Притчі 
Усяке людське життя, від часу його зачаття аж до смерті, святе, бо Господь забажав людину задля неї самої на образ і подобу Бога, Живого і Святого.
ВІН БІЛЯ МЕНЕ!
Епізод, про який ітиметься далі, трапився в 1975 році в товаристві допомоги матерям. Волонтерка цього товариства розповідає:
Надворі була зима, поволі розвиднювалося. О сьомій ранку подзвонив телефон:
– Це товариство допомоги майбутнім матерям?
– Так. А що трапилося?
У слухавці почувся чийсь млявий голос. Якась жінка з трудом вимовляла кожне слово.
– Я прокинулася після довгого сну. Мені здавалося, що я вже на тому світі! Я хотіла покінчити з життям раз і на завжди, але доза снодійних була замала.
– Чому ви телефонуєте?
Спочатку була мовчанка, а потім знову почувся голос:
– Я вагітна, п’ять місяців. Мій хлопець покинув мене. Він зник, забравши мої гроші й усі мої речі. У мене нічого не залишилося. Не знаю, куди мені податися. Тож я подумала, що з дитиною, яку ношу, нікому не потрібна на цій землі.
– Вам викликати лікаря? Як ви зараз почуваєтеся?
– Уже краще, відчуваю, що голова вже не така важка.
– Але треба перевірити, чи ваша дитина не постраждала.
Візит було призначено після обіду. У приміщення, що належало товариству, зі мною пішла моя колега.
Середнього зросту, з уже помітним животом, Клара, здавалось, була нічим непримітна. Її розповідь, на жаль, була аж надто класичною: дівчина за власним бажанням покидає свою сім’ю, яка нібито її не розуміє, зустрічає «приємного хлопця», який утішає її, але одразу ж утікає, як тільки перед ним з’являються обов’язки.
Ми запропонували їй піти до лікаря, який працював з нами, і залишитися в нашому притулку. Вона охоче погодилася.
Ми відлучилися на декілька хвилин у сусідню кімнату, щоб отримати підтвердження на візит у лікаря. Коли повернулися, нам здалося, що Кларі стало якось ніяково.
Я узялася шукати в сумці стофранкову купюру, яку приготувала заздалегідь, але не знайшла її. Я запитала Клару, чи хтось заходив в офіс під час нашої відсутности.
– Ні. Ніхто не заходив.
– Тоді мої гроші просто випарувалися!
Клара опустила очі.
– Чи вони часом не опинилися у вашій кишені? Якщо так, то можете їх залишити. Це завадить вам знову піддаватися спокусі!
Почервонівши, Клара розридалася.
– О, пробачте, я так хотіла їсти!
Наступного дня ми довідалися, що Клара заспокоїлася.
Їй подобалося в притулку, де вона мешкала. Щомісяця вона писала нам декілька слів подяки після того, як отримувала від нас передачі.
Одного дня подзвонив телефон:
– Алло? Алло? Це Клара.
Голос був радісний, схвильований.
– Я народила! У мене хлопчик! У середу мені зробили кесарів розтин. Мене боліло, але все вже забулося. Він біля мене!
Які ми були щасливі, коли, увійшовши в невеличку кімнату пологового будинку, побачили прекрасну молоду жінку з сяючим поглядом, яка годувала своє маля!
Перш ніж відпустити нас, Клара сказала:
– Даю собі рік, щоб закінчити навчання, а потім разом зі своїм сином зможу почати нормальне життя.
* * *
Від свого зачаття дитина має право на життя. Безпосередні аборти, тобто бажані як мета чи засіб, є «ганебною практикою», яка серйозно суперечить моральному законові. Церква карає канонічною карою відлучення від Церкви за цю провину проти людського життя.
САМОТНЯ ЖІНКА
Одна жінка з паризького передмістя розповідає нам історію, свідком якої вона була:
То був дощовий і вітряний день. У двері хтось постукав.
– Увійдіть!
Я керівник притулку, і впродовж багатьох років опікувалася дівчатами, що опинилися у важкому становищі. Вони були дуже різні. Увійшла дівчина на ім’я Жюлі, яку ми прийняли в наш будинок.
– Я вагітна, – сказала вона мені.
Риси її обличчя витягнулися, очі втратили блиск від безсоння і страху. Жюлі вже мала чотирирічну дитину. Вона була люб’язна й усміхнена і всі мешканці будинку її любили.
– Тест позитивний?
Вона не відповіла, тільки ствердно кивнула головою.
– Який термін?
– Три тижні… Він пообіцяв одружитися зі мною, але збрехав, адже він одружений!
Вона розридалася. Самотність підштовхнула її кинутися в обійми якогось робітника з-за кордону, буцімто самотнього, як і вона, самотнього і нещасного. А тепер вона ще більше самотня, адже її підло покинув цей чоловік, який бажав лише розважитися на вихідних.
– Бідна моя Жюлі, знай, що ми завжди будемо поряд, аби тобі допомогти.
– О! Я ще якось справляюся з моїм синочком, – відповіла вона, ридаючи, – але якщо буде ще одна дитина… Ні, я цього не хотіла.
Не знаходячи більше слів, щоб висловити гнів, змішаний з жалем, вона звалилася на моє крісло і взялася за голову. Відтак закричала несамовитим і приглушеним голосом:
– Ні, ні, і ще раз ні!
Що робити в такому разі? Що сказати? Можна тільки співчувати, страждати разом з іншою людиною і старатися їй допомогти. Але як?
– Знаєш, Жюлі, мабуть, є інші виходи, крім аборту.
У відповідь почулися ридання.
– Я зустрічала багато таких сміливих дівчат, як ти, яким вдалося подолати труднощі. Вони врятували своїх дітей. Хоч це було нелегко, однак тепер вони щасливі.
– Але ж це тільки три тижні, – відповіла вона мені монотонно, так, ніби повторювала собі цей аргумент, аби самій переконатися, що то ще навіть не дитина!
На додаток вона назвала причини, які, очевидно, вигадала не сама:
– Тепер таку операцію роблять швидко. І це цілком законно. Вона триває пів дня, після чого я вільна, як і до цього.
Я намагалася представити їй інший бік проблеми:
– Чи ти знаєш, що тобі буде дуже важко забути цю дитину? Що хірургічне втручання не вирішить твоєї проблеми, адже, хочеш того чи ні, ти знову стала мамою, і чимало жінок на власному гіркому досвіді усвідомили, що ніколи не можуть забути свою дитину?
Я взяла стілець, щоб сісти ближче і пригорнути її до себе, спокійно і з усією любов’ю, на яку тільки була здатна. І сказала їй:
– Запевняю тебе, що ми тобі допоможемо і полюбимо твою другу дитинку.
Опустивши очі, вона відповіла:
– Я вже прийняла рішення. Поїду в Париж. Там уже призначена зустріч у лікарні. Настане кінець моїм жахіттям.
Що на це відповісти? Раптом мені пригадалася Марін.
– Слухай, Жюлі, ти пам’ятаєш Марін? Вона, завагітнівши, побоялася сказати це мамі і зробила аборт. Через декілька днів був день відкритих дверей у притулку, ми організували пікнік надворі разом з усіма щасливими молодими мамами та їх дітьми. Марін не змогла цього витерпіти. Наступного дня ми довідалися, що, вийшовши з роботи, вона кинулася під потяг.
Запанувала тиша. Я будь-якою ціною хотіла звільнити її від депресії.
– Послухай-но, – сказала їй, – післязавтра ми показуватимемо чудовий документальний фільм під назвою «Перші дні життя». Тобі варто прийти.
– Це буде тут?
– Так, тут, і мені буде приємно, якщо ти прийдеш.
– О котрій годині?
– О 20.30.
– Так… але…
– Чи можу я попросити тебе нічого не робити, доки не подивишся цей фільм? Адже він допоможе тобі, запевняю.
– Добре, домовилися. Прийду, щоб зробити вам приємність. Але не думайте, що я зміню своє рішення. Я прекрасно знаю, що роблю…
Фільм був гарний, з простим сюжетом. Кадри говорили самі за себе. Під кінець сеансу я побачила, що очі Жюлі почервоніли від сліз:
– Мені збрехали, – закричала вона. – Мені сказали, що це не людське життя, а тільки шматок желатину! Це неправда! Я бачила його маленькі ніжки, маленькі ручки, а через декілька тижнів його серденько вже б’ється. Усе моє єство здригнулося, коли подумала, що збиралася з ним зробити.
На моє велике здивування, вона кинулася мені в обійми:
– О, дякую, дякую, – сказала вона. – Якби мені довелося побачити цей фільм після аборту, гадаю, я б утратила всяку надію. Що б не трапилося, я збережу свою дитину.
Лікар Моріс Кає, гінеколог, який тривалий час сам практикував переривання вагітности, каже, що аборт породжує іноді непоправні психічні наслідки в матері.