Притчі «В Його руці душа всього, що живе, і дух усякої людської плоті» (Іов 12:10).
РУАНДА
Страшна ненависть, яка панувала під час війни в Руанді, посіяла страх серед тисяч людей. Один журналіст розповідає нам про цей правдивий епізод…
«Того вечора отець Габрієль відчував страх. Він лягав спати з відчуттям великої небезпеки. Вночі, при найменшому шумі, він прокидався. Його собака у дворі не переставав гавкати. Отець Габрієль прислухався до кожного кроку, який чувся на плебанії. Може, то нападники, а може, тутсі, котрі шукають притулку? Декілька разів він вставав, підходив до дверей і вдивлявся в темноту. Він не був з полохливих, однак, живучи серед пекла масової різанини в Руанді, отець Габрієль знав, що хуту тепер перемагають. Це було питання декількох днів. Можливо, вони вб’ють усіх тутсі. Завдання його як священика – хоча б зменшити кровопролиття. Він узяв телефон і все-таки спробував подзвонити своїм настоятелям у Парижі – можливо, вже востаннє.
– Як справи, Габрієлю?
– Погано, дуже погано. У мене зараз вдома двісті біженців тутсі. Усі вважають, що наступ почнеться сьогодні ввечері. Мені сказали, що плебанію будуть атакувати в найближчі години, думаю, цієї ночі ми помремо.
Втім, таки настав ранок, понеділок 11 квітня, хоч священикові так і не вдалося заснути. Раптом вартові скрикнули:
– Тривога!
Ось вони: добра сотня молодих людей, озброєних списами, мачете і бамбуковими палицями у формі піки, прямували до плебанії. Отець Габрієль підняв руки і попросив дозволу говорити:
– Привіт! Чого ви хочете?
– Ми прийшли по тутсі, яких ти ховаєш. Церква не є за них, вона не повинна їх захищати.
– Як це?! – вигукнув священик. – Церква за всіх, особливо за тих, хто перебуває в небезпеці. Якби вам сьогодні щось загрожувало, то клянуся, що Церква була б на вашому боці.
– Але ж вони злочинці, вони вбили президента!
– Слухайте, щодо смерти президента, то я також дуже з цього приводу сумую. Але запевняю вас, що жоден з тутсі, які тут присутні, особисто не винен у замаху.
Після довгої розмови убивці змирилися і пішли геть, щоб чинити свої злодіяння деінде.
Вони обіцяли повернутися.
І справді, через деякий час озброєний загін чисельністю п’ятнадцять чоловік попрямував до плебанії. Отець Габрієль вийшов їм назустріч:
– Чого ви хочете?
– Ваших тутсі. Настав час їх забрати.
– Тільки через мій труп.
Отець Габрієль став на коліна і розвів руки, кажучи їм:
– Робіть свою чорну справу. Та спершу убийте мене.
Цей вчинок здивував убивць. Збентежені, вони й цього разу розвернулися і пішли геть, не промовивши й слова.
На плебанії утікачі жили зі страхом у серці. Найменший шум здіймав шалену паніку. Щоб діти й жінки не виходили, двері були зачинені на ключ. Двісті людей жили в коридорі довжиною 30 метрів і шириною 1,70.
Охоронці розмістилися на кінцях коридору, з кийками в руках. Щоб пройти вночі з однієї кімнати в іншу, отець Габрієль був змушений переступати через людей.
Отець Габрієль був майже переконаний, що всі тутсі, яких він захищає, помруть, і що з ним також можуть розправитися. І справді, наступної ночі хуту вчинили напад. Тутсі заблокували двері зсередини. З другого поверху вони кидали в них усе каміння, яке назбирали, і – о диво! – нападники врешті відступили… без сумніву, подалися на пошуки підмоги.
Атмосфера, яка панувала на плебанії, була драматичною. Адже смерть здається ще жорстокішою, коли на неї чекаєш.
Раптом, засапавшись, прийшов один розвідник і запитав:
– Де отець Габрієль? Де отець Габрієль?
– Що трапилося? – відповів Габрієль.
– Вони незабаром прийдуть, у них є підмога!
Тепер Габрієль був упевнений, що остаточний напад неминучий.
Утім, трапилося те, чого ніхто не сподівався: усі зі здивуванням прокинулися від звуку військового автобуса, який важко просувався берегом. Він прямував до плебанії. Тутсі зірвалися й притьмом побігли до вікон.
– Ми врятовані! – закричав один з них, це військовий автобус, він приїхав по нас!
Двісті чоловік швидко сідали в транспорт на сімдесят місць, і всім їм вдалося поміститися там. Військові їх пожаліли. Коли вони нарешті прибули в Рубінджру, лише тоді почулися безпечно. Отець Габрієль стояв біля дверей автобуса і довго потискав їм руки, по черзі, щасливий від того, що наважився на ризик, аби зберегти їм життя».
* * *
Убивство людини тяжко суперечить гідності людини та святості Творця.
ПОПЄЛУШКО
13 грудня 1981 року перша вільна профспілка в країнах комуністичного табору під назвою «Солідарність» була заборонена. У Польщі оголошено воєнний стан. Капелан профспілки, отець Попєлушко, був молодим священиком. Він жив однією ідеєю: проголошувати правду.
– Навіть якщо доведеться померти, то нехай це буде за правду, – казав він, – хоч мені і страшно… – ледь чутно додав він.
Так, страх сковував Єжи Попєлушка з того часу, як йому у вікно кинули бомбу. На щастя, вона не вибухнула. Оскільки комуністи не могли заборонити священику привселюдно говорити правду, вони вирішили його знищити.
Якось цей молодий священик їхав з друзями автом з Ґданська у Варшаву. Він сидів біля свого водія. На його обличчі можна було прочитати страх. Позаяк вони знали, що за ними слідкують, то їхали на великій швидкості… Один з приятелів з тривогою запитав його:
– Ви справді думаєте, що вони хочуть вашої смерти?
Замість відповіді Єжи увімкнув автомобільний радіоприймач. Саме в цю хвилину вони почули зашифроване повідомлення спецслужб, яке стосувалося його:
«Колеса хреста з Жолібожа проїхали».
Усіх заціпило!
Через декілька хвилин на повороті біля лісочка появився якийсь чоловік з бомбою в руках. Не злякавшись, водій на швидкості спрямував авто в нападника і поїхав прямо на нього. Перелякавшись, той спіткнувся і кинув бомбу.
Вона вибухнула поряд з мішенню.
Бліді від страху, вони поїхали далі. І цього разу всі відбулися переляком.
Така запеклість стосовно цього священика пояснювалася створенням у 1980 році профспілки «Солідарність». З нею Польща почала пробуджуватися. Для усіх народів Східної Європи, розчавлених комуністичними тиранами, нова надія відтепер носила назву «Солідарність». Єжи Попєлушко став її глашатаєм. Він голосно і відверто говорив те, чого ніхто досі не наважувався говорити:
«Прагнення свободи не можна зупинити силою, адже сила – це зброя тих, які не мають правди».
Для господарів Кремля це було вже занадто. Треба було змусити замовкнути цей голос. Попєлушко повинен був померти.
Одного жовтневого дня 1984 року хтось обігнав машину отця Єжи Попєлушка і змусив його зупинитися. Четверо працівників спецслужб накинулися на священика, зв’язали його, запхали йому кляп у рот, щоб він не міг говорити, і кинули в багажник свого автомобіля. Вони зв’язали руки водія за спиною й змусили його сісти назад. Після цього машина рушила і помчала зі швидкістю вітру. Оскільки вони проїжджали через село, то мусили зменшити швидкість. Під час правого повороту водій отця Попєлушка, який добре знав місцевість, скористався тим, що машина загальмувала, і ліктем відкрив задні дверцята. Він вилетів з машини і покотився по дорозі.
Злочинці хотіли його підібрати, але він уже підняв тривогу, кричачи з усієї сили:
– Вони викрали отця Попєлушка!
Налякані кати швидко від’їхали.
Побоюючись репресій, свідки цієї події мовчали, а комуністи, без викидів сумління, скористалися їх мовчанкою. Через засоби масової інформації новина облетіла увесь світ: «Отець Попєлушко зник». За декілька тижнів його тіло знайшли в рові. Його побили до смерти 19 жовтня 1984 року.
Єжи Попєлушко недаремно віддав своє життя. Розпочатий «Солідарністю» рух пробудження народів за відвоювання своєї свободи набрав сили. Через п’ять років після цього впала Берлінська стіна, і народи радянського табору вибороли свою свободу.
