Притчі Ставок усе ще кишів людьми й рибою, але поступово хаотичний рух набирав сталих напрямів: на берег уже спроваджували повні мішки – тягли їх за собою. Хто, вибравшись на сухе, завдавав улов на плечі або ж приладновував на багажник велосипеда чи мотоцикла, хто ж запасливіший, вертався в багновисько з порожнім мішком.
І бабин мішок теж став повний. А що Петрунька залізла в саме багно, то й не тонув, лежав поруч неї – довгий і тлустий, чорний, лискучий від намулу, схожий на якогось бегемота, що його баба інколи бачила по телевізору. Тільки що цього бегемота вона сама тримала за гузир, ніби за затиснуту пащу.
Час було вибиратися на берег. Баба поглянула на нього, все ще захаращеного технікою й людьми, і притягла до себе мішок. Але ногою рухнути не змогла, Вона спробувала підняти другу ногу, але й та наче запаялася в багно. Намул засмоктав бабині ноги, майже по край халяв занурені в гущу.
Одною рукою баба спробувала потягнути за край халяви, але чобіт не подався, другий теж не ворухнувся.
– Ґвалт! – закричала налякана баба Петрунька. – Ой, людоньки, ой, рятуйте!..
У крикові й гаморі ніхто не чув баби. Вона ж хоч як крутилась, хоч як смикалась – не могла зрушити з місця. Навпаки, чоботи дедалі глибше грузли в багно. Страх охопив бабу. Невже так і засмокче в баговиння її тут, посеред ставу, і на тому скінчиться життя її, і не зостанеться навіть могили Петрини Сидорівни Очеретюк на сільському цвинтарі, не навідуватимуть її діти й онуки, у поминальні дні не казатиме молитви священик, не співатимуть півчі?
– Ґвалт! Рятуйте! – заверещала баба.
Нарешті її почули. Мабуть, тому, що гомін і крики над ставом уже спадали, плесо майже очистилося від людей: хто ладнав мішки з рибою на березі, хто вже й подався додому, а в ставу залишилося декілька з тих, що прибігли пізніше чи забагато взяли із собою мішків.
Тепер сельчани, вдоволені уловом, почули й бабині крики. Знов захвилювались, але тепер по-іншому, без захлання, доброзичливо й навіть весело. «Ото баба Петрунька! Ото наловила риби!»
Кілька чоловіків, облишивши свої мішки, що ворушилися від риби, мов живі, із жартами і сміхом побрели в став за бабою. Але що далі вони входили, то більше веселощі їхні вмовкали: до баби не просто було дістатися – намул цупко хапав їхні ноги й тягнув углиб.
Сміливці кинули жарти, кинули й бабу – подались назад.
– Людоньки! Дорогесенькі! Рятуйте ж! – голосила баба посеред ставу.
Тепер усі ніби й забули про рибу. На берег вийшли й останні рибалки, тільки одна баба Петрунька залишилася посеред ставу. Намул дедалі глибше затягав її. Багно переплюснуло через краї халяв і заповнило чоботи. Баба Петрунька все нижче осідала в болото. Воно затягло її до пояса, спідниця одним краєм – від мішка – влізла в намул, другим розстелилася зверху багна.
– Рятуйте, людоньки, ой, рятуйте! – ридала баба.
Але ніхто вже не зважувався лізти за нею, щоб і самому не опинитись у полоні багновиська.
