Притчі ЗУСТРІЧ У МЕРЕЖІ
Чомусь життя її не складалося. Начебто не траплялося якихось трагедій, мала роботу, сім’ю, друзів. Але чогось бракувало, особливо у взаєминах із чоловіком, – чогось, чого сама до кінця не могла визначити. Він жив у своєму світі, вона – у своєму. Спілкувалися, виховували дітей, дбали разом про домашнє господарство, але… так хотілося чогось більшого! Може, кращого розуміння своїх потреб, може, – більшої відкритости, а може, здійснення ще незбагненних до кінця мрій.
Якось придумала собі забаву в інтернеті. Зареєструвалася в одній з мереж під вигаданим іменем і почала спілкуватися з різними людьми. Тут могла бути абсолютно відвертою, писати те, що думала, а особливо, – те, що відчувала. Таке спілкування приносило їй багато радости і почувалася вільнішою. А найбільше подобалося їй спілкуватися з одним чоловіком, з яким, як видавалося, у них було багато спільного. Він теж мав певні проблеми в сім’ї і теж шукав когось, з ким можна було поділитися своїми думками, мріями. З часом їхнє спілкування ставало цікавішим, теплішим, нарешті відчула, що хтось її розуміє і з кимось їй просто цікаво. Він не розкривав перед нею усіх деталей свого життя, зрештою, як і вона, але їм було досить того, що розуміють одне одного.
В одному з повідомлень він поцікавився, в якому місті вона живе. З’ясувалося, що в тому самому, що і він. Запропонував зустрітися, застеріг відразу, що не трактує цієї зустрічі як побачення, не хоче ламати ні її життя, ні свого. Просто прагне по-дружньому поговорити. Має певні проблеми з дружиною і може, вона, як жінка, щось йому порадить. Погодилася. Домовилися на зустріч в одній кав’ярні. Він сказав, що буде чекати її біля столика, а розпізнавальним знаком буде червона троянда, яку принесе з собою і попросить офіціянта поставити у вазочку на столику.
Трохи боялася цієї зустрічі, можливого розчарування, але водночас їй було дуже цікаво глянути у вічі своєму віртуальному другові. Увійшла до кав’ярні й поглядом почала шукати червону троянду. Помітила її на столику, розташованому в кутку. За столиком сидів, спиною до дверей, самотній відвідувач. Прагнучи скоротити момент непевности, швидко підійшла до столика. І тут раптом усвідомила, що щось не так, якийсь внутрішній неспокій про щось її попереджував. Було, однак, вже надто пізно. Відвідувач кав’ярні повернувся, і вона завмерла від несподіванки й здивування. Це був її чоловік.
*
Часом хтось надто близько до нас, щоб жити в наших снах і мріях. Надто буденними стають наші відносини. Надто стереотипно підходимо до тих, хто ділить з нами дах над головою, стіл, ліжко, виховання дітей. Тут годі очікувати на новизну й свіжість почуттів. Ці стосунки нудні й нецікаві. Романтика випарувалася, любов потьмяніла. А от десь там, на перехресті мрій і думок, виринає принц чи принцеса, яка вириває із нудної буденности. О, це справжнє життя, справжня любов, це хтось, хто так добре мене розуміє і так добре розуміє мої потреби!
А потім виявляється, що це – омана, яка породжує розчарування й біль. Бо насправді ключ до щастя лежить не на обрії мрій і очікувань. Такий обрій має цікаву властивість віддалятися тією мірою, якою ти до нього наближаєшся. Ключ до щастя біля мене, у глибині мого серця. І коли відважуся відкрити своє серце перед тими, які ще вчора були мені чужі, раптом усвідомлю, що знайшов те, чого так довго шукав.
Що ця дорогоцінна біблійна перлина, яку я загубив, була просто в мене в кишені.
ВІДПОВІДЬ СОЛОМОНА
На книжковій виставці я зацікавився виданнями одного релігійного видавництва і відтак познайомився з його директором. Зовні він нічим особливим не відрізнявся. Але володів якимось особливим вмінням у спілкуванні з людьми.
Я спостерігав за тим, як він розповідає про книжки свого видавництва. Спочатку уважно слухав, потім – щось уточнював, запитував і намагався підібрати саме таку книжку, яка б найбільше відповідала потребам читача. На мій жарт, що він, мабуть, працює радше як психолог, аніж продавець книжок, відповів, що це правда. І додав: «Це не тільки професія, це також моє покликання. А все через царя Соломона».
Потім, за кавою, розповів мені про все детальніше. Коли йому було 17-18 років, був учасником молодіжного релігійного товариства. У спілкуванні з ровесниками помітив у собі цікаву здатність – розуміти інших і допомагати їм. До нього зверталися з різними проблемами і питаннями: хтось закохався, хтось посварився з батьками, а хтось не розуміє, чому Бог посилає йому страждання. Намагався вислухати, зрозуміти, допомогти. І коли бачив, що іншим стає краще – радів, а може, сам через це ставав кращим.
Якось він прочитав фрагмент Святого Письма про царя Соломона. У сні Соломонові з’явився Бог і запитав його про те, який дар хоче від Нього отримати. Соломон вибрав мудрість. І отримав її. Молодий хлопець замислився над тією біблійною розповіддю. Що би він вибрав, опинившись на місці Соломона? І тоді дав собі (чи, може, Богові) таку відповідь: «Я би хотів допомогти якнайбільшій кількості людей».
І як не дивно, Бог вислухав це його прохання.
Він не став ні лікарем, ні священиком, як колись мріяв. А став видавцем, – почав допомагати людям книжками. І результатів цієї допомоги набралося багато. На кільканадцять мільйонів надрукованих примірників.
*
Святе Письмо не є збірником цікавих розповідей та історій. Це насамперед дзеркало, в якому маємо себе віднайти. У кожній з постатей Біблії ми можемо побачити частинку себе. Це також заклик до дії й наслідування. Розповідь про Соломона говорить нам про відповідальність за наше покликання. Перед кожним з нас Бог ставить питання про особливий дар, який хочемо від Нього отримати. І Він готовий нам його дати. Не треба боятися. Бо в кожному з нас живе молодий Соломон, який готується до своєї ролі у світі.
Моє царство не мусить бути великим. Може, ним стане моя найближча родина, може, – вулиця, яку прибираю, може, – установа, в якій працюю. І неважливо, чи мені вісімнадцять років, чи шістдесят. Важливо попросити в Бога те, чого цілим серцем хочу. І що допоможе мені сповнити мою місію, здійснити мою життєву мету, моє покликання.
ВАГІТНА ЖІНКА
Його дружина була на дев’ятому місяці вагітности. Це мала бути їхня перша дитина, і він трохи хвилювався. Вони заздалегідь підготували все необхідне до лікарні: до папки поклали потрібні документи; в окремі торбинки – одяг до лікарні, зубну щітку, пасту, мило, рушник. І обов’язково гроші, щоб були під рукою. Чоловік прочитав навіть якусь книжку про те, як розпізнати наближення пологів, що насамперед робити і як правильно має дихати жінка під час переймів. Дружина трохи сміялася з його хвилювань, але заспокоювала і запевняла, що все буде гаразд.
Перші перейми почалися десь близько третьої години ночі. Вирваний з глибокого сну, ще напівпритомний, чоловік почув голос дружини: «Вставай, їдемо в лікарню. Наша малеча вже проситься на світ».
Він притьмом вискочив з ліжка, одягнувся, побіг у гараж, «прогрів» авто й мерщій повернувся до хати. Швиденько перевірив, чи все є в торбі – документи, гроші, засоби гігієни… Заніс усе в багажник, на всякий випадок записав для лікаря на картці номер свого телефону. І за мить автомобіль вже мчав у напрямку лікарні.
Раптом озвався мобільний: «Коханий, може, ще мене забереш? – сказала в слухавку його дружина. – А то доведеться викликати “швидку”»…
Він оторопів: «Боже, я забув свою дружину!»
*
Стільки зусиль вкладаємо часом у різні дрібні справи! Роздумуємо, будуємо плани, розмірковуємо про ризик, передбачаємо небезпеки, шукаємо потрібної інформації. І у всій цій метушні не помічаємо, що ми втратили суть, справжню мету. Що ми забули про основне.
«Я це робив для тебе, для нас», – каже чоловік дружині.
А вона відповідає: «А мені це непотрібне, мені потрібний ти».
