Притчі Серце Гольда
Флоренс Майлс
Настав День Подяки. Але в домі не пахло смачно індичатиною, не було ласощів, не був урочисто накритий стіл. Мама кілька тижнів тому втратила роботу, а невеличку пенсію дочки витратили на квартплату. Син ще ходив до школи, батька не було. У цій ситуації не було нічого втішного. Мати готувала гуляш і відпарювала черствий хліб. Коли пролунав дзвінок, її охопив жах. Жінка була горда і не хотіла, щоб хтось бачив її злидні.
Відчинивши двері, вона побачила пана Гольда. Це торговець-рознощик, він забезпечував сім’ї різноманітними речами для дому… Чоловік стояв на порозі зі сумками з продуктового магазину та несміливо усміхався.
– Чи я можу до вас напроситися? – запитав. – Сьогодні День Подяки, а мені нікуди піти і ні з ким його відсвяткувати.
Мама запросила несподіваного гостя до хати та почала пояснюватися ситуацію, яка склалася. Однак пан Гольд її зупинив:
– Я тут приніс дещо поїсти. Це тільки курка, але все одно ніхто не здогадається, – і він почав витягати їжу для святкового столу: від супу до горіхів та тістечок зі сухофруктами та динею.
Пан Гольд не їв багато, але цього ніхто не помітив. Прощаючись, він подякував усій родині за те, що так добре потурбувалися в це свято про самотнього старого чоловіка…
Послухай, синку!
В. Швінґстон Ларнед
Послухай мене, синку… Я зайшов до твоєї кімнати і говорю з тобою, коли ти спиш, підклавши ручку під голову, а світлі кучері спадають тобі на чоло.
Кілька хвилин тому, коли я читав газету, мене почало мучити сумління. Із почуттям вини ось я прийшов до твого ліжечка. Я сердився на тебе. Накричав на тебе, коли ти збирався до школи, тому що ти неохайно вмився. Я мав претензії до тебе, бо ти не почистив взуття та розкидав по підлозі свої речі.
За сніданком я також із тобою сварився, бо ти розливав молоко, поспішно їв, тримав лікті на столі, на хліб намастив забагато масла. Коли я йшов на роботу, а ти біг гратися, ти помахав мені рукою, кажучи:
– Бувай, тату!
Я насупив брови і сердито зробив тобі зауваження:
– Випрям спину!
Після полудня знову було те саме. Повертаючись додому, побачив, що ти граєшся кульками, стоячи на колінах. У тебе були порвані шкарпетки. Я принизив тебе перед приятелями і забрав додому.
– Шкарпетки коштують гроші, – сказав я. – Коли б ти сам за них платив, тоді більше б їх беріг!
Подумай тільки, сину, почути таке від батька!
Пригадуєш, коли я читав у бібліотеці, ти несміливо зайшов, дивлячись на мене, як побитий пес? Я, роздратований через те, що ти мені заважаєш, поглянув поверх газети і буркнув:
– Чого хочеш?
Ти нічого не відповів, лише швидко підбіг, обійняв мене і поцілував.
Твої рученята обійняли мене з почуттям, яким Бог наділив твоє серденько і якого не охолодила навіть моя поведінка. Через хвилину тебе уже не було, тільки на сходах затупали маленькі ніжки.
Що ж, синку, незабаром з рук мені вилетіла газета, і я відчув неприємний неспокій. Що діється зі мною? Звичка критикувати, докоряти – це таким чином я відплачую тобі за те, що ти мій син. Але справа не в тім, що я тебе не люблю. Я лише очікую надто багато від такої молодої людини, як ти. Я помилково сплутав твій вік зі своїм.
У тобі таїться стільки добра та правди, твоє серденько таке чудове. Це видно в спонтанності, з якою ти сюди забіг, щоб на ніч поцілувати мене. За це нічого дорожчого немає, синку. Я прийшов сюди та засоромлений стою на колінах біля твого ліжка.
Знаю, якщо б ти мене чув, то не зрозумів би багато з того, що я кажу. Але від завтра я буду справжнім татусем! Буду твоїм другом, буду сміятися та сумувати разом із тобою. Вкушуся за язик, поки з нетерпеливості щось скажу. Буду безнастанно повторювати собі: “Але ж це ще дитина!”
Я уявляв собі тебе чоловіком. Але тепер, коли дивлюся на тебе, як ти спиш, зіщулений і втомлений, бачу, що ти ще дитя. Заледве вчора мама носила тебе на руках, а ти клав свою голову на її плече… Я вимагав від тебе надто багато.
Вдячність важливіша за практичність
Джеквалайн Ловері-Корн
– Справді, не знаю, навіщо взагалі я ще стараюся, – промовила Юлія до подруги.
Вони, якраз за тиждень до Різдвяних свят, сиділи в кав’ярні в місцевому торговому центрі.
– Я знову витрачу багато часу, енергії та грошей, щоб знайти подарунок для свекрухи, який і так їй не сподобається.
Подруга відказала:
– Але ж ти його ще не купила. Чому ти така впевнена, що він їй не сподобається?
– Це просто. Їй ніколи не подобається те, що ми даруємо, – відповіла Юлія. – На кожні свята і дні народження це повторюється. Добре, якщо вона скупо подякує. А через день чи два опісля зателефонує і скаже: “Мені цікаво, чи ви зберегли касовий чек. Мені згодилося б щось практичніше, наприклад взуття”. Ми віддаємо їй касовий чек, і вона повертає подарунок. А коли ми купимо їй “щось практичне”, вона знаходить іншу причину, щоб це повернути: не такий колір, не той розмір тощо. Вона не любить подарунків.
Подруга Юлії знала, що вона не перебільшує, її свекруха була прекрасною людиною, вона завжди щось випікала для них, купувала внукам подарунки, приходила їх доглядати. Але коли йшлося про подарунки чи вітання, то їх ніколи не приймала.
І тут Юлія купила гарну скляну кулю, в якій була шопка, три царі, ще й сніг сипався. Це те, чим її свекруха могла б тішитися довгі роки.
Після свят Юлія знову зустрілася зі своєю подругою.
– Це було найпрекрасніше Різдво! – сказала вона піднесено. – Свекрусі сподобалася наша скляна куля. Кілька днів після свят вона мені зателефонувала і сказала, що подарунок чудовий.
Згодом, під час святкування дня народження чотирилітньої донечки Юлії, подруга довідалася, що спричинило зміни у ставленні свекрухи до подарунків. Виявилося, що внучка-іменинниця обурилася, бо омріяний подарований плащ-дощовик не був її улюбленого кольору. Тоді бабуся покликала дівчинку на хвилинку до іншої кімнати. Подруга Юлії мимохідь помітила, як бабуся голубить онучку на колінах і лагідно її переконує:
– Дженні, ти не повинна плакати через те, що не отримала, як тобі здається, бажаного. Я теж такою була: завжди мені хотілося чогось іншого. Але одного разу я отримала на Новий рік у подарунок від твоїх батьків скляну кулю. Коли я її обертала і дивилася, як сніжинки падають на шопку, я усвідомила, що Ісус, Марія і Йосиф прийняли дари пастирів і мудреців зі Сходу, хоча ці подарунки могли також видатися їм не дуже практичними. Отож і ми маємо радіти всім дарам.
Чого вартує апатія
Якщо жабу покласти в посудину з холодною водою, то вона собі любенько плаватиме туди-сюди. Це й не дивно. Жаби люблять холодну воду.
Але якщо помістити жабу в гарячу воду, то вона намагатиметься вистрибнути. І це не дивно. Жаби не люблять гарячої води. Але ось що дивно. Якщо жабу покласти в посудину з холодною водою, а тоді поступово нагрівати воду аж до кипіння, то вона навіть не пробуватиме вистрибнути звідти. Жаба поступово пристосовується до зміни – адаптується до смерти.
Мати знамениту тему
Гарі Хаксхолд (адаптація)
Один великий письменник колись сказав, що знаменитою книгу робить її тема. Завжди буде багато книг, які через те, що не мають знаменитої теми, не стануть зразками високопробної літератури. Подібне відбувається і з людьми. В історії людства надто багато змарнованих і позбавлених вартості життів. Все через те, що вони не мають так званої знаменитої теми, тобто мети.
У нашому житті часто бракує вартості і мети, часто ми боїмося вийти зі свого егоцентризму. Щоб з’явилася “тема”, інколи треба ризикнути: вийти із тісної шкаралупи власного “я” та відкрити свою правдиву натуру, у самому центрі якої є Ісус. Він нас формує, зцілює та допомагає жити для інших. Оце і є наша “тема”, наш сенс і мета.
Розсада
О. Джордж Вайт
Людина, яка ходить до церкви лише через традиції, уподібнюється до розсади, яка припинила рости. Подібна людина хоче, щоб про неї дбали, але сама не вміє дбати ні про кого. Вона хоче, щоб до неї приходили, але сама нікуди не ходить. Вона хоче отримувати переваги від біблійного вчення, але самій учитися – та де там!
Вона помічає вади інших, але недобачає своїх. Вона не тільки забула, ким була, але їй навіть на думку не спадає, ким могла би стати.
Таке відбувається з розсадою, яка просто залишається на місці. Однак вона могла би розростися і дати плоди, але для цього треба принести себе в жертву.
Свиня та корова
– Чому так є, – запитав один багач у священика, – що люди називають мене скупим, хоч усі знають, що після смерти я всі свої статки залишу церкві?
– Розповім-но я тобі одну байку про свиню та корову, – почав священик. – Свиню зневажали, тоді як корову всі любили. Це збентежило свиню. “Люди тепло відгукуються про те, яка ти добра, які в тебе смутні очі, – скаржилася свиня корові. – Вони вважають тебе щедрою, тому що ти щодня даєш їм молоко та сметану. А як же я? Я даю їм все, що маю. Даю шинку і ковбаси. Даю щетину для щіток. Навіть ратиці використовуються на холодець! Однак мене ніхто не любить. Чому так?”
– Знаєш, що відповіла корова? – запитав священик. – Вона сказала: “Можливо, через те, що я даю їм усе, поки живу”.
Ельдорадо – внутрішній скарб
Герберт Д. Зайберт
Ельдорадо, край, де не злічити золота та скарбів, лежить у кожного з нас під порогом. Ваше багатство – у вас під ногами. Ваше щастя поруч. Усе знаходиться всередині людини, а не зовні. Кожна людина окремо і всі разом мають право відчути повноту життя. Це найочевидніша істина мудрості. Це підтверджують релігія та філософія, історія та природничі науки. Закон гласить: «Щоб мали життя – в повноті його мали».
Що ви шукаєте в житті? Платіть ціну і беріть, немов воно ваше. Всього є в необмеженій кількості, але що ціннішої речі ви прагнете, то більше доведеться заплатити.
Де знайти золото Ельдорадо? Золото духа матиме кожен, хто пошукає його в собі. Відкривши себе, кожен знайде свободу, досягнення, процвітання, життєві багатства.
Нехай кожен шукає Ельдорадо в собі. Внутрішня сила безмежна, джерело невичерпне. Як твердили перші релігійні вчителі, отримане кожен міряє своєю міркою. Бракує не сили, бракує бажання. Коли людина знаходить себе, її бажання автоматично спрямовується на Ельдорадо.
