кукурудзяні качани у вінки. Вона любила сплітати кукурудзу отак, у вінки. Відбирала для них найкращі качани, загортала назад сухе шолопиння, і воно м’якшало під її руками, легко впліталося в довгу тугу косу.
Ще як жили в старій хаті, для досушування вивішувала важкі в’язки на жердину під стріхою, і вони золотисто сяяли на тлі синяво побіленої лицьової стіни. Тепер кукурудзу розвішувала зразу на банти. Перше на горище виносив у лантуху дерев’яною драбиною із сіней її покійний дід – Гордій, але його вже нема на цьому світі п’ять років, Царство йому Небесне, і баба Петрунька спромагається – хоч із трудом, хоч на дні мішечка – винести вінки сама. Потім любить із сіней глянути вгору і вловити поглядом восковий полиск відбірних качанів на бантах.
Стара брала з купи перед собою качани, клала в пелену, вкладала шолопиння пучок до пучка, переплітала його, потім брала другого качана, і вони впліталися у вінок щільно, аж терлися один в одного тугим зерном. Від роботи її могло відволікти на хвильку хіба що кудкудакання курки в курнику – значить, знесла яйце, – чи гуркіт мотора на вулиці, або ж чиїсь голоси, але все це на її бічній тихій вуличці траплялося дуже рідко. Хіба що кури кудкудакали частіше, і тоді до них через подвір’я завзято проганявся півнисько з широко розпущеними крильми.
Та ось бабу Петруньку змусили відірватися від роботи чимось збуджені голоси в сусідській садибі, трохи далекуватій від неї, через садок, але ж сусіди є сусіди – так, трохи на відстані, ще краще з ними жити, ніж ото хата в хату вздовж вулиці, що й голови не почухаєш без чужого погляду.
Ураз затупотіло – і в бабину благеньку хвірточку вскочив сусідський хлопчак, Вадим.
– Бабо Петрунько! Бабо Петрунько! – зарепетував малий сусіда так, що їй аж серце стислося. – Рибу! Рибу! – біг до неї і кричав Вадим. – На Лісовому ставку рибу… ловити можна!
– А ті ж?.. А ті, що?.. Оті мордаті… – лепетала зненацька заскочена баба.
– Нема їх! – захеканий Вадим стояв над нею й від нетерпіння аж тупав ногами. – Поїхали! Багато риби… лишилося. Корчі там… сітки порвали… Сказали, тепер можна всім ловити… Бабо! Бабо! Усі люди побігли. Батько сказав – вам загадати. Ми теж… побігли… – це він договорював, уже точачись двором задки. І з хвіртки ще раз гукнув: – Бабо, біжіть!
Баба кинула на купу недов’язаний вінок, зірвалася зі стільця, і обірване шолопиння та кукурудзяне волокоття полетіло з бабиної пелени поперед неї.
– Патку ж мій! Патку ж мій! – металась баба обійстям і зопалу не знала, за що ж хапатися, із чим бігти.
Треба ж такому статися аж тепер, коли все перекипіло, усе вгамувалося, вляглося, мовби пригрілося лагідним сонечком. А що ж творилося в селі весною, влітку!.. Бо де ж це видано: їхній сільський ставок у лісі взято в оренду! Нехай би вже там той, що при в’їзді в село, нехай би й луговий – ті здавна були колгоспними, завжди стереглися від вилову селянами, хоч вони і вкрадалися, але ж Лісовий, Лісовий ставок!.. Він справіку належав тільки селу, тільки громаді. На ньому безборонно можна було рибу ловити скільки хочеш та коли хочеш. Її там водилося небагато, вирости в аж отаку-о вона не встигала, але посидіти з вудочкою чи двома, помружитись на сонці чи спочити в холодку – цього не боронив нікому ніхто.
І ось ранньою весною з’явилися на ставку в лісі якісь чужі люди, запустили туди малька, поставили в охорону двох мордодзвонів із рушницями й заборонили не лише підходити з вудочкою, а й купатися.
Люди захвилювалися, запротестували, навіть їздили в район, але нічого добитися не могли: їм статечно пояснювали, що ставок законно відданий в оренду, під вирощення риби, тепер він є тимчасовою власністю цього самого орендаря, а ви, селяни, не маєте ніякого права на нього. Між іншим, так само, як і на ті два, що в селі.
Так що й до Лісового ставка людям стало зась. Мордаті стерегли його пильно, навіть проживали там у привезеній дерев’яній буді – і ні скупатися тобі, ні посидіти з вудкою. Невеличка полянка перед ставком, усі його береги з колись витоптаними місцями для ловлі – усе заросло травами. Між ними тільки вилася довкруж ставка стежка, якою день і ніч ходили з рушницями мордані, мов собаки на цепах.
Десь із тиждень тому чужі – оті орендарі, чи один він, а то все найняті ним же, – спустили ставок і почали вилов риби. Урешті, бодай хоч цього дочекалися селяни. Бо ж після вилову можна було, як і на тих двох ставках, уже і їм побовтатися в калюжах і знайти по якомусь загубленому чи не витягнутому з намулу коропчику чи двох.
Але з того, що накричав сусідський Вадимко, баба Петрунька збагнула, що сталося непередбачуване – ні орендарями з їхніми мордатими сторожами, ні сельчанами: корчі не дали виловити рибу. Авжеж, на те він і називається Лісовим, цей ставок! На те він їхній, сільський – він сам, сама природа повстала проти несправедливості, проти здирства, знущань над селом. Ага, так вам і треба, ось вам!
Бабу Петруньку аж тіпало – і від зловтіхи, і від розгубленості через такий вивих подій, і від поквапу й собі враз опинитись там, у лісі, біля заповітного плеса. Авжеж, вона, як і всі сільські жінки, дружина заповзятливого рибалки, нехай і покійного нині. І слава Богу, сусіди не забули про неї, гукнули на таке святе діло – усім селом здобути рибу, покинуту напризволяще.
Добротні, ще майже нові, з високими халявами гумові чоботи, що зосталися після діда Гордія й п’ять літ без ужитку простояли в закутку погрібника, полетіли в мішок – білий, з отих, що в них продають тепер борошно й цукор, і баба вибігла на вуличку, а з неї, тихої, з рясними яблунями в садах, на центральну вулицю.
Тут аж двиготіло. Із відрами в руках, із мішками й гумовими чобітьми під пахвами чи за плечима, як оце в баби Петруньки, гналися люди – чоловіки, жінки, діти, старі, молоді. Їх обганяли, обвивали пилюгою й вихлопним чадом трактори на високих рубчастих колесах. Татакали мотоблоки з причепами, що ввійшли в моду останніми роками. Ревіли мотоцикли. Велосипедисти несамовито крутили педалі. Тупотіли копитами коні, і легко й майже безшумно неслися за ними вози на гумових колесах.
Усе це мчало в одному напрямку – до лісу. Десь там, у його непроглядній звідси глибині їх чекала покинута риба…
