Притчі П’ять уроків від гусей
Нещодавно Том Ватсон оприлюднив свої спостереження за гусячим ключем у небі й висновки з них. Ті висновки він подав у вигляді п’яти уроків, що дуже і дуже згодилися йому в житті.
Отже, спостереження і висновки-уроки від Тома Ватсона.
Кожен птах, махаючи крилами, створює повітряний струмінь, який «підносить» птаха, що летить за ним. Розташовуючись ключем, гусяча зграя додає собі не багато не мало – 71 відсоток лету в порівнянні з тим, якби кожен із птахів летів окремо.
Урок перший. Люди, що рухаються в одному напрямку і мають відчуття спільноти, досягають мети скоріше і легше, адже вони мимоволі одне одного спонукають.
Якщо котрась із гусок «випадає» з ключа і намагається летіти осібно, то відразу відчуває всю силу повітряного спротиву. Відтак дуже скоро вертається до своєї лави, аби скористатися з «підйомної сили», дарованої переднім птахом.
Урок другий. Якщо маємо хоч трохи розуму, бодай стільки, як та гуска, то залишимось у лаві разом з тими, хто прямує туди, куди й ми. Радо скористаємось їхньою допомогою й самі допоможемо.
Коли гуска, що летить попереду, знесиліє, її місце займає інша.
Урок третій. Виконувати складні завдання навпереміну, ділитися головуванням та відповідальністю – це завжди себе виправдовує. Люди, мов ті гуси, залежать один від одного.
Гуси, що замикають ключ, голосним ячанням застерігають передніх, щоб ті не змінювали темпу.
Урок четвертий. Маємо бути певні, що наші крики з «хвоста» колони чи лави є криками заохоти, а не чимось іншим.
Коли гуска недужа, поранена чи й шалена, декілька інших полишають ключ і взагалі переривають лет, аби їй допомогти. Вони тримаються поблизу, допоки гуска не буде спроможна летіти знову або не сконає. Відтак летять собі далі вже з іншим ключем або наздоганяють свою зграю.
Уроки п’ятий. Якщо маємо хоч трохи розуму, бодай стільки, як ті гуси, то будемо так само сприяти брат братові – і в скрутну хвилину, і тоді, коли почуваємось найсильнішими.
Дочка Господа Бога
Ця історія сталася одного похмурого зимового дня. Хлопчик-бідак стояв босоніж на вентиляційній решітці поблизу пекарні – хотів обігріти геть задубілі ступні. Жінка, що йшла тією вулицею, побачила змерзлу дитину, і серце їй стислося. Хлопчик мав на собі лише благеньку курточку, стояв невзутий, а повітря було морозним, і дув різкий вітер.
– Де ж твої черевики, юначе? – спитала жінка. Хлопчик, провагавшись, визнав, що взагалі не має черевиків.
– То, може, підеш зі мною, і ми справимо тобі якесь взуття? – запропонувала вона. Відтак взяла його за руку, повела до найближчої крамниці й там купила хлопцеві пару міцних черевиків, ще й купила теплу куртку.
Як вийшли з крамниці на вулицю, малий був таким щасливим, аж стрімголов помчав додому – хвалитися перед родиною своїми обновами. Раптом зупинився, обернувся й побіг назад, до своєї добродійниці. Підбігши, ґречно подякував, а тоді запитав несміливим голосом:
– Пані, скажіть, будь-ласка, ви є дружиною Господа Бога?
– О ні, я не дружина Йому, я лиш одна з Його дочок.
Хлопчик усміхнувся і радісно закивав головою:
– Я знав! Я знав, що ви Йому рідна!
Сімнадцять слів, що здатні змінити твоє життя
Навесні 1871 року один парубок розгорнув книжку і прочитав сімнадцять слів, які визначили його майбутнє. А був він студентом медицини і дуже переймався тим, яку оцінку отримає на випускному іспиті, що робитиме далі, куди піде працювати, як вестиме лікарську практику, чи зможе заробити собі на життя тощо.
Оті заповітні сімнадцять слів допомогли йому стати найславетнішим лікарем свого покоління. Він отримав шляхетний титул – із рук англійського короля. По смерті лікаря, щоб оприлюднити історію його життя, довелося видавати два грубезні томи, що вкупі налічували 1466 сторінок.
Звали його сер Вільям Оспер. А ось слова, прочитані тоді, замолоду, – сімнадцять слів Томаса Карлейля, які допомогли йому позбутися страху перед майбутнім – «Наше головне завдання – не вдивлятися в те, що маячить на обрії, натомість займатися тим, що бачимо поруч».
Тягар дня завтрашнього, доданий до тягаря вчорашнього, який мусить нести сьогодні, може виснажити будь-кого, навіть найдужчого. Прийдешнє – це, насправді, теперішнє, завтра як такого, властиво, не існує. Даремні витрати енергії, переобтяження розуму й нервової системи всілякими клопотами і турботами закономірно випадають на долю тих, хто тривожиться власним майбутнім. Найкращий спосіб приготування до майбутнього – зосередження всіх душевних сил на якнайсумліннішому виконанні завдань сьогочасних. Ба більше: то єдина можливість подбати про власне завтра.
Шатро безпеки
Це діялося в Хашимідському королівстві (Йорданія). Два молоді бедуїни зчинили запеклу бійку. Вже стали качатися по землі, і, певної, миті один із розбіяк, витягши ножа, застромив його в груди супротивника. Той зразу віддав Богу душу. Зі страху перед родичами забитого, які жадали відплати, убивця кинувся в пустелю, аби знайти бедуїнське святилище, так зване шатро безпеки (місцевий закон установив його для тих, хто скоїв убивство з необережності чи в нестямі).
З добу проблукавши пустелею, врешті-решт, він натрапив на місце, де міг знати собі захисток, – на табір кочового племені. Відтак припав до ніг вождя, старого шейха, з благанням:
– Я вбив людину, вбив у нападі шалу. І прошу твого захисту. Дозволь мені сховатися в одному з твоїх наметів.
– Як на те воля Господа, – відповів старець, – ти матимеш у нас притулок, доки залишатимешся з нами.
По кількох днях родичі загиблого, палаючи жадобою помсти, з’явилися в таборі. Описали шейхові зовнішність убивці й запитали:
– Ти бачив цього парубка? Він тут, у твоєму таборі? Ми мусимо його схопити!
– Він тут, у моєму таборі, – спокійно відказав шейх. – Та ви не схопите його.
– Таж він людину забив, а ми, рідні забитого, повинні каменувати його, як велить закон.
Шейх підвищив голос:
– Ви не вчините цього, допоки він тут, у моєму таборі.
– Ми вимагаємо, видай нам душогуба негайно! – заволали прибульці на різні голоси.
– Ні. Хлопець перебуває під моїм захистом. Я дав йому слово – обіцяв шатро безпеки. І я дотримаю слова.
– Ти нічого не знаєш. Він забрав життя у твого онука!
Запала мовчанка. Ніхто не смів її порушити. Нарешті, з обличчям, що виказувало глибоке страждання, зі сльозами, що текли зморшкуватими щоками, старий підвівся і ледве промовив:
– Мій єдиний онук неживий?
– Так, твій єдиний онук неживий.
– У такому разі, – повів шейх, – цей хлопчина буде мені онуком. Він здобув моє прошення і житиме поміж нас як рідний. А тепер ступайте собі з миром – цю справу скінчено.
Великодня містерія
Школа готувалася до щорічної великодньої вистави. Всі діти, що були в ній задіяні, вибирали собі роль до вподоби. Сюзі, наприклад, забажала бути Марією Магдалиною, а Семі та Джонні воліли разом грати віслюка.
Вчителі весело спостерігали за тим, як захоплено їхні учні й вихованці розподіляють ролі. Коли ж, нарешті черга дійшла до Джиммі, вибору, властиво, вже не лишилося, та хлопчик охоче згодився бути… брилою, що закривала вхід до гробниці.
Після вистави, коли Джимі з батьками вертався додому, його мама висловила жаль, що синові не дісталося більшої, кращої, важливішої ролі. Втім, хлопчик радо підстрибував на задньому сидінні автомобіля, у невимовному захваті від свого виступу.
Врешті-решт, мама не стерпіла, обернулася до сина і запитала відверто:
– Скажи-но, чому ти так тішишся, що вдавав якусь там брилу? Невже не хотів би значнішої, кращої ролі?
Джиммі відказав простодушно:
– Мамо, ти тільки подумай! То я випустив Ісуса з гробниці. Чи може бути щось краще?
Батькам – дитячі поради
У мене маленькі ручки. Будьте ласкаві, не очікуйте від мене, що я бездоганно застелятиму ліжко, малюватиму чи кидатиму м’яча.
Мої очі не бачили так багато всього, як ваші. Прошу, дозвольте мені пізнавати світ на своєму рівні, без зайвих обмежень.
Хатньої роботи ніколи не бракуватиме, а я недовго буду малим. Прошу, знайдіть можливість і час, аби пояснити мені цей дивовижний світ.
Мою душу зранити легко. Прошу, будьте чуйними до моїх потреб. Ставтеся до мене так, як ви хочете, щоб ставилися до вас.
Я безцінний дар Божий. Прошу: пильнуйте мене, мов скарб, – так, як замислив Господь. Вимагайте од мене відповідальності за мої вчинки, водночас даючи мені настанови, яких я зможу дотримуватись у житті, а в разі потреби з любов’ю мене угамовуйте.
Щоб вирости справжньою людиною, мені потрібно ваше заохочення. Тому не перебільшуйте з критикою. Намагайтеся впливати на мою поведінку, не критикуючи моєї особи.
Дайте мені волю приймати рішення. Дозвольте вряди-годи зазнати поразки, щоб я мав змогу вчитися на власних помилках. Тоді я буду здатен приймати рішення, що їх вимагатиме від мене доросле життя.
Не виправляйте того, що я зробив самотужки, без сторонньої допомоги. Інакше я матиму відчуття, ніби мої зусилля не виправдовують ваших сподівань. Я знаю: це складно, – все ж, не порівнюйте мене з братом або сестрою.
Прошу, не бійтеся час від часу виїжджати кудись на вихідні. Дітям буває потрібно відпочити від батьківської опіки, так само як і батьки вряди-годи повинні майнути кудись лише удвох. Крім того, це чудовий спосіб засвідчити нам, дітям, що ваш шлюб лишається живим і справжнім.
Будь ласка, подавайте гарний приклад, щоразу беручи мене з собою до церкви і посилаючи на заняття з релігії. Я люблю довідуватись про Господа Бога дедалі більше і більше.
Дитя моє що я можу тобі дарувати?
«Я воліла би дати тобі все, щоб не бракувало тобі нічого, щоб збулися всі твої бажання. Але знаю, що мушу обмежитися тим, що маю, і дбати також про інших, про їхні потреби.
Я воліла би забезпечити тобі життя, багате на забави і розваги, але знаю, що завдяки численним обов’язкам і копіткій праці я змолоду навчилася бути відповідальною і старанною.
Я воліла би застерегти тебе від усіляких спокус і помилок молодого віку, але знаю, що саме через власні поразки я навчилася приймати мудрі рішення.
Я воліла би забезпечити тобі гарну професію, заможність або високе становище в суспільстві, але здаю собі справу, що людина може стати щасливою лишень тоді, коли осягне мету, заради якої створив її Всевишній.
Що я можу тобі дарувати, дитя моє, – з того, що має неминущу цінність?
Дарую тобі свою любов, а це означає, що я приймаю тебе без будь-яких застережень – таким, яким ти є або станеш у майбутньому.
Дарую тобі свою присутність, щоб ти почувався в безпеці, – це ж бо так потрібно кожній дитині.
Дарую тобі свої наставлені вуха – це означає, що я ніколи не буду настільки заклопотана, щоб не вислухати тебе (хай навіть безмовно).
Дарую тобі можливість праці, щоб не соромився її виконувати і щоб навчився бути задоволеним сумлінно виконаною роботою.
Дарую тобі свої поради – лишень тоді, коли насправді вони потрібні чи й сам звертаєшся за ними, – щоб міг уникати хибних кроків, яких, свого часу, допустилася я.
Дарую тобі розраду, коли почуваєшся розчарованим, зажуреним і пригніченим, коли зазнав якоїсь невдачі. Однак, пам’ятай: я не буду тебе захищати від наслідків твоїх провин.
Дарую тобі настанови щодо віри, аби ти, коли вже будеш дорослим, – не відступився від неї.
Дарую тобі свої щоденні молитви, щоб Господь оберігав і провадив тебе – так, аби й ти служив Йому і славив Його невтомно.
Те все я дарую тобі з любов’ю. Твоя мати».
Старенька з пляжу
Вперше родині вдалося заощадити гроші, щоб вийняти влітку будиночок на морському узбережжі. По прибутті до моря відпочивальники мерщій розпакували валізи, нашвидку облаштувалися і, взявши рушники, подалися на пляж. Діти бігати, стрибали по воді край берега, будували піщані замки й фортеці, аж раптом на пляжі з’явилася стареча, трохи згорблена жіноча постать. Вітер куйовдив її сиве волосся, тріпав жахливе, брудне лахміття на її сухорлявому тілі. Жінка щось бурмотіла собі під ніс, раз у раз підносячи з піску і вкидаючи до пластикової торби якісь предмети.
Батьки загукали до дітей – веліли їм триматися від старої подалі. Коли жінка проходила неподалік од малих, то приязно до них усміхнулася. Однак, вони усмішкою не відповіли.
Тільки згодом один місцевий старожил повідав їм, що старенька мала сина, котрий багато років тому ушкодив на пляжі ногу й помер від зараження крови. Тоді вона постановила щодня збирати на березі осколки, бляшанки та іншу небезпечну покидь, щоб не калічилися чужі діти.
Досконалість не є дрібницею
Якось приятель великого Мікеланджело навідав майстра, коли той вивершував одне зі своїх визначних творінь. За деякий час він прийшов до художника знову і, на превелике своє здивування, побачив, що Мікеланджело й далі працює над тією самою скульптурою, хоч ніяких поправок, ніякого поступу не можна було завважити.
– Скажи-но, друже, ти кудись виїжджав од часу моїх попередніх відвідин? – запитав приятель.
– І не думав, – відказав митець. – Я ще довершував оцей фрагмент: шліфував, трохи підправляв риси, увиразнював обриси м’язів і так далі.
– Так це дрібниці, просто дрібниці, які не мають жодного значення!
– Може, й так, – відповів Мікеланджело, – одначе, мусимо пам’ятати, що саме дрібниці створюють досконалість, а досконалість аж ніяк не дрібниця.
Журба подібна до туману
За інформацією Державної агенції мір, густий туман, що огортає сім кварталів вулиці, здіймаючись на висоту до ста футів, тобто майже тридцяти з половиною метрів, властиво, дорівнює, неповній склянці води.
Можемо це порівняти з силою нашого смутку, нашої журби. Були би ми здатні зазирнути в майбутнє й побачити свої проблеми в реальному світлі, з належної перспективи, то не робили би вони нас сліпими щодо решти світу й самого життя, тоді ми могли б оцінити їх справжню вагу. Ба більше, якщо всі справи, якими клопочемось, звести до їх реального значення, то, либонь, і вони вмістилися б у невеликій склянці.
Жертва заради брата
У XV столітті, в одному німецькому сільці, жила родина, де було вісімнадцятеро душ дітей. Два брати мріяли стати художниками, хоча добре знали, що статки їхньої родини не дозволяють батькові платити за навчання.
Щоб вирішити проблему, хлопці постановили так: кинемо жереб, і той, хто програє, подається до найближчої копальні й своєю працею забезпечуватиме братові навчання в Академії мистецтв. А коли вивчиться, дасть змогу іншому навчатися в тій-таки Академії – продаватиме свої твори чи, у крайньому разі, сам піде працювати в копальню.
Відтак один брат вирушив вступити до Академії мистецтв, другий взявся до небезпечної праці в копальні. Минуло чотири літа, й перший брат, молодим художником, повернувся до рідного села. Як велить звичай, влаштували бенкет – відзначити повернення сина і брата. Й ось художник підвівся, щоб виголосити тост за здоров’я і щастя любого брата, дякуючи йому за роки тяжкої жертовної праці в копальні.
– А тепер твоя черга, Альберте, – мовив він насамкінець. – Тепер ти рушай до Академії, аби здійснити і твої мрії, а я буду на тебе працювати.
Сльози покотилися з Альбертових очей. Захитав похиленою головою і, схлипуючи, став повторювати:
– Ні… ні.. ні!
Зрештою, підвівся й рукавом витер сльози. Тоді поглянув на протилежний край столу й, простягши руки до брата, стиха повів:
– Ні, брате, мені вже запізно. Дивись, що чотири літа в копальні зробили з моїми руками! Всі пальці були потрощені, і не раз, ще й артрит викривив їх так, що не можу втримати навіть келиха з вином, не те, що провести пензлем або пером тоненької лінії на полотні. Ні, брате, мені вже запізно.
Аби скласти шану братові Альберту за його самопожертву, Альбрехт Дюрер виконав точний малюнок його стражденних рук – складених, немов для молитви, з викривленими пальцями, спрямованими до неба. Свій вражаючий малюнок він назвав невибагливо – “Руки”. Але світові його шедевр дуже швидко припав до серця, і цю данину любові згодом було названо дещо інакше – “Руки в молитві”.
