Притчі Не час вихвалятися
Монгольський фольклор
Дві гуски вибиралися на південь у теплі краї, коли до них підійшла жаба і попросилася з ними. Гуси не заперечували, але жаба мала придумати, як її нести.
Жаба принесла довгу очеретину, гуси вхопилися за краї дзьобами, а вона трималася ротом посередині. Отак усі троє вирушили в дорогу. Люди внизу спостерігали за дивним видовищем. Вони вголос захоплювалися таким пристосуванням і дивувалися, яка то розумна голова придумала цей спосіб. І тут марнославна жаба розтулила рота, щоб відповісти на ті слова: “Це я придумала”, – але натомість упала додолу і від неї й мокрого місця не залишилося.
Мораль: Коли тобі щось вдається, тримай рота на замку!
Нові створіння в Христі
Якось королева Вікторія відвідала паперову фабрику. Головний майстер, навіть не здогадуючись, хто перед ним, показував, як усе працює. Королева пройшла до цеху сортування макулатури, де робітники відбирали зі сміття паперові відходи. Вона запитала, що роблять із усім тим брудним папером, і майстер пояснив, що з нього згодом виготовлять високоякісний білий папір. Аж після того, як королева пішла, майстер дізнався, ким була шановна гостя.
Через якийсь час її Величність отримала ошатний пакунок сніжно-білого паперу. На кожному аркуші був водяний знак із її зображенням. Додавалася ще записка, де зазначалося, що той папір виготовлено з брудної макулатури, яку королева бачила під час свого останнього візиту.
Ця історія показує нам, як Христос працює над нами. Він бере нас, вкритих брудом, і переробляє на нові створіння. Коли приймаємо Ісуса в своє серце, то духовно настільки відрізняємося від свого попереднього стану, як чистий білий папір відрізняється від брудних відходів, із яких його виготовляють.
Логіка та мислення
Професор філософії одного університету намагався пояснити студентам, як курс логіки може вплинути на спосіб мислення.
– Уявімо собі, що двоє людей вилазять із комина. Один із них чистий, а другий – брудний. Який із них піде митися? – запитав професор.
– Звичайно, що брудний, – відповів один студент.
Але професор підкреслив:
– Не забувайте, що чистий бачить брудного і зауважує, наскільки той брудний, і навпаки. Отже, хто піде митися?
– Я зрозумів, – озвався другий студент. – Чистий сажотрус бачить брудного і робить висновок, що він також брудний, тож іде митися. Правильно?
– Ні. Неправильно, – сказав професор. – Логіка вчить нас, що, якщо двоє сажотрусів залазять до комина, то як один із них може вилізти чистим, а другий – брудним?
“Тут ніщо не ростиме!”
Щоліта, коли куштую соковиті помідори, які сам вирощую, то пригадую кумедну історію зі студентських часів, коли ми, троє друзів-семінаристів, попросили дозволу створити городець. Наші навчальні приміщення знаходилися в центрі великого міста. Там навіть двору нормального не було, не кажучи вже про вільне місце, тільки ґрунтова стоянка для машин, завалена камінням. Проте ми ретельно планували наш городець, вибирали клаптик, куди падало найбільше сонячного проміння.
І от, зі своїми планами отримати невеличку ділянку, щоб посадити пару кабачків, помідорів і огірків, ми втрьох підійшли до нашого куратора. Нам не треба було багато коштів – лише заплатити за граблі, кайло та мотику. Втім, отримати згоду куратора виявилося все одно важко. Кожен із нас трьох довіку пам’ятатиме, як він відповів на наше прохання. Куратор зітхнув, схилив голову, потім глянув на нас і знуджено відповів:
– Ви марнуєте час. Там нічого не ростиме! Але, якщо хочете, то працюйте.
Ми отримали дозвіл зверху! Що з того, що без ентузіазму. Ми придбали знаряддя, позбирали каміння і зробили з нього десятисантиметрову загорожу для нового городця. А потім взялися за кайло і почали розкопувати доти нікому не потрібну ділянку.
І от нам відкрилося те, про що мріє будь-який хлібороб – багатющий родючий чорнозем, який тільки й чекав, щоб його знайшли. Ми обмінялися веселими поглядами і разом повторили:
– Ага, тут нічого не ростиме.
Як ви вже, мабуть здогадалися, у нашому городі таки щось виросло. Власне, нам довелося двічі підв’язувати помідори і, зрештою, таки позрізати вершки, коли вони перевищили два метри. Вони були більше схожі на томатні дерева, аніж на звичайні кущі.
Тож досі, коли ми збираємося разом і пригадуємо семінаристські часи, то хтось обов’язково розказує історію про наш городець.
– Там нічого не ростиме!
Хіба не дивовижно, скільки всього можна навчитися, працюючи на землі – про життя, про людей? Скільки разів ви говорили відносно когось, чи то людини старшої, чи молодшої, підлітка чи дитини, що там нічого не ростиме?
Можливо, треба лишень допомогти тій людині позбирати все каміння, що вкриває багатий родючий життєвий ґрунт, який тільки й чекає, щоб його знайшли.
Поля діамантів
Рассел Конвел
Відомий американський пастор і проповідник Рассел Конвел понад п’ять тисяч разів читав лекцію “Поля діамантів”. Зібрані кошти було спрямовано на заснування коледжу Темпл (зараз це однойменний університет).
Ця історія про заможного фермера. Мабуть, ніхто в цілій Африці не мав таких статків, як він. Гафід був власником величезної ферми на родючій землі. У нього були стада верблюдів і кіз, безкраї сади фініків і фіг. Якось на ферму зайшов мандрівний священик і мимохідь обмовився, які маєтки здобувають собі ті, хто знаходить діаманти, – набагато більші, ніж Гафідові.
Новина привернула Гафідову увагу. Він випитав у того чоловіка, що таке діаманти і як заробити й собі таке багатство. Перехожий відповів, що не знає деталей, але кажуть, начебто діаманти зазвичай знаходять у білих пісках рік, які течуть у долинах, оточених стрімкими гірськими вершинами.
Гафід марив збагаченням, тому продав свою ферму, отари та сади. Він покинув свій дім і вирушив у дорогу, щоб віднайти безцінні скарби – діаманти. Шляхи поводили Гафіда всією Африкою, він піднімався в гори і спускався в долини, та не знайшов жодного діаманта. Зрештою, Гафіда охопив такий відчай і смуток, що він кинувся з вершини і загинув бідним і духовно зламаним чоловіком.
Але цим історія не закінчується. Одного дня той фермер, що викупив Гафідову землю, напував верблюдів із річечки, яка протікала неподалік дому. Коли сонце позолотило води струмка, чоловік зауважив на дні камінчик, який мінився всіма барвами веселки. Камінчик був таким гарним, що фермер забрав його додому і поклав на полицю, де на нього падало сонячне проміння й осявало всю кімнату райдужним відблиском.
Ви ще пам’ятаєте мандрівного священика? Якось пізно ввечері він знову проходив повз ферму, що нею колись володів Гафід. Священик зайшов усередину і завмер, побачивши, як на долівці витанцьовують веселкові барви. Коли священик роздивився, звідки те сяйво, то вигукнув:
– Невже Гафід повернувся?
– Та ні-бо, – відповів спантеличений фермер. – Про що це ви? Нічого не розумію.
– Цей… цей камінець, я про нього, – проказав священик, показуючи на камінець із річки. – Гафід повернувся?
Фермер засміявся і взяв до рук камінець:
– Оце! – вигукнув він. – Та це просто гарненький камінець, який я знайшов тут у річці. Мені сподобалося, як на ньому грає веселка, коли зверху падає сонячне проміння.
Священик придивився уважно і ще більше пожвавився.
– Це діамант, – рішуче сказав фермерові. – Я впевнений. Де, ти кажеш, знайшов його?
Фермера збентежив такий вибух емоцій, та він розповів, як знайшов камінь у струмку.
– Покажи мені, – зажадав священик.
Вони разом пішли до річечки, яка текла з долини, оточеної стрімкими гірськими вершинами. І там, у білому піску, вони знайшли ще більший діамант, а тоді ще один, і ще багато великих і малих коштовних камінців. Виявилося, що та земля, яку Гафід продав, аби погнатися за багатством у чужі краї, містить величезні поклади діамантів. Вона стала найбагатшою копальнею діамантів у цілій Африці.
Імена в Біблії
У біблійному товаристві однієї парафії аналізували персонажів Біблії. Всіх учасників попросили сказати, ким вони хотіли б бути.
Одна жінка обрала Рут, друга – Марію. Один старший чоловік бажав бути царем Соломоном, а юнак – Павлом. Тут втрутилася одна дівчина:
– Я б хотіла бути Іотою.
Усі задумалися. Ніхто не міг пригадати, хто така Іота в Біблії. Дівчину запитали, де згадано це ім’я. Вона відповіла:
– І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно. (Мф. 28:20)
Мало хто впізнав себе
Якось на вечірку завітав із друзями відомий художник-карикатурист Томас Наст. Хтось підкинув ідею, щоб він намалював усіх гостей.
Швидкими впевненими штрихами Наст хутенько накидав шаржі на всіх присутніх. Він передавав карикатури по колу, щоб усі могли подивитися. Скільки ж було сміху та жартів! Та зрештою відкрилося дещо несподіване. Здавалося, гості впізнавали всіх, крім самих себе.
Коли доходить до впізнання себе, нам очі наче якась полуда застилає. Ми не бачимо себе так добре, як нас бачать інші. Ми не впізнаємо своїх основних рис – своїх сильних і слабких сторін – того, якими ми є насправді.
Мудрець
Розповідають, що в одному місті жив собі дурень. І от він запитав у вчителя, яка відстань до неба, а яка – до пекла. Вчитель відповів:
– Цього я не знаю.
Блазень обурився і гнівно вигукнув:
– Не знаєш?! І чого люди платять тобі гроші за те, чого ти не знаєш?
– Якби мені платили за все, чого я не знаю, я був би казковим багачем, – відповів учитель. – А мені платять лише за ту дещицю, яку я знаю.
