Притчі 
Кінець листопада. А за що взагалі можна любити листопад? Макс не розумів. Він витріщався на мокре сіре місто в бокове вікно автівки. Кермує мама, тому їдуть вони повільно і обережно, ніби підкрадаються до когось із не дуже добрими намірами. Хоча вони в нього й справді не дуже хороші. Не хотів говорити того мамі, але тепер до квартири бабусі Лариси він їхав, аби саме потайки забрати щось звідти. У цьому була його основна забаганка – потайки. Це не мало жодного сенсу – мама дозволила б синові взяти звідти що завгодно, проте тоді вже не уникнеш запитань. Ну і відповідей, звісно.
Нині йому потрібен був спогад, якийсь особливий, лише його. Спогад про бабусю.
Її не стало півроку тому. Вона давно знала, що помирає, усі знали, навіть Макс. Тому її смерть не була несподіваною, але… Чи буває смерть сподіваною? Дурня якась. Макс трухнув головою, відганяючи думки, а потім обережно глянув на маму.
Мама із сестрою – тіткою Мариною – так і не вирішили, що робити з тією квартирою. Тітка, та взагалі збиралася за рік-два їхати до доньки в Польщу, тож наполягала квартиру продати і гроші розділити. Мама, це він точно знав, не хотіла її продавати, одначе тітка все тиснула й тиснула на неї… Максим боявся, що мама не витримає натиску і здасться. Тому, коли матуся сказала, що поїде за документами, він зголосився її супроводжувати. Вона здивувалася, але змовчала. Про що мама думає зараз? Які документи їй там раптом знадобилися? Чи, може, це все? Вона здалася? Ні, Максим не питатиме. Він не хоче чути відповідь.
Щойно Максим переступив поріг, як спливли спогади.
У цих двох кімнатах минули шість перших років його життя. А наступні шість він провів тут, у бабусі, практично всі канікули. Яким величезним тоді був цей світ! За півроку після смерті бабусі кімнати наче всохли, зменшилися. Чи це через те, що бабусі тут більше немає? Хоча якщо заплющити очі… У передпокої досі пахне її парфумами. Вона ж бо зберігала пляшечку тут, на поличці. Ось його синій слоник-наліпка на дзеркалі. Йому тоді було два? Так, і вона допомагала наклеїти наліпку рівно. А на цьому пуфі він сидів, коли бабуся вчила його зав’язувати шнурки. Усередині, у чохлі, є спеціальна кишенька, зроблена бабусею для Макса. Там вона ховала для нього секретики. Хлопець дочекався, поки мама зникла за дверима вітальні й швидко метнувся до пуфа. Кишенька була порожня. Від цього стало ще паскудніше на душі, хоча й здавалося, що далі вже нікуди.
Пошук «своєї» речі він вирішив розпочати із бабусиної спальні. Це завжди було його найулюбленішим місцем. Два зсунутих ліжка утворювали одне велике, із ямою посередині. Коли він гостював у бабусі (вона казала «канікулював»), ліва половина завжди була його власністю. А взимку вона клала онуку під ковдру пляшку з гарячою водою. І коли Максим мостився спати, ліжко вже було теплим і затишним. І вони разом дивилися Nat Geo Wild чи Da Vinci Learning. Рівно п’ятнадцять хвилин, не більше. На поличках шафи-купе нічого «для нього» не знайшлося, тому Максим пройшовся шафками з обох боків ліжок. Нічогісінько. Це було б несправедливо, якби бабуся не залишила якоїсь спеціальної речі на згадку про себе саме для онука! Ні, вона не могла так учинити. Він продовжив пошуки.
Не відразу Максим зрозумів, чого йому бракує в кімнаті. Аж згодом зміркував: надто тихо. Мовчить бабусин настінний годинник. Він сходив на кухню по ослін і завів мовчазний механізм. Може, цей годинник? Бабуся розповідала, що дідусь привіз його з Німеччини. Він був військовим, тому багато подорожував. Макс зітхнув. Ні, це не «його» річ. Але, скориставшись нагодою, підставив ослін до шафи – подивитися, може, щось є на верхніх полицях. Секретиків не виявилося – тут теж лише скатертини, стоси білизни про запас і мішечки із сухою лавандою.
Стривай, а це що? Максим витягнув на світло тонку картату ковдру, зшиту з невеличких, десь три на три сантиметри, квадратиків. Бабуся завжди щось шила, інколи руками, інколи строчила на старій машинці з ножним приводом (вона і його навчила нею користуватися!), і в неї завжди дуже класно виходило. Як же вона називала цю техніку? А, згадав, печворк! Бабуся називала це печворком. Вона регулярно обдаровувала своїх дочок і онуків виробами із клаптиків, та зазвичай то були невеликі поробки, прихватки, серветки під гаряче чи великі серветки, якими мама прикрашала середину столу на свята. Але такої ковдри він у бабусі ніколи не зауважував і точно не бачив, коли вона її шила, а тут же купа роботи! Максим був не надто обізнаний, аби розгледіти, що верх цілком зібраний вручну, і не годен був оцінити філігранність простібки, але зараз це не означало нічого. Ковдра пахла бабусею, і навіть від складеної – від неї віяло бабусиним теплом. Цього було достатньо.
Макс зліз із ослона, обережно притримуючи складену ковдру. Спитати в мами? Ні. Це його знахідка. Примостившись на ліжку, хлопець нарешті наважився розгорнути легке полотно. Перед очима замерехтів калейдоскоп із різнобарвних квадратиків. Роздивляючись ближче, він припустив, що бабуся використовувала якісь вживані, старі тканини. Зелені, сині, червоні, чорні й коричневі; жовті та помаранчеві сяяли, наче сонячні зайчики, від білих і блакитних віяло свіжістю зимового ранку, бузкові нагонили смуток, рожеві пахли солодким зефіром. Максим загорнувся в ковдру і згорнувся калачиком на ліжку. За цей час він уперше так гостро відчув, як йому бракує бабусі. Непрохані сльози зібралися в кутиках очей. Максим різко скинув руку й накрився ковдрою з головою.
– Агов, Ларочко, люба, ти ще довго?
– Уже йду!
Цього дня має бути все ідеально. Не так часто випадає нагода вибратися в люди всією сім’єю, не так часто Володю відпускають у звільнення на свята, щоби можна було провести цілий день із ним і дівчатами. Висока струнка жінка ще раз прискіпливо оглянула себе в дзеркалі. У кімнату крізь єдине величезне вікно лилося сонячне світло, віддзеркалювалося від люстра й розбивалося на осяйні бризки на помаранчевій сукні, заквітчаній крихітними незабудками. Її тонкі ніжні пальці вкотре поправили шпильки в каштановому волоссі. Завмерли на нитці намиста зі скляних бусин. Усе, досить. Дівчата вже знудилися, галасують на весь гуртожиток.
Попереду два травневих вихідних. Два дні, залитих сонцем, заквітчаних тюльпанами й раннім бузком. Лариса замкнула двері на ключ і вибігла слідом за чоловіком і доньками на вулицю.
– Готові? – пробасив Володимир.
– Так! – обізвалися хором дівчата.
Що вже Лариса була висока, та все одно поряд із чоловіком вона здавалася маленькою, а для дочок татко взагалі був велетнем. Вони пищали й верещали від захоплення, коли він усадовив обох – і Марину, і Катерину – собі на плечі, і так поніс їх до автобусної зупинки. Щаслива Лариса не йшла, а ніби летіла поряд.
За веселими розмовами і сміхом не помітили, як дісталися ВДНГ. Іще від зупинки дівчата затребували морозива. Катруся ще мала, щоби вимовляти слова правильно, тому вона вимагала «позіва», чим дуже розвеселила продавчиню.
А потім були каруселі й атракціони, кидання копійок у фонтан і фотографії серед троянд, солодка газована вода з автомата й залита Катрусина сукня, танці на майданчику під репродуктором і лебеді на озері, цукрова вата на паличках і пухнасті кролики в павільйонах тваринництва. Володя якось домовився, і дівчат покатали на справжньому коні! Сповнені захвату, втомлені та щасливі, дівчата верталися додому, наче уві сні.
Максим відчув, що в кімнаті хтось є. Він підвів голову. Перед очима досі ніби відблискувало золотаве травневе сонце. Бабуся! Жінка, що сиділа на краю ліжка, повернула голову – і Максим зустрівся очима з мамою. Лише зараз він усвідомив, що вона справді його розуміє. Мама відклала книжку, сторінки якої гортала.
– Їдьмо? Чи тобі знадобиться ще час?
– Я заснув?
– Так, ти спиш уже годину. Вирішила не будити.
– Рушаймо, – Максим устав, згріб ковдру в оберемок і пішов у передпокій.
– Сходи вмийся, я зачекаю.
Поки Максим хлюпав холодною водою на заспані очі, мама встигла акуратно скласти ковдру в пакет, який одразу простягнула сину, щойно той вийшов із ванної кімнати.
Дорогою додому розмова не складалася, обоє більше мовчали. Першим наважився порушити тишу Максим.
– Ма, а що таке ВДНГ?
– Виставка досягнень народного господарства. Пам’ятаєш, ми минулої зими ходили на новорічну виставу?
– Так. Було круто.
– То це воно і є. Вистава йшла в одному з павільйонів колишнього ВДНГ.
– Ма…
– Так?
Максим якийсь час вагався, обдумуючи запитання.
– А в твоєму дитинстві, ви з бабусею й дідусем… ну, з твоїми батьками… ви ходили… на ВДНГ?
Мама відповіла не відразу. Вона зосереджено вдивлялася в дорогу, хлопцеві навіть здалося спочатку, що не почула запитання, аж раптом матуся заговорила:
– У моєму дитинстві не було такої кількості розваг, як у твоєму. І похід на Виставку для нас був справжнім святом, тим паче що траплялося це не так часто. Там був чималий парк атракціонів і фонтани, і можна було зробити святкові фото, які потім присилали поштою. Бо фотоапарат тоді був не в кожній сім’ї, – вона знову надовго замовкла, аж тоді несподівано додала: – Пам’ятаю, якось татові дали відпустку на травневі, і ми всі разом поїхали на Виставку. Я тоді вперше і востаннє каталася на справжній коняці, – вона ледь усміхнулася, – то було неперевершено!
По Максовій спині пробіг холодок. Думка, швидка, як блискава, промайнула і зникла, але лишила по собі слід, здогад, більше схожий на надію.
– А яка сукня тоді була на бабусі?
Замість відповіді мама чомусь увімкнула аварійку й зупинилася на узбіччі. А далі Максим уже зовсім знітився, коли вона притулилася обличчям до рук, що досі цупко стискали кермо.
– Помаранчева, – нарешті тихо озвалася, – із дрібними блакитними квіточками. Мені теж її бракує, любий. Я знаю, як багато бабуся для тебе означала, – мама на мить міцно, наскільки дозволяли паски безпеки, притисла його до себе.
Коли авто знову рушило, у салоні так само панувала тиша, але вже не та – важка й липка, від якої тяжко було дихати. Дорогою в тьмяному світлі ліхтарів Максим розглядав край ковдри, що визирав із пакета. Він знайшов той невеличкий помаранчевий шматочок із незабудкою. Хлопчина, раз у раз торкаючись його пальцем, незмінно відчував травневе сонячне тепло.
Піднімаючись додому в ліфті, мама несподівано заговорила:
– Ми з татом вирішили не продавати бабусиної квартири. Спробуємо знайти гроші для тітки Марини, а квартиру лишимо. Ти не заперечуєш?
Замість слів, він просто її обійняв.
