Незвичайні історії – Частина 3

Мати Елізабет

За часів Другої світової війни мати Елізабет очолювала згромадження сестер у Ліоні. У своєму монастирі вона переховувала людей, яких переслідувала німецька окупаційна влада. 25 березня матір Елізабет заарештували та ув’язнили в жіночому концтаборі Равенсбрюк.

Щонеділі в закутку блоку 15 матінка Елізабет читала текст літургії. Цю жінку любив увесь табір.

Та хіба могло бути інакше? Вона була для всіх втіленням радості, спокою та любові.

У великодню п’ятницю 1945 року з блоку 15 есесівці викликали тих, кому було призначено загинути в газовій камері. Матері Елізабет у списку не було.

Вона плакала.

Ридали всі жінки.

Звідусіль лунали розпачливі вигуки:

– Я не хочу вмирати!

– Я молода, сильна, я можу працювати!

Одна за одною жінки виходили з блоку. Мати Елізабет підійшла до своєї молодої сусідки по камері:

– Ну ж бо… Треба бути мужньою!

Та їй у відповідь:

– У мене двійко дітей!

Погляд матері Елізабет затримався на вікні:

– Вилазь, швидше…

Жінка вагалася. Мати Елізабет легенько підштовхнула її до вікна:

– Тебе ніхто не побачить. Вони шукатимуть під ліжками, внизу. Швидше…

Молодиця зникла. Коли ж есесівець назвав її номер, мати Елізабет ступила вперед. Глянувши довгим поглядом на тих, хто залишався, вона мовила:

– Я вирушаю на небеса. Повідомте в Ліоні…

Те, що мати Елізабет зробила для тієї жінки, Христос зробив для кожного з нас. Своєю мученицькою смертю Він відкупив усі наші гріхи.

Він гріхи наші Сам возніс тілом Своїм на дерево, щоб ми, звільнившись від гріхів, жили для правди: ранами Його ви зцілилися. (Перше послання св. ап. Петра 2:24)

 

Ніколи не куштував смачнішого!

У Марка Твена був товариш – великий любитель гольфу. Якось він запросив письменника пограти. Господарю не щастило: кожен другий удар попадав об землю далеко від м’яча, так що гостя обсипало з ніг до голови ґрунтом.

Після гри товариш поцікавився:

– Як тобі моє поле для гольфу?

– Ніколи не куштував смачнішого! – захоплено вигукнув письменник.

Лише тоді я прожену її!

Храм богині Калі в Калькутті став справжнім кишлом злодіїв, наркоманів та сутенерів. А неподалік мати Тереза опікувалася бідними, покинутими людьми, які помирали на вулицях. Саме цей старий храм влада вирішила віддати їй для притулку.

Коли чутка про нове призначення цього храму рознеслася містом, залунали протести:

– Ця чужинка намагається навернути бідняків у християнство! Вимагаємо прогнати цю жінку!

– Спокійно, спокійно! – комісар намагався втихомирити натовп. – Обіцяю вам, що вона там не затримається.

Не зволікаючи, він попрямував у храм богині Калі та підійшов просто до матері Терези. Вона саме нахилилася над ліжком хворого, від якого поширювався нестерпний сморід. Від цього запаху комісара ледве не знудило. Він теж схилився, щоб ліпше придивитися… і сторопів: видовище було жахливим – у виразках умираючого кишіли черви! Мати Тереза делікатно промивала рани перманганатом калію. Помітивши комісара, вона сказала:

– Якщо хочете, я покажу вам щось незвичайне.

– Ні, я хотів лише вас відвідати, проте огляну все сам, залишіть мене самого, – відповів той схвильовано.

Повернувшись, комісар знову зустрівся з тими, хто звинувачував цю жінку в нав’язуванні своєї релігії:

– Я обіцяв вам, що прожену її з нашого кварталу, і дотримаюся своєї обіцянки, проте за однієї умови: нехай спочатку ваші матері й сестри зроблять те, що робить вона. Лише тоді я прожену її!

З того часу матері Терезі ніхто не надокучав.

Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного. З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою. (Євангеліє від Іоанна 13:34,35)

Чемність

Директор школи:

– П’єре, скажи мені, що б ти зробив, знайшовши мільйон франків?

П’єр:

– Ну, це залежить… Якщо їх загубив якийсь убогий, я б повернув ці гроші.

Це вже занадто!

Сторожеві наприкінці місяця переплатили 500 франків. Проте він ніяк не зреагував на це. Його керівник виявив помилку і наступного місяця стягнув ці 500 франків із платні.

– Послухайте, – сказав сторож, – мені недоплатили 500 франків!

– Проте, – відповів патрон, – ви нічого не казали, коли минулого місяця вам переплатили!

– Справді, – погодився черговий. – Один раз я міг подивитися крізь пальці на вашу помилку, проте двічі – це вже занадто!

Збіг

Вільям повернувся з університету. На хлопцеві були широкі штани, шовкова сорочка, чудернацька камізелька і картата краватка. Вільям зайшов у бібліотеку, де його батько саме щось читав. Підвівши голову, батько пильно оглянув свого нащадка, і обличчя тата засвідчило невдоволення.

– Сину, – нарешті озвався він. – Ти виглядаєш, як ідіот!

Цієї миті в кімнату ввійшов вуйко Вільяма, який вигукнув:

– Вільяме, ти виглядаєш точнісінько як твій батько у 25 років, коли він навчався в університеті!

– Так, – відповів Вільям з хитрою посмішкою, – саме це мені тато щойно сказав.

 

Сертифікат

Одна вчителька, будучи вже на пенсії, пережила дивовижну пригоду.

– Одного дня, коли я приймала сонячні ванни на терасі, до мене прийшло двоє незнайомих чоловіків. Одному з них було біля шістдесяти, інший – набагато молодший. Старший відрекомендувався:

– Добридень, мадам. Я – Коль.

Коль? Це ім’я мені ні про що не говорило. Я намагалася згадати, ким би міг бути цей добродій, але безуспішно. Я привіталася, і оскільки все ще розгублено дивилася на гостя, то він запитав:

– Ви не впізнаєте мене?

– Якщо відверто, то ні, – відповіла я.

Дивлячись на цього чоловіка, я вловила щось знайоме в його рисах, проте що саме, не могла зрозуміти.

– Мадам Карль, – сказав добродій, – я працював у вас після війни. Пам’ятаєте? Я був мулярем у Форбра-Гастона.

Справді, це вже про щось говорило: ця спілка ремонтувала наш будинок у повоєнні роки.

Чоловік, як я відчувала, цікавий і діяльний, продовжував:

– Усе-таки ви мусите згадати, адже це ви допомогли мені здобути сертифікат про освіту.

– Невже?

– Так, мадам Карль, мені тоді було тридцять шість років, пам’ятаєте? Ми обідали у вас на кухні. Якось ви, повернувшись зі школи, накривали на стіл, а я розповідав вам свою історію. Що я хотів одержати працю нічного чергового в ліцеї в Бріансон та помалу побудувати собі будиночок. Єдиною перешкодою був цей директор… Бо він вимагав від мене сертифікат про освіту, а я його не мав. Коли я розповів усе це, ваш чоловік, який слухав також, подивився на вас…

Раптом цей момент виринув з пам’яті. Я ніби знову побачила нашу кухню, великий стіл, за яким сиділи робітники, та свого чоловіка біля печі з безліччю казанів. Я згадала і цього чоловіка, й те, що він тоді говорив. З Жаном нам не треба було розмовляти: він лише глянув на мене, і я знала все, що виражав цей погляд.

– Ви сказали тоді: “Не знаю, чи вдасться, але треба спробувати”. Відтоді щодня пополудні, коли інші палили або відпочивали, ви кликали мене: “Ходімо, Коль”. І ми йшли в кутову кімнату, щоби вчитися. Ви поглядали на годинник, аби не запізнитися на уроки, а я – до своєї роботи.

Так, ці післяобідні години, коли Коль готувався до іспиту, справді стали для нас радістю. Він був дуже уважним учнем: жодного граматичного правила не треба було йому повторювати двічі. Коль так хотів отримати цей сертифікат, що не пропускав нічого із синтаксису, орфографії, числівників – він вивчав усе. З решти предметів я дала йому довідники, сказавши: “Якщо ти прочитаєш і вивчиш за цими посібниками всі питання з історії, географії та фізики, то будеш цілком готовим до іспиту”.

– І я одержав цей сертифікат.

– Коли?

– У тридцять шість років. Завдяки вам.

У нього на очі навернулися сльози, коли він це сказав. Коль був украй зворушеним, а я також не могла стриматися, щоб не заплакати.

– Потім я одержав цю роботу нічного сторожа і побудував будинок, про який мріяв. Коли дім був готовий, я назвав його Абрі-Коль. Це було здійсненням моєї найбільшої мрії.

Це найкращий спогад із мого вчительського життя. Якщо через тридцять два роки цей чоловік прийшов сказати, що завдяки мені у тридцять шість років одержав сертифікат про освіту, то це найліпша нагорода за те, що я колись зробила”.

Давайте, і дасться вам: мірою доброю, натоптаною, утрушеною, переповненою віддадуть вам, бо якою мірою міряєте, такою ж відміряється і вам. (Євангеліє від Луки 6:38)

 

Королева інкогніто

Єлизавета ІІ, королева Англії, інкогніто подорожувала автомобілем із своєю подругою. Коли проїжджали Норфолк, падав дощ. Королева сказала товаришці:

– Може вип’ємо горнятко чаю?

Вони сиділи в кафе і пили чай, насолоджуючись тим, що їх ніхто не впізнає. Аж ось до них підійшла якась дама і мовила:

– Вибачте, пані. Я лише хотіла сказати, що ви дуже подібні на королеву.

Єлизавета, не бажаючи себе викрити, відповіла:

– Дякую, це так додає мені впевненості!

Наступна

Незвичайні історії – Частина 4

Тьєрі Ось доволі дивний лист 20-тирічного юнака: "Я потрапив до в’язниці, коли мені було сімнадцять. ... Читати далі

Попередня

Незвичайні історії – Частина 2

Гебельс Це трапилося в Німеччині під час Другої світової війни. Георг Мавс (1888-1945), людина з ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *