Григорович та соцмережі

Григорович так підсів на Інтернет і стільки часу проводив у соцмережах, що дружина Ліза почала сваритися:

– Краще б ти пішов порибалив або зібрав друзів, пива би випив, рибку розпатрали б солену, розповів би їм щось. Я би підслухала. Потім сварила б тебе. А тут казна-що, втупишся в монітор, цокаєш по клавіатурі, навіть не знаю, до чого присікуватися.

– А чого їх збирати, Лізок, а шо їм розказувати, вже все розказано. А пиво – шкідливе. – Григорович поплескав себе по животі, звідти лунко відгукнулося: бум-бум-бум!

– От диви, Лізок. Такий є сайт – геть усіх познаходив, із ким у дитинстві дружив. А сьодні от глянь, Лізок, запитують там: «Якби ти зустрів себе молодого, років так шоб було двадцять, шо б ти йому, тобто собі, сказав би?» От ти шо б сказала би?

– Я? Ну… – Ліза сплела руки під грудьми. – А! Я б сказала: Ліза, знаєш що? А не будь дурна і виходь за Сашка-лейтенанта. Він генералом стане. А на цього дурня – Ліза лагідно пошарпала чоловікову маківку – не ведися. Хоча він, звичайно, і працьовитий. І дітей любить. І чоловік хороший. І гарний. І ласкавий. 1 вірний. Га? Ти ж вірний, га?

Григорович схопився, обійняв Лізу за талію, покружляв по кімнаті під Лізине верещання та регіт:

– Я тобі позбиткуюся! Я тобі вийду за Сашка-лейтенанта. Генерал-то він генерал, але брехливий і злодійкуватий! Ти шо, Лізко! Так. Ну ладно. Йди. Мені тут лист прийшов якийсь. У лічку.

– Я тобі дам лічку. Як дам тобі в лічку. Мокрим рушником у лічку!

Лист надійшов від однокурсниці в червоному пальті. Ні, на фото в Мережі вона була не в червоному пальті, але так він її запам’ятав. Оченята маленькі. Носик кирпатенький. Пасма світленькі. І червоне пальто.

А як було.

На першому курсі сільгосптехнікуму Григорович став у неї трішки закоханий. Ну так йому здавалося. У сімнадцять років. (Це поки він Лізоньку не зустрів, так думав, що закоханий.) Ну тоді він на зоотехніка вчився, а вона – ця в червоному пальті – на бухгалтера. Загравав до неї так і сяк. Та грошей було мало, щоб за нею, такою павою, упадати, в її червоному пальті. А вона ще й запитала якось: мовляв, а чого це ти ходиш в одному й тому ж светрі чорному з білими оленями. Ну і не захотіла з ним зустрічатися, а вийшла заміж за когось там. Григорович, якщо чесно, не надто й переймався. Дуже треба! Светр той мама купила за трудодні. Мама тоді дуже важко працювала. А трудодні були – копійки, щиро кажучи. Взимку приїхала до нього в місто, прийшла в гуртожиток. Скільки всього привезла – соління, варення. Горіхів волоських, котлет, булок у печі напекла. Аби не тільки синок сам частувався, а всі його друзі, студенти голодні, також попоїли. 1 як найголовніший подарунок мама гордо і водночас зніяковіло простягла йому згорток (сама шию тягне схвильовано, дивиться в обличчя синові – сподобається чи ні), він розгорнув газету «Хмельниччина», а там светр. По рукаву складочка. Тому що новенький. Щоб син ходив до технікуму чепурний, з оленями. І дуже Григорович той светр полюбив.

А коли Григорович пішов до армії служити в прикордонні війська, там уже й залишився. І про ту дівчину забув цілковито. Пригадував лишень якусь у червоному пальті, яскраву. І все. Лізонька його ще запитувала, ану розповідай, хто там у тебе був до мене. Григорович бровами ворушив, супився, потилицю чухав, згадував:

– Та була якась. У пальті. Червоному. Як пожежна машина. Здалека виднілася. А як звуть, згадати не можу.

І тут раптом у цих клятих мережах з’являється. Нічогенька. Рученятами, човниками складеними, грайливо обличчя голови підтримує, немов артистка яка. Каже… точніше, ну, пише.

– Це ти?! А це ж я! Ляля!

Григорович понуро їй:

– Яка ще Ляля? Що за Ляля?

– Ну ти ж мені ще крупу подарував у гуртожитку. І пиріжки. Ходив такий веселий. У светрі чорному. На грудях – олені. Ми з дівчатами так сміялися. Крупу твою пташкам згодували.

І гайда всілякі смайлики сипати.

А Григорович наш. Він же з роками яким красенем став! Сиві скроні, засмаглий, очі сині.

І ця Ляля: – Ну як ти не пам’ятаєш? Прям прикро навіть. – Бац! Фотографію свою. Одну з перших кольорових фотографій того часу, потьмянілу.

Ееее. То це ж ота, у червоному пальті. Григорович із ввічливості:

– Здрастуй, здрастуй, Ліля. (Так би й не згадав, коли б вона не назвалася. Тому що Мережі вона – Ельвіра.)

– Я не Ліля. Я Ляля. Можу й образитись. (Знову купа всіляких картинок.)

От би й образилась, – ще подумалось тоді Григоровичу. Як у воду дивився. Треба було зразу її образити. А тоді почалося. Ну як ти, що ти, де ти. Григорович підтримує, звичайно, розмову, але мляво. А Ляля, навпаки, настирна, на формальне запитання: «А ви як?» швидко відповіла, та ти що, Олексію. (А Григоровича Олексієм звуть, але його так ніхто не називає. А всі звуть Григоровичем. Дружина Лізонька називає Олесем. Так, як мама називала.) Та ти що, Олексію, – обурилася Ляля, – ми ж на «ти». – І гайда одразу відвертості писати:

– Я ж вільна, Олексію, вільна я. З родиною не склалося, – і полилася печальна історія, як ніхто не розуміє романтичну жінку. – Тож я в активному пошуку! – і підморгуючий смайлик.

Почала листи писати довгі Григоровичу. Що та як. І вже в кінці: «Цілую, твоя Ляля». Настирно так. Вчепилася кліщем. Щодня по два-три листи, мовляв, як я не розуміла свого щастя, як ти кохав мене одну, Олексію…

«Ой-ой, – подумав Григорович, – от не треба мені цього. Ну от навіщо». Спершу відбувався загальними фразами – погода, природа, однокурсники, хто і де. А згодом припинив відповідати. Добре, що вона далеко.

Добре то воно добре, але транспорт у нас у країні налагоджений, дороги в нас є міжнародні, а отже, непогані. І не всі жінки тактовні та, що важливіше, не всі розумні. Через три тижні – дзвінок. На стаціонарний телефон.

– Олексієчку, це ти? – голос ніжний.

– Нє… – Григорович розгубився, який ще Олексієчко. (Я ж казала, що його Олесем звуть, якщо не Григоровичем.)

Голос прізвище називає.

– Я, – зізнається Григорович.

– Так це ж я, твоя Ляля!

– Ааа…

– Я приїхала, Олексієчку.

– Куди?0

– Таж до тебе. От безтолковий, – і сміється ласкаво. – Я ж тут. У готелі «Плакучая ива». Приїжджай швидше. Буду чекати тебе в холі.

Ой блііііін! Ой бліііін-бліііін! – Григорович нажаханий, цього ще бракувало. Незнайома тітка заявилася і хоче зруйнувати його родину та його життя.

– Лізонько, я зараз! Миттю. Тут… Вирішу одну справу. Товариш подзвонив. Старий товариш. Колишній однокурсник. Покажу йому, як звідси виїхати, бо він заблукав… До сутінків щоб виїхав. Швидше щоб.

– Куди, Олесю, куди?!

– Та тут, поряд. Я швиденько.

– Пиріжки з вишеньками будуть скоро. І Митрика везуть діти. Самі їдуть на весілля. А Митрик у нас буде аж два дні.

– От, красота! – повеселішав Григорович.

Митрик-сонечко! Світло у віконечку. Внучок пещений солоденький приїде до них. Духмяний бешкетник коханий, а тут якась чужа жінка!

Вийшла назустріч. Випливла. Струнка, доглянута, ой божечки, щоб ніхто лиш не побачив з наших. Навіть на шию хотіла кинутись, але ж Григорович – солдат, можна сказати. Старшина застави. Ухилився вчасно. Розцінила впевнено, що це розгубленість та несміливість. І захват, звісно. Пішли до кафе, просто тут, у готелі. Ой, божечко, божечко, ну правда, хоч би не побачив ніхто. Вона вся ошатна така, із зачіскою. Нетутешня.

Замовили щось. Вона, ця в Червоному Пальті, хоч і в блакитній кофтинці, щебече і щебече. Плани складає. Запитує, мовляв, а куди ми з тобою завтра поїдемо? Ти ж покажеш мені тут усе?

Ні, ну нормально, га? Навіть не питає, чи є час у людини, чи хоче він її водити історичними місцями рідного краю чи не хоче.

Григорович сидить грудкою згорбленою як на голках, на телефон свій дивиться і думає: «Лізо, Лізонько, ну подзвони, благаю! Лізко! Зараза! Ну подзвони ж мені негайно! Подзвони і закричи. Накажи мені, Лізо, ану додому негайно, Митрик чекає! Коли я рибалити їду, ти ж по сто разів на годину дзвониш, а коли треба… Лізо! – медитує Григорович на телефон.

А ця в Червоному Пальті, хоч і в кофтинці, лагідно, мовляв, як ти погарнішав, Олексію, і долоньку кладе на його руку. – А як тобі я? Замовимо шампанського, га? І до мене в номер підемо?

«Ойбліііін!» – думає Григорович, витираючи чоло серветкою.

І тут раптом рятівний дзвінок. Григорович цапнув телефон, немовби це граната з вирваним кільцем і ось-ось має вибухнути.

– Слухаю, Лізо?! – тривожно Григорович. – Шо сталося?! Шо таке?!

– Дідусю… – пролунав голосочок онука Митрика.

– Митрику, ти вже приїхав, рідненький?! – закричав полегшено в слухавку Григорович.

– Дідуууусю… – плаксиво заскиглив Митрик, відчувши, що дід ось-ось дасть слабинку. – А бабуся не хоче зі мною в магазин іти купити т’акто’! Сказала, що т’еба тебе почекати. І тоді будуть і пи’іжки, і т’акто’.

– Трактор?! – завив Григорович. – Та як же ж так?! Та шоб дитина була без трактора?! Буде трактор. Вже їду, Митрику. Зараз буду. – І до Лялі: – Вас провести на автобус? А взагалі тут же ж поряд. Автобуси у ваш бік кожні дві години.

Григорович під розгубленим поглядом цієї в Червоному Пальті підхопився радісно, накинув куртку, швиденько розрахувався з офіціантом, перепросив, побіг до виходу, а біля дверей затримався, повернувся до столика. Де сиділа ця бідолашна дивна жінка – мужчина він чи ні! – і сказав:

– Знаєш, шо, Ліля…

– Ляля… – відгукнулася сторопіла Ляля.

– Ти, Ліля, давай їдь додому. Ну от шо ти оце навигадувала?! Ну, вибач. Побіг я. Там у мене… Внучок. Митрик… Приїхав. Трактор треба… Срочно!

– Як-кий трактор?

– Та Митрику ж. Це життєво необхідно, розумієш, щоб у дитини був трактор. – І додав командним тоном: – Їдь додому!

Ніколи ще за свої чотири роки онук Митрик не отримував так швидко те, чого хотів. Дідусь купив йому і трактор, і цукерок, і пазлів з машинками, і розмальовок. І ще вони ходили на заставу дивитися і годувати службових собак. І їздили до річки кидати камінці. І потім вечеряли, а після – мультики, компот і пиріжки з вишеньками. І дідо довго читав Митрику книжечки перед сном.

Пізнього вечора, стоячи в обнімку з Лізонькою над сплячим Митриком, сперечалися пошепки, на кого він більше схожий, на Лізоньку чи на Григоровича. Дійшли згоди, що вродою в Лізоньку, а характером – у Григоровича.

А, ледь. не забула. Від соцмереж Григорович відписався. Та ну їх, ті соцмережі, та нащо вони здалися, ну їх!

Попередня

Виховання сусіда

Обожнюємо ми друга нашого, Григоровича. Коли не приїдемо, він нам завше історію цікаву підкине. І ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *