Притчі 
Григорович так підсів на Інтернет і стільки часу проводив у соцмережах, що дружина Ліза почала сваритися:
– Краще б ти пішов порибалив або зібрав друзів, пива би випив, рибку розпатрали б солену, розповів би їм щось. Я би підслухала. Потім сварила б тебе. А тут казна-що, втупишся в монітор, цокаєш по клавіатурі, навіть не знаю, до чого присікуватися.
– А чого їх збирати, Лізок, а шо їм розказувати, вже все розказано. А пиво – шкідливе. – Григорович поплескав себе по животі, звідти лунко відгукнулося: бум-бум-бум!
– От диви, Лізок. Такий є сайт – геть усіх познаходив, із ким у дитинстві дружив. А сьодні от глянь, Лізок, запитують там: «Якби ти зустрів себе молодого, років так шоб було двадцять, шо б ти йому, тобто собі, сказав би?» От ти шо б сказала би?
– Я? Ну… – Ліза сплела руки під грудьми. – А! Я б сказала: Ліза, знаєш що? А не будь дурна і виходь за Сашка-лейтенанта. Він генералом стане. А на цього дурня – Ліза лагідно пошарпала чоловікову маківку – не ведися. Хоча він, звичайно, і працьовитий. І дітей любить. І чоловік хороший. І гарний. І ласкавий. 1 вірний. Га? Ти ж вірний, га?
Григорович схопився, обійняв Лізу за талію, покружляв по кімнаті під Лізине верещання та регіт:
– Я тобі позбиткуюся! Я тобі вийду за Сашка-лейтенанта. Генерал-то він генерал, але брехливий і злодійкуватий! Ти шо, Лізко! Так. Ну ладно. Йди. Мені тут лист прийшов якийсь. У лічку.
– Я тобі дам лічку. Як дам тобі в лічку. Мокрим рушником у лічку!
Лист надійшов від однокурсниці в червоному пальті. Ні, на фото в Мережі вона була не в червоному пальті, але так він її запам’ятав. Оченята маленькі. Носик кирпатенький. Пасма світленькі. І червоне пальто.
А як було.
На першому курсі сільгосптехнікуму Григорович став у неї трішки закоханий. Ну так йому здавалося. У сімнадцять років. (Це поки він Лізоньку не зустрів, так думав, що закоханий.) Ну тоді він на зоотехніка вчився, а вона – ця в червоному пальті – на бухгалтера. Загравав до неї так і сяк. Та грошей було мало, щоб за нею, такою павою, упадати, в її червоному пальті. А вона ще й запитала якось: мовляв, а чого це ти ходиш в одному й тому ж светрі чорному з білими оленями. Ну і не захотіла з ним зустрічатися, а вийшла заміж за когось там. Григорович, якщо чесно, не надто й переймався. Дуже треба! Светр той мама купила за трудодні. Мама тоді дуже важко працювала. А трудодні були – копійки, щиро кажучи. Взимку приїхала до нього в місто, прийшла в гуртожиток. Скільки всього привезла – соління, варення. Горіхів волоських, котлет, булок у печі напекла. Аби не тільки синок сам частувався, а всі його друзі, студенти голодні, також попоїли. 1 як найголовніший подарунок мама гордо і водночас зніяковіло простягла йому згорток (сама шию тягне схвильовано, дивиться в обличчя синові – сподобається чи ні), він розгорнув газету «Хмельниччина», а там светр. По рукаву складочка. Тому що новенький. Щоб син ходив до технікуму чепурний, з оленями. І дуже Григорович той светр полюбив.
А коли Григорович пішов до армії служити в прикордонні війська, там уже й залишився. І про ту дівчину забув цілковито. Пригадував лишень якусь у червоному пальті, яскраву. І все. Лізонька його ще запитувала, ану розповідай, хто там у тебе був до мене. Григорович бровами ворушив, супився, потилицю чухав, згадував:
– Та була якась. У пальті. Червоному. Як пожежна машина. Здалека виднілася. А як звуть, згадати не можу.
І тут раптом у цих клятих мережах з’являється. Нічогенька. Рученятами, човниками складеними, грайливо обличчя голови підтримує, немов артистка яка. Каже… точніше, ну, пише.
– Це ти?! А це ж я! Ляля!
Григорович понуро їй:
– Яка ще Ляля? Що за Ляля?
– Ну ти ж мені ще крупу подарував у гуртожитку. І пиріжки. Ходив такий веселий. У светрі чорному. На грудях – олені. Ми з дівчатами так сміялися. Крупу твою пташкам згодували.
І гайда всілякі смайлики сипати.
А Григорович наш. Він же з роками яким красенем став! Сиві скроні, засмаглий, очі сині.
І ця Ляля: – Ну як ти не пам’ятаєш? Прям прикро навіть. – Бац! Фотографію свою. Одну з перших кольорових фотографій того часу, потьмянілу.
Ееее. То це ж ота, у червоному пальті. Григорович із ввічливості:
– Здрастуй, здрастуй, Ліля. (Так би й не згадав, коли б вона не назвалася. Тому що Мережі вона – Ельвіра.)
– Я не Ліля. Я Ляля. Можу й образитись. (Знову купа всіляких картинок.)
От би й образилась, – ще подумалось тоді Григоровичу. Як у воду дивився. Треба було зразу її образити. А тоді почалося. Ну як ти, що ти, де ти. Григорович підтримує, звичайно, розмову, але мляво. А Ляля, навпаки, настирна, на формальне запитання: «А ви як?» швидко відповіла, та ти що, Олексію. (А Григоровича Олексієм звуть, але його так ніхто не називає. А всі звуть Григоровичем. Дружина Лізонька називає Олесем. Так, як мама називала.) Та ти що, Олексію, – обурилася Ляля, – ми ж на «ти». – І гайда одразу відвертості писати:
– Я ж вільна, Олексію, вільна я. З родиною не склалося, – і полилася печальна історія, як ніхто не розуміє романтичну жінку. – Тож я в активному пошуку! – і підморгуючий смайлик.
Почала листи писати довгі Григоровичу. Що та як. І вже в кінці: «Цілую, твоя Ляля». Настирно так. Вчепилася кліщем. Щодня по два-три листи, мовляв, як я не розуміла свого щастя, як ти кохав мене одну, Олексію…
«Ой-ой, – подумав Григорович, – от не треба мені цього. Ну от навіщо». Спершу відбувався загальними фразами – погода, природа, однокурсники, хто і де. А згодом припинив відповідати. Добре, що вона далеко.
Добре то воно добре, але транспорт у нас у країні налагоджений, дороги в нас є міжнародні, а отже, непогані. І не всі жінки тактовні та, що важливіше, не всі розумні. Через три тижні – дзвінок. На стаціонарний телефон.
– Олексієчку, це ти? – голос ніжний.
– Нє… – Григорович розгубився, який ще Олексієчко. (Я ж казала, що його Олесем звуть, якщо не Григоровичем.)
Голос прізвище називає.
– Я, – зізнається Григорович.
– Так це ж я, твоя Ляля!
– Ааа…
– Я приїхала, Олексієчку.
– Куди?0
– Таж до тебе. От безтолковий, – і сміється ласкаво. – Я ж тут. У готелі «Плакучая ива». Приїжджай швидше. Буду чекати тебе в холі.
Ой блііііін! Ой бліііін-бліііін! – Григорович нажаханий, цього ще бракувало. Незнайома тітка заявилася і хоче зруйнувати його родину та його життя.
– Лізонько, я зараз! Миттю. Тут… Вирішу одну справу. Товариш подзвонив. Старий товариш. Колишній однокурсник. Покажу йому, як звідси виїхати, бо він заблукав… До сутінків щоб виїхав. Швидше щоб.
– Куди, Олесю, куди?!
– Та тут, поряд. Я швиденько.
– Пиріжки з вишеньками будуть скоро. І Митрика везуть діти. Самі їдуть на весілля. А Митрик у нас буде аж два дні.
– От, красота! – повеселішав Григорович.
Митрик-сонечко! Світло у віконечку. Внучок пещений солоденький приїде до них. Духмяний бешкетник коханий, а тут якась чужа жінка!
Вийшла назустріч. Випливла. Струнка, доглянута, ой божечки, щоб ніхто лиш не побачив з наших. Навіть на шию хотіла кинутись, але ж Григорович – солдат, можна сказати. Старшина застави. Ухилився вчасно. Розцінила впевнено, що це розгубленість та несміливість. І захват, звісно. Пішли до кафе, просто тут, у готелі. Ой, божечко, божечко, ну правда, хоч би не побачив ніхто. Вона вся ошатна така, із зачіскою. Нетутешня.
Замовили щось. Вона, ця в Червоному Пальті, хоч і в блакитній кофтинці, щебече і щебече. Плани складає. Запитує, мовляв, а куди ми з тобою завтра поїдемо? Ти ж покажеш мені тут усе?
Ні, ну нормально, га? Навіть не питає, чи є час у людини, чи хоче він її водити історичними місцями рідного краю чи не хоче.
Григорович сидить грудкою згорбленою як на голках, на телефон свій дивиться і думає: «Лізо, Лізонько, ну подзвони, благаю! Лізко! Зараза! Ну подзвони ж мені негайно! Подзвони і закричи. Накажи мені, Лізо, ану додому негайно, Митрик чекає! Коли я рибалити їду, ти ж по сто разів на годину дзвониш, а коли треба… Лізо! – медитує Григорович на телефон.
А ця в Червоному Пальті, хоч і в кофтинці, лагідно, мовляв, як ти погарнішав, Олексію, і долоньку кладе на його руку. – А як тобі я? Замовимо шампанського, га? І до мене в номер підемо?
«Ойбліііін!» – думає Григорович, витираючи чоло серветкою.
І тут раптом рятівний дзвінок. Григорович цапнув телефон, немовби це граната з вирваним кільцем і ось-ось має вибухнути.
– Слухаю, Лізо?! – тривожно Григорович. – Шо сталося?! Шо таке?!
– Дідусю… – пролунав голосочок онука Митрика.
– Митрику, ти вже приїхав, рідненький?! – закричав полегшено в слухавку Григорович.
– Дідуууусю… – плаксиво заскиглив Митрик, відчувши, що дід ось-ось дасть слабинку. – А бабуся не хоче зі мною в магазин іти купити т’акто’! Сказала, що т’еба тебе почекати. І тоді будуть і пи’іжки, і т’акто’.
– Трактор?! – завив Григорович. – Та як же ж так?! Та шоб дитина була без трактора?! Буде трактор. Вже їду, Митрику. Зараз буду. – І до Лялі: – Вас провести на автобус? А взагалі тут же ж поряд. Автобуси у ваш бік кожні дві години.
Григорович під розгубленим поглядом цієї в Червоному Пальті підхопився радісно, накинув куртку, швиденько розрахувався з офіціантом, перепросив, побіг до виходу, а біля дверей затримався, повернувся до столика. Де сиділа ця бідолашна дивна жінка – мужчина він чи ні! – і сказав:
– Знаєш, шо, Ліля…
– Ляля… – відгукнулася сторопіла Ляля.
– Ти, Ліля, давай їдь додому. Ну от шо ти оце навигадувала?! Ну, вибач. Побіг я. Там у мене… Внучок. Митрик… Приїхав. Трактор треба… Срочно!
– Як-кий трактор?
– Та Митрику ж. Це життєво необхідно, розумієш, щоб у дитини був трактор. – І додав командним тоном: – Їдь додому!
Ніколи ще за свої чотири роки онук Митрик не отримував так швидко те, чого хотів. Дідусь купив йому і трактор, і цукерок, і пазлів з машинками, і розмальовок. І ще вони ходили на заставу дивитися і годувати службових собак. І їздили до річки кидати камінці. І потім вечеряли, а після – мультики, компот і пиріжки з вишеньками. І дідо довго читав Митрику книжечки перед сном.
Пізнього вечора, стоячи в обнімку з Лізонькою над сплячим Митриком, сперечалися пошепки, на кого він більше схожий, на Лізоньку чи на Григоровича. Дійшли згоди, що вродою в Лізоньку, а характером – у Григоровича.
А, ледь. не забула. Від соцмереж Григорович відписався. Та ну їх, ті соцмережі, та нащо вони здалися, ну їх!
