Притчі 
У хаті запахло «німцями». Валя це відчула, щойно ступила на подвір’я. Навіть Дружок не вибіг її радісно зустрічати з роботи, сидів у будці, як мишка, лишень очима винувато звідтіля блимав. Пробач, мовляв, хазяйко, але я поки бурю тут пересиджу, бо життя таке непевне, ну, ти ж знаєш.
Ураган не забарився – із хати прожогом вискочив батько, уже розтулив було рота щось їй сказати, потім спересердя лише махнув рукою й попрямував до вуликів. Усі в родині знали: якщо щось і здатне заспокоїти підполковника міліції Петра Васильовича Хмару, то це його виплекані бджоли. Зазвичай скупий на прояв емоцій глава сім’ї няньчився зі своїми улюбленцями, як із дітками: і вулики в них були найкращі, і в поля найзапашніші їх на літо вивозив «попастися», і взимку коло них припадав, аби нічого їм не забракло.
Після важких робочих днів навіть до хати не заходив – прямісінько на пасіку. Дивився, як копошаться, снують туди-сюди, заспокоювався від їхнього монотонного глухого гулу, брався господарювати. Гроза в душі стихала, тихо переступав поріг, а там мати з дружиною відразу кидалися годити, годувати, делікатно розпитувати свого єдиного в родині чоловіка. Валі це трохи скидалося на культ, релігію домашнього бога, який насправді був партійним працівником, замполітом, а відтак однозначно атеїстом.
Мати… Валина бабуся Євдокія (а для неї просто баба Дуня) насправді була Петрові тещею. То саме вона вигадала казати «німці» на означення стану в родині, де всі пересварилися між собою. І саме вона найбільше підживлювала «культ зятя». Не тому, що була глибоко релігійною людиною, а таки була, попри всі важкі часи й численні зміни влади, що встигла пережити за свій вік. А тому, що в перші ж дні війни лишилася вдовою з трьома малими доньками на руках. Похоронки так ніколи й не отримала, її тихий і ласкавий Григорій «зник безвісти» десь у Кам’янець-Подільській області, коли тілами десятків тисяч ненавчених воювати неозброєних селян намагалися якось відгородитися від неминучої окупації.
Євдокія заміж більше не вийшла, не до того було, та й, нікуди правди діти, узяти в напівголодні повоєнні роки вдову з трьома додатковими ротами в селі охочих не знайшлося. Трудилася як віл, колись, мабуть, спала, але просвіту бачила мало. Не озлобилася, не зневірилася, молилася, ніколи не зраджувала свого Бога, ні за царя, ні за радянської влади, ані за німців.
Тепер Євдокія жила в містечку неподалік рідного села разом із родиною молодшої доньки й була в ній «сірим кардиналом», хоч не всі навіть про це здогадувалися. Не по-сільському тендітної статури, вона насправді мала величезну силу духу і справляла на всіх довкола надзвичайний вплив, хоч заледве коли прикрикнула на кого. Але про те, як важко жити без чоловічої підтримки, не забувала ніколи, тому зятеві годила, як болячці, а доньку незмінно напучувала, що сім’я – то найголовніше: десь змовчи, на щось заплющ очі, але родину задарма не розбурхуй. Сяде, було, поруч, як бачить, що щось не ладиться, і каже: «Ось послухай, що я тобі скажу…»
Валя завжди дивувалася, скільки мудрості було в бабусі, яка отримала лишень кілька класів шкільної освіти. Отак жебонить її спокійний голосочок, тихенько, але наполегливо, і ніби ті печалі та жалі змиває ним кудись додолу. Погомонить, по голові погладить: «Послухай мене, отак і зроби», – і піде у своє царство, на кухню, підпирати тендітними плечима небо й говорити зі своїм Богом, як із другом і порадником.
Школяркою Валя, хоч її і виховували, як усіх дітей Країни Рад, із вірою в єдиного бога – партію, годинами сиділа в бабусиній кімнаті й дивилася на дві ікони на стіні й лампадку під ними, яку лише бабуся знала, коли саме час запалювати, а коли гасити. З ікон на неї дивилися бабусин Бог і його Мати, і дівчинці здавалося, що вони щось таке знають про бабу Дуню, чого більше не розповість ніхто. Вона притуляла навіть вухо до скла: ану шепнуть їй секрет. Мовчали Бог і його Мати: своїх не здають. Там, на ліжку під іконами, мала й засинала частенько під бабусині казки, які неодмінно щоразу закінчувалися інакше, але завжди – щасливо.
Однак того дня ніщо не віщувало щасливого закінчення. Масштаб «німців» став зрозумілий дуже швидко. Якщо батько Петро побіг на пасіку, то мати Марія просто сиділа на кухні на стільці й дивилася кудись крізь стіну. На запитання Валі вона лише відмахнулася й показала рукою в бік плити, їжа там, мовляв. І продовжила гіпнотизувати стіну.
Валентина раптом перелякано усвідомила, що не лише Дружок її не вийшов зустрічати, а й баба Дуня, для якої вона була улюбленою онукою, мазункою, а це вже віщувало не просто «німці», а справжній кінець світу. А що, коли… О ні!
«Ба-а-а-а-а-а!!!» – заверещала вона раптом на всю хату, як колись у дитинстві, коли бачила страшні сни, і полетіла до бабусиної кімнати, вже готова до найгіршого.
Євдокія сиділа перед іконами і скаржилася Богові: «Та що ж це робиться? Та де ж це бачено? Ікони, каже, зніміть, бо сам викину. Викине він! Та нехай мене краще з дому мого викине, як я за свій вік такого діждала!» Баба Дуня голосила, як за померлим, що свідчило про те, що сама вона була цілком живою, тому Валентині миттю відлягло від душі. У монолог бабусі вона вирішила не встрявати, зачинила двері й повернулася на кухню приводити матір до тями. Та нарешті розгублено подивилася на доньку, а далі потік слів прорвав мовчанку.
Виявляється, того дня, після якогось чергового пленуму ЦК КПРС, керівництво довело до відома співробітників міліції їхнього містечка, серед яких був і Петро Васильович Хмара, що в будинках членів партії в жодному разі не може бути таких пережитків минулого, як релігійні книги чи ікони. І що заходи щодо порушників уживатимуться якнайсуворіші. Підполковник ішов додому з важким серцем, але твердим наміром виселити з кімнати Євдокії намальованого Бога і його Матір із Ним. Він підозрював, що буде нелегко, але до того, що його миролюбна теща здатна на такий шалений праведний гнів, виявився не готовим. Вона навідріз відмовилася віддавати ікони, затуливши їх своїм худеньким тілом.
– Мамо, викиньте їх, я вас по-хорошому прошу, – майже благав Петро, – чи ви хочете всіх нас по миру пустити, як мене через них із роботи виженуть? Ви цього добиваєтеся?! – голос зірвався на крик.
– Роби зі мною, що хочеш, а ікони не віддам! – почув проціджене крізь зціплені зуби. – Я їх у голод не продала, у війну вберегла, дітей твоїх під ними колисала ночами, а ти мені хочеш, щоб я від Бога відмовилася?!! То знай, що і їх не викину, і сама з кімнати не вийду, як ти так боїшся, що хтось їх побачить. Пом’яни моє слово, Петре!
Могутній хатній бог програв першу битву за Бога маленькій літній жінці. Не маючи, що на те відповісти, вилетів із дому до своїх бджіл. Там трохи заспокоївся, обдумав, ну, нічого, колись вона таки та вийде город сапати чи на кухню. Ось тоді він ті ікони і конфіскує.
Чимало років прожив Петро Хмара на світі, але не знав, що легше витесати джерело з глухого каменя, аніж вигнати віру з душі його тещі. Не відав він і того, якою фантастичною впертістю наділив її той самий Бог. Хтозна, може, ті впертість із вірою і допомогли їй пройти через всі випробування страшного століття?
Баба Дуня перестала виходити з кімнати, коли Петро був удома. Де й поділися її культ голови родини, фанатична працелюбність і гегемонія на кухні. Навіть говорити ні з ким не хотіла, крім улюбленої онуки, яка їй носила їжу й останні новини. Чорні хмари нависли над родиною Хмар, блискавиці метав Петро, погримувала Марія, часом скрапувала слізьми Валя. І тільки баба Дуня стояла вище за всю ту метеорологію. Петро був каменем, але Євдокія могла проточити будь-який камінь, не вперше, либонь. Ба більше, вона сама могла стати тим кременем, кісткою йому поперек горла. Деякі хрестові походи й вести нікуди не треба, вони відбуваються статично. І, здається, ніщо не здатне відвернути ворожі сторони від виснажливої колотнечі…
Аж раптом із вулика втік рій. Сталося це, звісно, у робочий день зранку, коли вся сім’я, крім призвідниці протесту, трудилася на благо країни квітучого комунізму. У такі години Євдокія залишала місце свого добровільного ув’язнення й тишком хазяйнувала на городі та кухні. Тієї середи вона саме проходила із сапкою під старезною великою грушею, що росла за хатою, коли почула потужне «ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж». Євдокія була значно кмітливішою за Вінні-Пуха, а тому відразу втямила, що в їхньому господарстві ось-ось стане на один бджолиний рій менше. А це вже реальна, не примарна загроза добробуту сім’ї. Задерла голову – високо на груші гойдається темною хмаринкою Петрова «отара». Де й поділася злість на зятя, побігла в хату телефонувати йому на роботу: «Петре, лови бджіл!»
Як на те, посада замполіта в радянській міліції не передбачала полювання на бджолині рої, а тому ось так просто вибігти з відділку й кинутися на порятунок Петро не міг. Відлік ішов на хвилини. Євдокія вхопила мішка й подерлася на грушу. Тобто спочатку по драбині, а оскільки дерево високе, то драбина швидко скінчилася, тож далі довелося лізти гілками, гойдатися на них, як акробатці. З тим нюансом, що акробатці тій сімдесят п’ять рочків, а важить вона від сили півцентнера. Та Євдокія бачила мету й не бачила перешкод. Alea iacta est[1] – не сказала б, звісно, вона, але діяла цілком у дусі Цезаря. Нарешті видряпалася на потрібну висоту й накинула мішок на рій…
Якось так сталося, що батько й донька повернулися додому одночасно. Петро таки вблагав керівництво відпустити його хоч на годинку, а у Валі виявився короткий робочий день. Те, що вони побачили на власному подвір’ї, їх просто приголомшило.
На самому вершечку груші, як казковий ведмідь на кульці, балансувала баба Дуня з мішком бджіл. Рій і вітер гойдали її з боку в бік так, що в рідних аж серце спинялося, а надії на те, що халепа ця закінчиться добре, танули на очах.
Тієї ж миті ошелешена Валя побачила, як її суворий атеїст батько зняв міліцейського кашкета, прошепотів «Господи помилуй!» і тричі перехрестився. Мить загусла в невизначеності, як загусає по осені мед у слоїках із кольоровими квітами на спинках.
А далі все пішло, як у прискореній зйомці. Батько з донькою кинулися до драбини, Валя тримала, Петро подерся нагору… і скоро всі були на землі, а рій – знову у вулику.
Коли все нарешті скінчилося, мовчазна родина, відсапуючись, сіла на лаву перед хатою. Петро Васильович Хмара повернувся до Євдокії Дмитрівни Скрипки, подивився на неї, витер рукавом форменої сорочки рясний піт із чола й видихнув:
– Ікони, мамо, не знімайте. Чуєте?
[1] Alea iacta est (з лат., дослівно – «Гральну кістку кинуто», «Жереб кинуто») – слова, які нібито промовив Юлій Цезар.
