Снігова баба з трояндою

Оксанка прокинулася від стуку у вікно. Що це: продовження сну чи реальність? Щойно їй снилося, як у вікно стукає тато – усміхнений, здоровий, розчервонілий від морозу, з лопатою для відкидання снігу в руках. Оксанка підбігає до вікна, і бачить акуратно прибрані від снігу доріжки, а обабіч них… – дві кумедні снігові баби. Ох і витівник у неї тато! Вона мерщій накидає на себе шубку та шапку і мчить надвір – це ж перший сніг, а в них з татом – незмінний щорічний ритуал – покидатися сніжками з першого снігу. Уже й вона не маленька дівчинка – 19 років, а про цю милу забавку з дитинства вони не забувають. Тату-тату, ти в мене найкращий!

Оксанка розплющує очі, і татів портрет із чорною стрічкою на столі повертає її до гнітючої реальности. Як вона хоче повернутися в той сон, втекти від усвідомлення того, що її тата вже немає! Так важко з цим змиритися, бо ще у вересні він порався на городі, копав картоплю, рвав у садку зимові яблука, весело святкував своє 45-річчя. І ніщо не турбувало його, хіба постійний кашель і невелике підвищення температури. Та ще – якась втома, більша, ніж зазвичай. Консультація лікарів та результати аналізів у райцентрі стали для всіх шоком: рак! В обласному центрі підтвердили невтішний діягноз, що прозвучав як вирок: неоперабельний, віддалені метастаз, до пів року життя.

А він перейшов у Божі засвіти через 2 місяці – у листопаді. Як порожньо і як сумно стало без нього Оксанці й мамі. Ходили щодня на могилу, запалювали свічки, молилися, а потім поверталися до спорожнілого дому. До дому, який так відчував відсутність господаря! Он котел треба увімкнути на зиму, а вони самі не знали, як… Город перекопати, вікна на зиму утеплити – це також завжди робив тато… Та Бог з ним, з тим побутом, вони навчаться робити усе самі, але… тата, їхнього веселого, на всі руки майстра, тата, вже ніколи не буде з ними. І він вже не дочекається Оксанчиного весілля, не навчить майструвати свого онука, як про це мріяв…

Оксанка глянула на мобільний телефон – сьома вечора! Ого, 3 години проспала! А на носі – сесія, треба готуватися до іспитів… Клацнула вимикачем у настільній лампі. Нема світла! Ще й ці постійні вечірні відключення…

І тут… Знову – легенький стук у вікно. Оксанка завмерла. Отже, їй не здалося… Хто б це міг бути, мама ж у другу зміну, та й чому би хтось стукав, а не дзвонив у двері?

Аж тут озвався мобільний телефон, якийсь незнайомий номер.

– Алло! – із помітним хвилюванням у голосі промовила дівчина.

– Харчі замовляли? – пролунав у слухавці веселий хлоп’ячий голос. – Якщо так, – відчиняйте! Бо я тут на дзвінок тисну, у вікно стукаю, на телефон дзвоню…

– Так у нас же світла нема, дзвінок не працює! – нарешті зметикувала Оксанка, і усміхнувшись сама до себе через свою лякливість, кинулася відчиняти двері.

Коли жив тато, вони з мамою ніколи не переймалися купівлею продуктів. Щосуботи він їхав на базар, і коли його завантажена «Таврія» вже була на подвір’ї, весело гукав: «Нумо, дівчатка, поможіть розвантажити. Тут для вас чимало смачненького».

А після втрати тата його «Таврія» сиротливо стояла на подвір’ї, засипана снігом, немов тужачи за своїм дбайливим господарем – мама з дочкою не мали водійських прав і їздити на авто не вміли. Базар і супермаркети – це тепер був Оксанчин обов’язок, оскільки мамі після операції на очах не можна було підіймати важкого. Так би і поверталася з навчання з важкими сумками, аж тут хтось підказав, що є недорога інтернет-крамниця. Замовляєш харчів на певну суму – і їх доставляють у зручний час безкоштовно. Першим Оксаниним замовленням була капуста на квашення. Результатами Оксана була задоволена – тугі головки одна в одну. Отож спробувала замовити й інші продукти. І ось сьогодні привезли…

Оксанка відчинила двері. На сходах стояв хлопець-кур’єр. Однією рукою він струшував сніг з куртки, а в іншій тримав великий пакет із продуктами.

– Прошу, заходьте! – запросила дівчина.

Хлопець зайшов, поставив пакет на підлогу, вийняв накладну.

Оксана перевірила перелік продуктів, заплатила вказану суму, узяла решту, подякувала…

– Що ж, до побачення, – неохоче попрощався хлопець, і вже взявшись за двері, несміливо промовив: «А ви дивилися вже фільм «Поводир»?».

Оксанка чула про це кіно, хотіла б переглянути, але, сумуючи за татом, уникала всіляких розваг.

– Бачите, у мене недавно помер тато… – тільки й сказала вона.

– Я впевнений, він би не хотів, щоб ви сумували в чотирьох стінах. Та й фільм цей не розважальний… Давайте я в суботу по обіді заїду до вас. Мене звуть Остап. А вас, як я зрозумів з накладної, – Оксана.

Дівчина кивнула у відповідь.

Суботи вона чекала з нетерпінням. Прокинулася на світанку, швиденько заходилася готувати обід, спекла домашнє вівсяне печиво до чаю, поприбирала в хаті. Потім – приготувала собі одяг, в якому піде в Кінопалац.

Стомлена, прилягла на хвилинку. Тільки поринула в сон, як їй знову приснився тато. Такий же веселий, рум’янощокий, зі сніжинками на пишних вусах.

– Поглянь-но у віконечко, доню, – хитрувато примружившись, просив він.

…Прокинулася від легенького стуку у вікно. Підбігла і … щаслива усмішка осяяла її обличчя. За вікном падав лапатий сніг. Обабіч вже дбайливо прометеної доріжки стояла … кумедна снігова баба з дитячим відерцем замість картуза на голові і з червоною трояндою у своїй сніжнобаб’ячій руці. А поруч з цією романтичною зимовою красунею усміхався Остап!

Хто сказав, що дива напередодні Різдва трапляються лише в казках?

Наступна

Налисники по Скайпу

Іванна Дмитрівна сама дивувалася, звідки в неї стільки сили. Ні магнітні бурі, про які попереджали ... Читати далі

Попередня

Карооким листочком клена я тобі надішлю листа...

– Обстеження триватиме півгодини, – повідомив лікар, коли за Лесею зачинилися білі двері із надписом ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *