Притчі Настав кінець світу, і мільярди людей, яких перенесли на велетенську рівнину, постали перед троном Божим. Багато хто відступив перед сліпучим сяйвом. Але деякі в першому ряду розмовляли. Вони говорили без шаноби, задиристо:
– Чи може Бог судити нас? Що Він знає про страждання? – пробурмотіла одна жінка. Вона закотила рукав, щоб показати номер з концентраційного табору. – Ми пережили невимовний жах, катування і смерть!
У другій групі темношкірий юнак показав шию.
– Що ти скажеш на це? – спитав він, показуючи слід він мотузки. – Мене лінчували. Не за якийсь злочин, а просто за колір шкіри.
У другому ряду опинилася студентка з пониклим поглядом, вона була вагітна.
– Чому я повинна страждати? – буркнула вона. – То не моя провина.
На всій рівнині з’явилося приблизно сто таких груп. Кожна з них мала свої докори, які хотіла висловити Богові через страждання й біль, які Він допустив у цьому світі. Вони спільно вирішили, що Бог не може судити їх, якщо не витерпить те саме, що й вони; що Бога слід присудити до життя на землі.
– Нехай Він народиться євреєм. Зробіть так, щоб законність Його народження підпала під сумнів. Дайте Йому таку важку роботу, що коли Він візьметься до неї, сім’я вважатиме Його божевільним. Нехай Його зрадять найближчі друзі. Нехай Йому висунуть звинувачення, і нехай Його осудить бездарне правосудця, нехай Йому ухвалить вирок боягузливий суддя. Нехай Його катуватимуть. І врешті-решт нехай Він зрозуміє, що значить бути цілковито самотнім. Потім нехай Він помре. Нехай Він вмирає так, щоб ніхто не сумнівався в Його смерті.
І поки представник кожної групи виголошував свою промову, схвальний гомін здіймався над багатолюдною юрбою.
Коли останній закінчив говорити, запанувала довга тиша. Усі раптом зрозуміли, що Бог вже виконав усі умови.
І Слово стало плоттю, і вселилося між нами, повне благодаті й істини. (Євангеліє від Іоана 1:14)
