Сповідь

ЛИСТ

Марті було всього 9 років, коли вона захворіла. Лікар наполегливо рекомендував відправити її до Криму для проведення певних лікувальних процедур. Мати – вчителька української мови – не могла упродовж лікування бути з нею, тому відвезла її в санаторій, а сама повернулася додому.

Російськомовний Крим неприязно зустрів дівчинку зі Львова. Лікарі та медсестри дивувалися, що вона не говорить російською, а діти просто насміхалися з того, що і як говорила. Деякі відверто знущалися. Марта дуже важко переживала свій перший виїзд з дому. Усамітнилася, десь у кутку читала книжки і рахувала дні, які залишились до повернення до дому. Вже наступного дня після приїзду написала мамі листа і тепер з нетерпінням чекала на відповідь. На якесь тепле слово, яке б хоч трохи зігріло її перебування в непривітному середовищі.

За кілька днів надійшла відповідь від мами. Коли Марта відкрила конверт, зі здивуванням виявила, що мати повернула їй власний лист.

В очах забриніли важкі сльози.

У ньому були виправлені червоним олівцем ортографічні помилки.

*

Заслуханим у свій власний ритм, нам важко почути ритм другої людини. Впевнені у своїй слушності, не прагнемо зрозуміти іншого.

Живемо не гармонією, де різні звуки співіснують і доповнюються в спільній мелодії, а дисонансами, де кожний звук хоче існувати лише для себе незалежно від інших.

Лікар вилікує не тоді, коли слухатиме своє серце, а тоді, коли візьме в руки слухавку і в тиші прислухається до серця пацієнта.

Криком батьки не зупинять плачу дитини, яка страждає. Часто не достатньо витерти її сльози. Потрібно віднайти джерело плачу.

Справжня любов насамперед вміє слухати.

ДОСТУКАТИСЯ ДО СЕРЦЯ

Дотепер у його житті все складалося добре, навіть дуже добре. Були, щоправда, різні проблеми, якісь невдачі, недуги, але усе це він сприймав як незначні епізоди в загалом переможній ході життєвих подій. Аж до цього дня.

Його старша донька виїхала на один день в гори покататися на лижах. Він з дружиною був удома, коли раптом задзвонив телефон. З реакції дружини зрозумів, що сталося щось трагічне. Дзвонила подруга доньки. В горах трапився нещасний випадок, і доньку забрала «Невідкладна допомога». Вони негайно сіли в машину і поїхали до шпиталю. Лікарі саме проводили операцію. Черговий лікар повідомив тільки, що стан важкий, зламана стегнова кістка, численні гематоми і, найгірше – черепно-мозкова травма. Операція тривала довго. Хірург, вийшовши з операційної, сказав утомленим голосом:

– Ми зробили все, що могли. Зараз її життя в руках Бога.

– А які в неї шанси? – вони відчайдушно прагнули почути від лікаря щось обнадійливе.

– Не хочу вас вводити в оману, стан справді дуже важкий, – відповів тихо. – Все вирішиться упродовж найближчої доби. Їдьте додому, тут нічого робити, донька в реанімації під наглядом. Залишіть тільки номери телефонів.

Дружина гірко заплакала. Він завіз її додому, а сам, не знаходячи собі місця, пішов у місто. «Чому таке трапилося? Як я її не впильнував?» – докоряв собі. Йдучи навмання, побачив відчинені двері церкви. Увійшов. Упав навколішки й почав молитися, благати в Бога допомоги. Він готовий був віддати геть усе, щоб тільки донька вижила. Минали хвилини, години. Втомлений, присів на лавку і задрімав. Йому приснився сон. Неначе він, йдучи пустелею, зустрів старого монаха.

– Отче, – запитав, – а чому Бог так покарав мою доньку?

– Покарав? – перепитав монах. – Ні, Він її не покарав. Навіть, якщо Він забере її до Себе, у Нього їй погано не буде. Повір мені. Радше Він це зробив для тебе.

– Для мене? Як це – для мене?

– Бачиш, Господь у твоєму житті дав тобі стільки благ: добрих батьків, виховання, ґрунтовну освіту, згодом – гарну роботу, дружину, дітей. Він надіявся, що ти сприймеш ці дари, сприймеш Його любов і прийдеш до Нього як до батька. Але ти цього не помічав. Ти жив у власному світі, світі, який готував тобі свої пастки, щоб відтягнути тебе від Бога. Тому Він мусив поставити під загрозу щось дуже цінне у твоєму житті. Іншим способом Він не міг достукатися до твого серця.

Слова монаха перервав дивний звук. Він прокинувся. Це був його мобільний телефон. Телефонував лікар:

– Ваша донька опритомніла. Найгірше позаду. Можете приїжджати. І, чесно кажучи, вона, мабуть, у сорочці народилася. Мені в моїй практиці рідко траплялися випадки, коли хтось виходив живим з такого важкого стану. Це просто чудо.

*

Іншим способом я не міг достукатися до твого серця…

Ми буваємо твердолобі. Ми живемо у своєму ізольованому світі, в який дуже рідко впускаємо Бога. Ми думаємо, що більшість того, що ми досягнули в житті, це суто наша заслуга. Ми будуємо світ, який веде нас у прірву. І змушуємо Бога захищати нас від самих себе. Бо Він, попри всю нашу байдужість, любить нас. І хоче нас врятувати. І дає нам різні знаки.

Деколи змушений навіть чогось позбавити нас, щоб вивільнити в нашому захаращеному серці простір для Нього. Щоб збагнули, що тільки з Ним наше життя буде повноцінним.

Часом Бог дозволяє комусь стяти гілку, до якої ми так сильно прив’язані, аби ми змогли усвідомити, що маємо крила.

Бруно Ферреро

СПОВІДЬ

• Я хотів бути добрим християнином, а вийшло так, що більшість моїх талантів залишається закопаними в землі.
• Я хотів бути добрим чоловіком, а вийшло так, що моя дружина не довіряє мені.
• Я хотів бути добрим батьком, а вийшло так, що мої діти не сприймають моїх принципів.
• Я хотів створити добру сім’ю, а вийшло так, що кожен має свій власний світ.
• Я хотів збудувати дім, а вийшло так, що замість домашнього вогнища спалахує вогнище розчарувань.
• Я хотів дарувати людям дружбу, а вийшло так, що далеко мені до розуміння їхніх потреб.
• Я хотів навчати інших, а вийшло так, що сам ще на рівні шкільної парти.
• Я хотів створити добру атмосферу на роботі, а вийшло так, що працівники з сумнівом дивляться на мої рішення.
• Я хотів навчитися справжньої молитви, а вийшло так, що в молитві більше моїх думок, ніж зустрічі з Богом.
• Я хотів віддати своє життя Богові, а вийшло так, що щоденні турботи заполонили мої думки і серце.
• Я хотів іти далі своїм шляхом досягати «великої» мети, а Бог каже: «Зупинися, не така мета Мені потрібна».

*

• Сповідь непроста. І водночас дуже потрібна.
• Сповідь – це визнання гріха. І водночас очищення зору.
• Сповідь – це сумне усвідомлення. І водночас – важливе відкриття.
• Сповідь – це зупинка. І водночас поштовх до дальшої дороги.
• Сповідь – це страх перед Богом. І водночас занурення в Його люблячих обіймах.
• «Коли нас обвинувачує серце, – Бог більший від нашого серця» (Пор. 1Ів. 3:20)

Зміст