Притчі 
На березі моря бавився хлопчик. Він піднімав і кидав камінці в море. Час від часу, перш ніж кинути камінці в пінисті хвилі, він пильно їх розглядав. І деякі відкладав у торбинку. Як згодом з’ясувалося, він робив це, щоб показати їх своїй матусі.
Удома він витягував камінчик за камінчиком і захоплено показував свої знахідки. Наприкінці він витягнув останній і сказав:
– Це мій улюблений камінь. Він мені сподобався найбільше. Такий зелений і гладенький.
Мама усміхнулася і відповіла:
– Він дійсно гарний, але це не камінь. Це шматок скла.
– Не камінь? – здивувався син.
Його маленькі пальчики ковзали по гладенькій поверхні зеленого предмета.
– Ні! Не може бути! Скло гостре. Я порізав би пальці, якби доторкнувся до нього.
Тоді мама пояснила, що маленькі камінці також колись були гострими, та коли лагідні хвилі моря колихали їх, вони терлися одне об одного і так постирали свої гострі краї. Шматок гострого скла потрапив між камінці, і вони також відшліфували його.
Хлопчик стиснув свій камінчик і вигукнув:
– Це добре, що він попав між тих камінців. Він тепер не тільки гарний, а й гладенький. Він найкращий!
За кілька тижнів хлопчик пішов до школи. До класу потрапили різні діти: кожне зі своїм характером, звичками, смаками. Минув час, і син сказав, що не хоче йти до школи, бо там є бешкетні діти, і між ними виникають суперечки.
Мама пішла до його кімнати і щось звідти принесла. Сіла і зазирнула йому у вічі:
– Синку, ти пам’ятаєш море?
Далі показала йому “камінь” і нагадала історію про те, як стираються гострі краї.
Синок сильно обійняв маму і хотів ще щось сказати, але жодного слова чутно не було. Він мовчки взяв свого наплічника, витер сльози і міцно стиснув щось у руках.
* *
Ми не завжди помічаємо гострі краї свого характеру. І тільки після зустрічей з друзями сховане стає явним. Настає час спільного життя, і нас починають шліфувати долі тих, хто поряд з нами.
Служіть один одному, кожен тим даром, який прийняв, як добрі домоправителі різноманітної благодаті Божої. (Перше послання св. ап. Петра 4:10)
