Подаровані книжки

Усі порядні сільські бабусі займаються приблизно тим самим: полють городи, готують на зиму консервацію й ганяють корів на пасовисько. Моя бабуся Люба нічого з цього не робила, принаймні за моєї пам’яті. Звичайно, виною цьому були хворі ноги, через які вона більшість часу сиділа або лежала. Але в глибині душі я підозрюю, що оця буденна метушня в бермудському трикутнику «кухня-город-хлів» їй була не дуже цікавою. Бо бабуся Люба була справжньою королевою хімії і хранителькою книжкових історій. Обклавшись вишитими подушками й загорнувши зболені ноги в теплий плед або легке покривальце – залежно від сезону, вона брала до рук зошити чи книжки й занурювала співрозмовника у світ формул і рівнянь або в улюблені літературні світи – залежно від того, хто саме до неї приходив.

Усі випускники нашого містечка, які мріяли вбратися в білі халати і стати лікарями, пройшли через бабусині руки. Після того як докладно й делікатно вона їм пояснювала найскладніші задачки і найпримхливіші рівняння хімічних реакцій, у них не було шансів не вступити в омріяний універ. Помережані формулами зошити, в яких так просто описувалися основи основ складної науки, бабуся Люба лишила в спадок моїм молодшим братам, які теж цікавилися хімією.

Мене ж вабили історії. У великій бібліотеці, яку почала збирати бабуся, а продовжили мої батьки, їх було чимало – страшних і смішних, зворушливих і серйозних, глибоких і не вельми вигадливих. А ще більше історій жило в бабусиній голові. Увечері, обережно вмостившись на її широкому ліжку з металевими, вигадливо закрученими бильцями, я тамувала подих і слухала. Бабуся Люба переповідала кумедні пригоди трьох жевжиків, які помандрували на човні, прихопивши із собою собаку, зворушувала розповідями про поневіряння волинян, що вирушили шукати щастя в Америці, не знаючи англійської мови, або розказувала про дівчину на ім’я Керрі, яка намагалася підкорити велике місто.

І щоразу дещо не давало мені спокою. Чому цих книг, історії з яких бабуся Люба берегла з такою любов’ю й оповідала мені так яскраво, що вони закарбувалися в пам’яті на роки, не було в нашій домашній бібліотеці? Здавалося б, саме вони, улюбленці, мали стояти на почесному місці, прикриті від пороху й пилу гаптованими серветками, але доступні в будь-який час – лишень руку простягни і зможеш перечитати. Правду про це я дізналася набагато пізніше.

Тим часом тривали безпросвітні 90-ті. У державній скарбниці бракувало грошей на зарплати й пенсії, а на полицях магазинів – смаколиків і новеньких дитячих книжок, тому замість десерту я частувалася бабусиними історіями й потихеньку переходила на романи для дорослих – на щастя, удома їх вистачало. Відверто кажучи, ми, діти, не надто переймалися тотальним безгрошів’ям, бо вміли бути щасливими й без купюр у кишенях. Та часом гроші і школярам були потрібні – наприклад, напередодні 8 Березня.

– Чому така засмучена? Щось трапилося в школі? – допитувалася того вечора бабуся.

Я не знала, які дібрати слова, аби передати те, що не давало мені спокою. Ми з однокласниками склалися й купили для нашої класної керівниці вишуканий подарунок – ніжну й екзотичну орхідею. Про таку незвичну для наших країв дивовижу, мабуть, потай мріяла кожна жінка. Але про інших ми взагалі не подумали. Того дня, напередодні свята, до нашого класу на уроки мали прийти мої улюблені вчительки. Було страшенно прикро, що не зможу нічим їх привітати – грошей забракло навіть на троянди.

Бабуся Люба пообіцяла до ранку щось придумати. А вранці поклала переді мною три загадкові пакуночки. Я обережно зазирнула всередину. У першому було красиве, щедро ілюстроване видання «Енеїди» Котляревського. У другому – збірник хитромудрих і цікавих математичних задач. А в третьому – книжка дитячих віршиків англійською.

– Ну, не зна-а-ю, – у моєму голосі нотки сумніву грали сольну партію, і бабусю це, здається, образило. – Гадаєш, їм сподобається такий подарунок?

– Троянди витончені й ніжні, але ж продаються вони в кожної квітникарки, і влітку, і взимку, і навесні, – пояснила бабуся Люба.

– А отаких книжок у нас не купиш ніде, гарантую. І тішитимуть вони своїх власниць ще довгі роки.

Не те щоб її відповідь остаточно мене переконала, одначе я вирішила бодай спробувати. Треба було бачити, яким захопленням засяяли очі моєї «англійки»! Як ніжно перебирала сторінки «Енеїди» «мовничка»! А «математичка» з азартом узялася зачитувати нам задачки з нової книжки. Ніхто, щоправда, так до кінця й не зумів із ними впоратися, але було весело.

Повернувшись додому, я відразу ж побігла до бабусі – подякувати й розповісти, яке враження справили на вчительок її дивовижні подарунки. Вона всміхнулася й дістала з-під вишитої подушки ще одну книжку – для мене. Справжній, дорослий детектив – із тих, на які я потай давно заглядалася, проте все не наважувалася дістати з полиці. «Жінка, яка написала це, – визнана королева детективу, – зауважила бабуся. – А свої історії вигадувала тоді, коли мила посуд. Я й сама деколи так роблю».

Не знаю, чи в цьому полягав бабусин план, чи просто так склалося, одначе після цієї книжки я «підсіла» на детективи Агати Крісті. І полюбила мити тарілки й чашки – не лише після себе, а й після всіх інших. Сподівалася, що це допоможе мені з пошуком цікавих сюжетів для майбутніх книг. Не те щоб це вельми допомогло, але принаймні посуд у нас завжди був чистим.

***

Коли я влаштувалася на свою першу серйозну роботу, бабусі Люби вже багато років не було поряд. Але колежанка, її колишня учениця, поглянувши на мене, одразу впізнала, чия я онучка. Якось прийшла поділитися спогадами:

– Знаєш, я хімію не дуже любила. Але твоя бабуся була нашою улюбленою вчителькою. Єдина з усього колективу, вона ніколи не приймала від учнів подарунків. Але сама кожному з нас дарувала на день народження книжки. Свою я досі бережу й перечитую. Ось вона, – колежанка дістала із сумки потемнілий від часу томик. – Це історія про…

– Знаю, – упізнала я назву. – Про трьох жевжиків, які вирушили в мандрівку на човні, прихопивши із собою собаку.

Зміст