Притчі 
«…І коли тобі буде погано й самотньо, зачини всі двері. Вимкни звуки великого світу та збери довкола себе всіх своїх бабусь, укрийся мудрістю їхньою, загорнися в тонке, напівпрозоре світло сили жінок свого роду. Помовчи й послухай…»
Я сьогодні кепсько почуваюся. Верхні та нижні атмосферні маси тиснуть на мою голову так сильно, ще трохи – і вона лусне, як шкаралупка волоського горіха, і оприявнить усім мій мозок, що пульсує й агонізує. Так, мій головний біль ніколи не був милосердним до мене. Мігрень – це не просто якась жіноча примха, це дуже й дуже боляче. Баба Рая стурбовано стоїть у дверях і дивиться на мою неміч:
– Так сильно болить? І зовсім, ні на крапелиночку не полегшало?
– Та сильно, ба, – стогну я й умиротворено заплющую очі.
Із самого дитинства, ще з марлевих моїх пелюшок баба Рая непохитно й мужньо стоїть поруч, оберігає мене від хвороб і бацил, вірусів і недугів. Чатує. Запобігає. Зцілює. Лікує. Зі шприцом, йодом, зеленкою й пивними дріжджами. З вітамінами, масажем шийного відділу хребта, стетоскопом і пристроєм для вимірювання тиску. З настоянкою із календули і обліпиховою олією. З риб’ячим жиром, гірчичниками й банками, заспокійливими краплями й компресами.
– Нумо я покладу тобі на скроні капустяне листя, – у відчаї пропонує, зневірившись у науково-популярній медицині, – народні методи ще спробуємо!
Я пригадую всю гаму відчуттів, пов’язаних із ритуалом прикладання до голови капустяного листя, трохи кривлюся, але погоджуюся. Баба Рая дуже хоче бодай якось послабити мій біль.
– Добре, неси вже те листя, прикладатимемо.
Пронизливий, неприємний холод у скронях, різкий, противний запах у ніздрі. Капустяне листя торкається моєї шкіри. Я підводжуся на ліктях і чекаю, доки баба Рая перемотає мою нещасну голову хусткою, аби все трималося, а затим знову лягаю.
Якусь мить вона бовваніє наді мною. Знаю: сканує в голові всі можливі, ще не випробувані нами на сьогодні методи лікування. На кілька хвилин виходить із кімнати й повертається зі словами:
– Ану, дай мені свою ліву руку!
– Нащо? – підозріло уточнюю.
– Дай сюди, – упевнено відчеканює баба Рая.
Без дозволу хапає мою обезсилену лівицю, намацує на ній кволий безіменний палець, злегка стискає його, і вже за секунду я волаю дико, висмикую руку й рвучко підводжуся. Хустка сповзає мені на півобличчя, капустяним листком набакир.
– Ай! Боляче ж! Що то було?! Що ж ти робиш?! – репетую, стискаючи свій зболений пульсуючий палець. Акурат із середини пучки дивиться на мене одним оком червона цятка.
– Але ж ти недоторкана! – обурюється баба Рая, показує мені гостру зубочистку – знаряддя тортур, і пояснює: – Треба перемкнути увагу мозку, бо він зациклився на голові. То така акупунктурна точка, я читала. Треба сильно натиснути до больового імпульсу. Але ж ти хіба потерпиш?!
– То був ду-у-у-же больовий імпульс, його нереально було стерпіти! – сикаю я, поправляю збиту на голові хустку разом із капустяним листям на місце. Гострий запах знову вдаряє мені в носа. Оце я зараз краля! Не налюбуєшся! Попри біль, починаю сміятися.
Баба Рая й собі підсміюється:
– Ну а що робити? Треба ж якось тебе рятувати, а то лежиш, умираєш тут. Нумо принесу тобі щось перекусити, а то знидієш від голоду, – пропонує, і я вмить згадую її Королівський омлет.
– А пам’ятаєш, як колись ти годувала мене омлетом і, аби я з’їла все до останнього шматочка, вигадала історію?
– Зробити тобі омлет? – умить сповнюється надією моя баба Рая.
– Та ні ж, – усміхаюся, – просто посидь біля мене й розкажи ще про того короля.
– Та де, я вже хіба пам’ятаю! – відмахується, але сідає на край дивана.
Я заплющую очі й відчуваю спокій. Ліва скроня все ще пульсує, одначе мені здається, що біль потроху затихає. Уже й не знатиму, що допомогло: зубочистка, таблетка, капустяний лист чи бабусина історія? Баба Рая ще трішки сидить біля мене, а потім тихенько встає й зачиняє за собою двері. Я розмірено дихаю, провалюючись у дрімоту. І думаю про всіх своїх бабусь.
***
– Кролиця здохла, – заупокійним голосом янчить у телефонну трубку моя прабабця Ганя.
– О Боже, ні!! Тільки не це!! – завмираю кам’яним бовваном посеред хати. Не може такого бути!
Здається, наче вчора було, а не десятки років тому. Я крокую Зеленою вулицею, що потопає в заквітчаних вишнях і яблунях, відчиняю сині дерев’яні ворота з гострими штахетами й заходжу на асфальтоване, широке подвір’я. Іду провідати прабабцю Ганю. Ліворуч на ґанку літньої кухні вона вправно орудує ножем: нарізає дрібнюніми шматочками кривавник і варені яєчка, – готує делікатес. Поруч у великій картонній коробці тихесенько жебонять гусенята, очікуючи на свій обід. Побачивши мене, вона відкладає ніж убік, витирає руки об свій довгий темний фартух і радісно розглядає мене здалеку.
Підходжу ближче, обіймаю її. Торкаюся щокою її м’якої, поморщеної щоки. Сиве пасмо волосся вибилося з-під тернової хустки. Вона тричі лунко цілує мене. Наш із нею маленький ритуал. Завжди рада мене бачити! Поправляє рукою волосся, тісніше підв’язує хустку й хвалиться:
– А в мене живність нова є в хлівці!
Скільки її пам’ятаю, завжди звикла трудитися, як бджілка. То худобу порає – тюті, тюті, гиля, гус-с-с-с, минька, на, минька-минька, на! Нагодувати всіх треба – і корову з телям, і свиней, і курей, гусей та індиків. Нарвати хопти, вимішати дерті, накосити серпом трави, посіяти, посапати, зібрати, вискубати, нарізати, замести, замісити, помити, попрати, спекти. Смак прабабусиної паляниці я до цього часу шукаю, пробуючи на зуб найрізноманітніші хліби й калачі, перепічки й булки. Але смак той ніяк не відтворити. Він блукає десь там, у минулому, а рецепт паляниці прабабця Ганя забрала із собою на небо.
– Що там у тебе? Нутрії? – цікавлюся й намагаюся вгадувати.
– А от і ні! – по-дитячому хитро підморгує мені. – Хочеш, покажу?
– Звичайно, що хочу! – радію.
Ступаю до хліва, вдихаю давно знайомий кислувато-солодкий запах, замішаний на соломі й гноївці, і поволі підходжу до великої, глибокої клітки. Витягаю шию, зазираю всередину. Просто посеред сіна необ’ємним сірим кашалотом сидить гігантська кролиця!
– Ого, нічого ж собі! – дивуюся голосно. – Оце здоровенна!
…А наступного дня прабабця Ганя дзвонить і плаче крокодилячими слізьми в слухавку за передчасно здохлою кролицею… Я втішаю її, як можу, прошу не плакати… Але вона плаче так щиро й нестримно, що і я заледве стримую сльози…
Обережно згортаю цей спогад і кладу до своєї скарбнички пам’яті. Як і той, в якому прабабця викрадає в моїх батьків двійко поросят із хліва, вантажить їх на тачку й везе через три вулиці аж до себе, бо «в тих молодих непутящих господарів скотинка з голоду повиздихає». І той, в якому прабабця Ганя зачісує своє сиве волосся симпатичним гребінцем, пов’язує на голову найкращу свою хустку й іде в неділю до церкви. Як шепоче молитви вдома, щоразу припадає навколішки й торкається чолом килима в глибокому поклоні. Як співає пісні, які й досі долинають до мене крізь усі ті роки минулого. Як ставить хрестик замість підпису, бо рахувати навчилася, а письмо за важкою роботою не осилила. Як варить вареники з гречкою та кисломолочним сиром, а потім укидає до полумиска, і вони смачно парують посеред столу. Як обіймається з прадідусем Федосем у нас на великому асфальтованому подвір’ї, цілує його тричі, лунко в кожну щоку по черзі, а я, мала, спостерігаю за ними з горища через маленьке віконце й дивуюся, бо бачу вперше їхній такий сором’язливий, але справжній прояв ніжності.
***
Мій біль затихає. Я втомлено стягую із себе хустку з капустяним листям, розплющую очі й відчуваю тепло. Мені полегшало. Тепер можна жити. Увесь пантеон моїх бабусь зі мною – хтось уже ген-ген на небі, а хтось – зовсім поруч, побіля мене. Але однаково кожна – у моєму серці. Тихесенько рипають двері, і до кімнати зазирає баба Рая, а вже за мить – прокрадається моя маленька п’ятирічна донька. Підходить до мене, гладить своєю крихітною долонькою мене по голові.
– Моя люба, маленька мамо… Уже не болить тобі? – співчутливо запитує й жваво щебече. – Там баба Рая такий омлет для тебе приготувала! От зараз я поставлю мисочку на нашу рожеву тацю і принесу тобі!
– Чудово! – підхоплюю її радість і додаю: – Складеш мені компанію? А я тобі таку історію про Королівський омлет розповім!
– Т-а-а-а-к! – блищать зацікавлено оченята.
***
Колись давно в далекому краї жив собі Король у високому красивому замку. Якось осідлав він коня вороного, одягнув капелюха з пером фазана та й вирушив до дрімучого лісу на полювання. Довго мчав кінь його, вдивлявся Король у гущавину, сподіваючись уполювати дикого вепра, і заблукав. Уже й надворі смеркло, а він ще лісом бродить. Аж коли бачить – посеред темряви маленький яскравий вогник. Будиночок охайний на галявині. Зрадів Король, зіскочив із коня та й стукає у двері. Відчиняє йому молода жінка, до оселі запрошує. Голодний Король, аж у животі бурчить, звик частуватися королівськими наїдками й напоями. Але від гостини незнайомки не відмовився. Сів за стіл із білою скатертиною, скуштував страву дивовижну й навіть заспівав від радості! Що ж це за смак такий неземний? Що за аромат? Яка ж ця страва ніжна на смак, аж іще кортить! Засміялася жінка весело й промовила: «Це звичайний омлет!» Одначе не знала вона, що тієї пізньої пори посеред лісу не звичайний гість до неї завітав, а сам Король! Жінку ту він до себе в палац забрав, аби готувала йому страву таку щодня. А омлет відтоді так і називається в тих краях – Королівським.
***
Ми вдоволено смакуємо бабусиним омлетом. І я відчуваю, як щось тонке й невидиме обплітає нас із донькою, немов мереживо, торкається м’яко. Я усміхаюся, бо знаю: це – Любов. Любов усіх наших із нею бабусь.
