Притчі 
Покидати батькову хату зовсім не хотілося… Звісно, Славка сама рвалася у Велике Місто. Настільки, що навіть не дочекалася випускного, одразу після державних іспитів утекла. А потім верталася оформлювати потрібні документи, брати необхідні довідки.
Коли тобі двадцять два, ти тільки закінчила універ, то живеш у надзвичайному відчутті, адже все життя попереду, усі шляхи відкриті. Це розуміння наповнює тебе неймовірною свободою й непереможним відчуттям могутності. Ти ще не маєш забобонів, негарних професійних відхилень. Ти – чистий аркуш. Відкритий для поглинання знань, усотування навичок, засвоювання професійної майстерності.
З цими думками Славку несло на крилах мрії до Великого Міста. Хіба вона не зможе? Хіба здасться? Ніколи! Проб’ється, виб’ється в люди, стане містянкою, стане багатійкою!
Звісно, у Великому Місті її ніхто не чекав, тим паче з відкритими обіймами. На роботу змогла влаштуватися, але за копійки, аби лиш вистачало купувати їжу й орендувати кімнату. Від допомоги батьків відмовилася зразу, бо знала, що так буде найкраще для родини, для всіх молодших сестер і братів. Навпаки, воліла якнайшвидше почати заробляти пристойні гроші, щоби допомагати й гідно про них піклуватися. На жаль, поки її фахові знання без досвіду роботи нікого з роботодавців не цікавили. Запал та оптимізм ще жевріли в Славчиному серці, але дедалі тьмяніше.
Ця триденна відпустка була, мов рятівний пояс, відлига, домашнє свято й водночас наче визнання своєї слабкості, помилкового рішення.
Мама була завжди дуже мудрою, люблячою та доброю. Це Славка зрозуміла ще в школі, слухаючи розповіді інших дівчат про домашні тортури, страшенні непорозуміння з батьками чи свари з родичами. Вона вже тоді, не чекаючи власного дорослішання, мала достатньо розуму, поваги й любові зізнаватися батькам, що вони дійсно кльові, тобто демократичні, здатні зрозуміти, підтримати. Але маму ніколи не можна було запідозрити в наполегливості й сильному характері. Чи Славка неуважно дивилася? Кременем у родині завжди був батько. Проте він не підтримував рішення дочки виїжджати. У своєму містечку він мав деякі знайомства, розумів можливі складнощі, за нагоди міг допомогти. Мама всією душею прагнула для доньки щастя, якого бажає саме вона. А вона… Вона бажала втекти. Від глухих стін, запилюжених доріг, сірих однакових облич. До омріяного світу, до побаченого лише раз вільного, різнобарвного Великого Міста, яке припало до серця й залишилося там назавжди.
Але ж не так усе швидко сталося, як мріялося та гадалося. Ярослава мала досить жорсткий, як для дівчини, характер, проте цього разу вона дозволила собі цілий вечір плакати в мами на колінах, похиливши непокірну голівку. Жалітися, що вона невдаха. Визнавати, що нічого в неї не виходить, і надто самовпевнено повелася вона, коли вирішила просто зі студентської лави, без найменшого досвіду їхати завойовувати світ. Мабуть, їй варто повертатися та влаштовуватися якось тут. Мама, обіймаючи доньку, погладжуючи її довге волосся, витираючи великі перлини сліз із обличчя, тільки слухала й намагалася сама не заплакати. Коли в дочки вже закінчилися скарги, матуся промовила:
– Ти ще нічого майже не спробувала. Повір, півроку – це не той час, за яким треба оцінювати себе як людину, як майбутнього професіонала. У тебе все вийде. Уже як я не хотіла тебе відпускати, бо ж знала – легко не буде; але однаково розумію, що боротися варто. Хай який шлях буде: кривий, вузький, захаращений, але тільки наполегливим і сміливим удається досягти мети. Доню, ти в мене сильна. Усе в тебе вийде. Я в це вірю. Не треба тобі повертатися. Ти мрієш про інше життя. Ти будеш тут нещасна, а якщо зараз здасися, після найперших подувів вітру повернеш вітрила в інший бік, то й поготів. Рідненька моя, спробуй ще. Я в тебе вірю.
Для Слави ці слова стали приємною несподіванкою. Вона хотіла виплакатися, пожалітися, щоби саме так мама гладила її по волоссю й співчувала. Півроку тому матуся тиждень ходила за дочкою по п’ятах, плакала й благала нікуди не їхати. Мовляв, пропадеш задарма в чужому краї. Тож сьогоднішні «Тобі немає чого повертатися» та «Я в тебе вірю!» були не просто словами підтримки, а визнанням її дорослішання, її вільного вибору свого шляху, побажанням кращої долі. Не відомо, чи розуміла жінка силу своїх слів, але саме вона несподівано додала наснаги, підштовхнула свою доньку до подальшої боротьби за місце під сонцем. Підбадьорена дівчина поверталася до свого омріяного Міста.
Інститутські подружки Оля та Лариса вже чекали Славу на вокзалі. Вони бачилися позавчора, спілкувалися декілька годин поспіль, але однаково цього виявилося замало. Домовилися потеревенити ще перед потягом – жодної хвильки марно не хотілося витрачати. Дівчата згадували свої пригоди, розваги, обмінювалися новинами інших однокурсників і викладачів. Завжди така весела, яскрава, смішна Славка була трохи іншою. Вона намагалася веселитися, усміхатися й навіть згадала щось кумедне з її теперішнього іногороднього життя, але на ту, яку пам’ятали дівчата, була схожа не більше, ніж власна тінь на господаря. Оля з Ларисою, як уміли, розважали та розраджували, але бачили, що подрузі нелегко, обіцяли частенько телефонувати й підтримувати.
Коли металевий голос невидимої дикторки оголосив прибуття поїзда, дівчата поспішили вручити свій подарунок. Вони витягли з Ольчиного наплічника велику коробку цукерок, віддали Славці й наказали відкривати не зараз, а вдома й тільки тоді, коли буде поганий настрій, чи то розпач, чи бодай інша яка біда.
Ярослава сумно всміхнулася, подякувала й додала:
– Тоді можна просто зараз.
– Ні, – удвох викрикнули дівчата й швидко повели її до вагона, який уже чекав пасажирів.
Стоянка лише п’ять хвилин, зволікати ніколи. Короткі обійми, дзвінке «Щасти!», чотири сходинки. Уже за мить Славка разом із потягом набирала швидкість у бік Великого Міста, а дівчата, подістававши носовички, бігли по перону й театрально витирали уявні сльози з облич. Усе це мало кумедний вигляд на радість багатьом проводжаючим, і навіть Ярослава всміхалася й махала їм рукою.
Вона витримала умову подруг – коробку не відкривала до наступного сльозливого приводу. Того дня вона повернулася зі співбесіди, де удвадцяте їй сказали: «Ви гарна дівчина, і диплом ваш чудовий, але нам потрібен фахівець із досвідом роботи».
Вона того вечора ледь допленталася додому. Не хотілося нічого. Тільки завалитися на ліжко й спати. Довго-довго. Утома й розпач відібрали всі сили. Удома вона, не роздягаючись, усілася на диван і втупилася в одну точку десь за вікном чи то всередину себе, не розібрати. Чи довго так просиділа – сама не знала, але раптово погляд упав на подарунок Ольги та Лариси.
Слава підвелася, узяла коробку до рук, притулила до себе й гірко розплакалася. Але швиденько опанувала себе, вирішила, що хоч шоколадом себе потішить, і почала відкривати коробку.
Здивувало, що упаковка не щільно була огорнута плівкою, як мало бути, а лише скраю заліплена скотчем. Але тільки відкинувши верхню частину, дівчина зрозуміла, що до чого. Усередині в пластиковому лотку, який раніше вміщав шоколадні цукерки, тепер були розташовані різнобарвні карамельки. І коли Слава взяла одну з них та спробувала розгорнути, проявився весь секрет. Кожна цукерка була огорнула папірцем і, щоби він не розгортався, згори заклеєна коротесенькою стрічечкою скотчу. А на папірці, що випав дівчині, вона прочитала: «Дива трапляються щодень! Треба лише змінити своє розуміння дива». Славка автоматично вкинула цукерку до рота, декілька разів перечитала побажання, махнула головою та вийшла з дому на прогулянку.
Наступного ранку перед виходом на чергову співбесіду, дівчина взяла з коробки наступну цукерку й поклала в кишеньку. Вона була сповнена надії, бо вірила в гарні побажання, магію доброго слова і звичайні дива. Просто на якийсь час зовсім забула про це.
Зустріч минула, як і завжди. Тобто, як завжди, погано. Але Слава не засмутилася, а навпаки, з якоюсь потаємною цікавістю полізла до кишені. Жовтенька карамелька пообіцяла: «Тобі пропонується мрія всього твого життя! Скажи «так!» – «Я б залюбки, – пирснула Слава у відповідь, і трохи згодом подумки відповіла чи то цукерці, чи то Всесвітові: – Цікаво, як ти з цього викрутишся?»
Але диво таки сталося. Коли дівчина виходила з бізнес-центру, неподалік упевнено проходив охайний високий чоловік і говорив комусь у своєму телефоні: «Набридли мені ті розфуфирені пліткарки, що вважають себе великими розумницями й мають акулячий апетит до грошей. Подай об’яву, знайди мені студента чи якусь сором’язливу дівчину, але щоб із міцними клепками в голові, і постав зарплатню маленьку, а відсоток від продажів великий. Аби була мотивація працювати, а не дефіле коридорами влаштовувати!»
Поки чоловік ішов, Слава стояла, немов зачарована, а коли він мав заходити до ліфта й підніматися на свій поверх, майже підбігла до нього та промовила:
– Добридень! Мене звуть Ярослава, я щойно закінчила інститут. Розумна й працьовита. Що треба продавати?
За годину вона блискавично закінчила співбесіду, а за дві вже оформлювала документи про працевлаштування на чудових для неї умовах…
«Гарно, що дівчата карамельки поклали замість шоколаду, у них строк зберігання більший», – думала Ярослава рік потому, дивлячись на повну майже наполовину коробку карамельок із життєворятівними побажаннями.
Рецепт: Цукерки «Рятівні»
Інгредієнти:
- улюблені карамельки – 300 грамів;
- фантазія, щирість, гумор – за смаком.
Віднайти найбільшу коробку з-під шоколадник цукерок. Головне, щоб усередині зберігся коррекс – лоток з ямками для відокремлення солодощів. Придумати й написати (чи роздрукувати) побажання. Найкращими є ті, які йдуть від серця, придумані саме для тієї людини, якій призначено дарунок: індивідуальні, теплі, підбадьорливі. Розрізати, обгорнути карамельки, акуратно заклеїти скотчем, аби не розгорталися. Цукерки розкласти в заглиблення коррексу. Коробку прикрасити стрічкою чи бантом.
Смакує найкраще тоді, коли найбільше потрібна підтримка друзів.
