Налисники по Скайпу

Іванна Дмитрівна сама дивувалася, звідки в неї стільки сили. Ні магнітні бурі, про які попереджали метеорологи, ні підвищений тиск, ні біль у суглобах не ставали їй на перепоні. Із самісінького ранку поралася на кухні. Ліпила вареники із картоплею та грибами, смажила налисники з сиром, варила зелений борщ зі щавлем. Пам’ятала, що саме ці домашні страви любили її вихованці зі школи-інтернату, де пропрацювала 30 років. Бувало, забере на вихідні додому тих, до кого ніхто не приїжджав з дому, і пригощає різними смаколиками. «Мамо, та ж вони усе поїдять, і нам не лишиться», – ревниво поглядали на гостей її двоє синів.

«І вам буде, усім вистачить», – усміхалася Іванка.

Та не лише сини, а й чоловік докоряли, що пропадає в інтернаті. Вона й справді була дуже відданою своїй роботі. Та й як не бути відданим цим знедоленим дітям…

Усі класи заздрили тим учням, в яких Іванна Дмитрівна була вихователькою. Вона зі своїми вихованцями днювала і ночувала, а на різні конкурси їм сама костюми шила! Навіть спеціяльні сорти тюльпанів ген із Прибалтики виписала, щоб під вікнами спальні її підопічних цвіли. А вони, зірвиголови, з тих тюльпанів букет їй нарвали, щоб не сердилася, що увечері до дівчачої спальні намагалися по зовнішній трубі дібратися.

Нелегко було, що й казати. Чоловік – далекобійник, його майже ніколи удома не бувало, то й за побут доводилося самій дбати. Привчала синів до самостійности, щоб і самі уроки робили, і зварити собі щось могли, коли вона залишалася на нічні чергування. Тішилася, що росли слухняними. «Це моя підмога», – гордилася. Хіба могла уявити, що залишиться сама на схилі років?

Першим подався на заробітки її молодший, Сашко. Він вже на той час одружився, народилася в молодого подружжя Тетянка. Але де ж було в їхньому депресивному райцентрі знайти роботу? Отож, залишили їй малу онучку і подалися із дружиною до Португалії.

…Того вечора, тільки-но привела Тетянку з дитсадка і зібралася розігрівати вечерю, як різко заздвонив, не стихаючи, телефон – міжміська.

«Мамо!! – розпачливо заголосила в слухавку невістка Оксана. – Сашко загинув у ДТП!»

Як стояла, закам’яніла. «Бабусю, бабусю, ти зачарована так, зачарована? Бавимося в казку?» – стрибала довкола неї Тетянка, а вона не могла зрушити з місця. Якби не це маленьке диво із Сашковими очима, – не знає, як прийшла би до тями і опанувала себе.

…Скриньку з останками Сашка (тіло довелося кремувати, бо інакше було дуже дорого доправити в Україну), привезли 19 січня – на Водохреще, а 20, у день її народження, сина провели в останню путь. Із самісінького ранку не змовкав телефон, дзвонили з усіх куточків України, а навіть із Америки та Італії її колишні вихованці. Дзвонили, щоб привітати улюблену учительку, а їх чекала звістка про страшне горе, що випало на її долю.

Ті дзвінки рятували її від розпачу, а маленька Тетянка мобілізувала усі її сили. Бо після загибелі Сашка здоров’я Іванни Дмитрівни геть розладналося: високий тиск, проблеми з обміном речовин, серце… Довелося полишати свій інтернат, хоч і непросто далося їй це рішення. Але мусила тепер більше дбати про онучку… Невістка вирішила залишатися в Португалії, посилала звідтіля гроші й пакунки, а через кілька місяців у телефонній розмові несміливо запитала: «Мамо, пам’ятаєте Олега, того, що зробив виклик нам до Португалії? Він кличе мене заміж. Удвох на чужині легше. Ви… не заперечуєте?»

– Рано ще, доню, від Сашкової смерти ще року не минуло. – хотіла сказати, але натомість мовила: «Це Твоє життя, Оксанко, твоя доля. Ти – молода, роби, як тобі краще. За Тетянку не переживай, я догляну».

Але за 4 роки Оксана забрала донечку до себе, – допомагати глядіти двох малих братиків.

На той часі молодший син Іванни Дмитрівни, Максим, також вирішив податися із дружиною на заробітки до Чехії.

Відмовляла мати, відмовляла, боялася на чужину відпускати ще й молодшого, батько теж відговорював, але молоді вирішили по-своєму.

Отож поїхали до Чехії, а двох донечок – десятирічних близнят – залишили бабусі й дідусеві. Малі були хворобливі, не раз то з однією, то з другою Іванна Дмитрівна в лікарні лежала… Клопотів з дітьми було чимало, але якби не їхній веселий щебет, – збожеволіла б у тій хаті, де з кожної стіни дивилися на неї Сашкові очі.

А роки минали… От уже син з невісткою доробилися до невеличкого, але власного помешкання в Празі, уже й онучки підросли, бабусі з дідусем – поміч й розрада. «Ніколи ми вас самих не залишимо», – запевняли. Але як прийшлося вирішувати, куди вступати після школи, піддалися батьковим наполяганням їхати на навчання до Польщі. Краків – то вам не якийсь глухий райцентр! Та хіба би вона перечила їхнім задумам? Лишень би дітям було добре, а вони удвох з чоловіком якось собі раду дадуть…

Та того ж літа, коли онучки стали студентками Краківського університету, саме на Івана, 7 липня, серце її Івана перестало битися.

І залишилася Іванна Дмитрівна сама-самісінька. Ще поки були з нею кілька днів після похорону син з невісткою та онучки, якось трималася, а тільки вони поїхали за кордон, геть упала духом. Два місяці не могла прийти до тями: не хотіла ні їсти, ні пити, ні вийти з хати… Лише молилася за душі померлих та просила, аби Господь зміцнив її на дусі.

Із душевного зацепеніння її вивів дзвінок зі США від колишніх учнів: Валя з Олегом училися в одному класі, після закінчення інтернату одружилися, а в 90-х роках виїхали до Америки. Вони ніколи не забували свою виховательку: щороку пересилали їй пакунки та грошові перекази на день народження. Свого часу, коли були значні затримки із виплатами зарплат, а полиці крамниць зяяли пусткою – ті долари врятували Іванну Дмитрівну від голоду…

– За тиждень будемо в Україні! – повідомляла Валя. – Обов’язково навідаємося до вас! Тільки не робіть собі жодних клопотів, ми усе привеземо із собою, головне нам – побачити вас.

…От і готується Іванна Дмитрівна зустрічати заокеанських гостей. Поважні гості, уже сивочолі, а вона пам’ятає їх маленькими першокласниками із хворими від перенесеного поліомієліту ніжками…

Уже парує зварений зелений борщ, рум’яняться вареники з картоплею і грибами, розноситься довкруж спокусливий аромат налисників зі сиром.

Довгожданий дзвінок у двері. Відчинила, а там на порозі – ого! – гостей, мабуть, десяток.

– По дорозі декого з однокласників підібрали, – хитро усміхаються Валя з Олегом.

Поки дівчата допомагали Іванні Дмитрівні накривати на стіл, чоловіки метушилися в іншій кімнаті.

– Іванно Дмитрівно! – гукнули нарешті. – Просимо сюди на хвилинку.

Вона зайшла до кімнати і не повірила своїм очам. На столику, де колись перевіряла їхні учнівські зошити, тепер стояв… новісінький комп’ютер.

– Ми тут і за підключення інтернету подбаємо, і вас навчимо СКАЙПом користуватися. Зможемо з вами тепер щодня розмовляти, чи то з Америки, чи звідки! Не дамо вам сумувати!

Очі учительки наповнилися слізьми зворушення. Добрий Господь не залишив її самотньою на старості!

– Ех, Іванно Дмитрівно, якби ще ваші налисники ви могли би нам по СКАЙПу передавати! – наминаючи десерт, мріяв Олег.

– Ну а на налисники вам доведеться таки до мене приїжджати! – щасливо усміхнулася вона.

Наступна

Мене врятувала твоя любов

– Мені набридли ці злидні, хвороби і безпомічність. Навіщо ти взяла мене, – щоб я ... Читати далі

Попередня

Снігова баба з трояндою

Оксанка прокинулася від стуку у вікно. Що це: продовження сну чи реальність? Щойно їй снилося, ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *