Учитель вів свого учня через джунглі. Хоча учитель був зовсім старий, проте йшов швидко, а його молодий учень час від часу падав. Молодик після кожного падіння підводився і, сварячи зрадницьку землю, плював на те місце та йшов далі.
Після довгої дороги вони дійшли до священного місця. Не спиняючись, учитель повернув назад.
– Сьогодні ви не навчили мене нічого, – оголосив учень після чергового падіння.
– Я дещо тебе вчив, але ти не зрозумів, – сказав учитель. – Я намагаюся навчити тебе, як чинити, коли ти припускаєшся в житті помилки.
– І як же я маю чинити?
– Так само, як і з падіннями, – відповів учитель. – Замість того, щоб проклинати те місце, де ти впав, слід виявити, що саме змусило тебе впасти.
Але хвалимось і скорботами, знаючи, що від скорботи походить терпіння, від терпіння – досвідченість, від досвідчености – надія, а надія не посоромить, тому що любов Божа влилась у серця наші Духом Святим, даним нам. (Послання до Римлян св. ап. Павла 5:3-5)