Притчі Змовкли жарти, сельчани стривожились: пропаде баба. Треба справді рятувати, і тут не до сміху. Одного мотоцикліста відпровадили в село – привезти довгу мотузку. Сусід Вадимко зголосився протягти її до баби – його, хлопчака, не засмокче багно, як дорослого чоловіка.
Вадим, стискаючи в руках кінець мотузки, побрів у болото. Баба тяглась йому назустріч і просила Бога помочі. Хлопець рухався швидко, багно не встигало його засмоктати, але він із кожним кроком чимраз глибше поринав у намул. Нарешті, за кілька метрів від баби він кинув їй кінець мотузки.
Баба схопилася за мотузку одною рукою, а другою підтягла до себе мішок з рибою.
– Тягніть! – махнув рукою Вадим і сам почав відходити, щоби не засмоктало болото.
Кілька чоловіків потягли до себе другий кінець мотузки, бабу смикнуло за руку, й вона випустила мотузку. Довелося знову повертатися Вадимові й підносити кінець мотузки, докидати його до баби.
– Ви обв’яжіться, обв’яжіться, бабо! – гукали їй з берега.
Іншого виходу не було: вона обв’язала себе попід пахви, руками ж схопила за гузир мішок із рибою: не пропадати ж тому, заради чого вона влізла в це багно й мало не зазнала смерті.
Із берега потягли мотузок. Баба відчула, ніби її розривають навпіл: мотузок тягне до берега, а болото не відпускає знизу.
– Ой, люди, ой, не можу! – закричала вона. – Пустіть, бо не можу!..
На березі радились: що робити?
Баба стриміла посеред ставу одиноким острівцем, коло неї, мов бегемот, лежав мішок із рибою. Сусід Вадимко вже теж виліз із болота й дослухався до дорослих.
– Треба тягти трактором, – почувся чийсь голос.
– Трактором – сказав таке!
– Та ні, чого ж, можна спробувати.
– Тільки легенько так, у натяжечку…
Так і вирішили.
– Бабо Петрунько! – загукали з берега. – Тримайтесь там. Трактором тягнем!
– Ой, лишенько мені! – заголосила баба, але цупко схопила гузир мішка.
– Кидайте того мішка, бабо! – кричали до неї. – Пропадете через нього!
– Як пропаду, то тільки з мішком! – відгукнулася баба. – Як я кину його, коли заради риби цеї проклятої залізла дідькові в зуби!
– Ой, не в зуби, бабо Петрунько, не в зуби!
– То тягніть, іродові діти! – крикнула баба. – Тягніть, чого зуби сушите?!
Загуркав мотором трактор, зачмихав димом, поволі зрухнулися ребристі колеса.
Бабу підхопило попід руки. Підхопило, приклало до болота – і потягло. Слідом за нею поволікся й мішок, в якого вона вчепилася руками.
– Чоботи! Чоботи! – закричала баба.
Але на березі ніхто не чув того крику – всі знов загаласували, тепер уже радісно, весело, із реготами, тикаючи пальцями на став, на бабу, що тяглася на мотузку, як величезна рибина, чи й дельфін із білою, хоч і в болоті, хустиною на голові та ще і з повним мішком. За ними обома пролягали намулом дві широкі смуги.
Трактор спинився, коли бабу підтягло до самого берега. Назустріч їй кинулося кілька чоловіків, підхопили під руки, помогли вибратись на сушу, усе ще обвитій мотузком, хтось виніс і мішка.
– Чоботи! Чоботи! – знов ледь не плакала баба.
І тепер усі побачили, що баба боса: її величезні чоботи так і залишились у ставку, засмоктані багном, – і сліду від них не зосталося.
– Ет, чоботи! Дякуйте Богу, бабо Петрунько, що самі вибрались. А чоботи… Нащо вони вам уже здалися, ті чоботи. Подивіться-но, скільки у вас риби – повний мішок.
– Господи, цілий мішок! – сплеснула руками баба Петрунька, наче оце вперше побачила його, ворушкого від риби. – Боже мій, а це ж коли я її з’їм?!
