Притчі 
– …Ох і загорлав я тієї миті! Жбурнув болгарку на підлогу, ухопився за руку, затупотів ногами, зціпив зуби, присів і завмер… Тихо стало так, ніби я втратив слух. Раптом десь за стіною завив пес. Потім у під’їзді загудів ліфт.
Біль не вщухав, а, навпаки, підіймався вище по руці. Я розплющив очі. Болгарка валялася долі, шнур був висмикнутий із розетки. А на паркеті за метр од мене лежали на відстані один від одного… два пальці. Я стискав правою рукою ліву долоню й боявся відпустити, мабуть, іще не вірив, ще сподівався, що все не так погано…
Аж раптом потекла кров. Страшно і якось несподівано. Я кинувся на кухню – зазвичай саме тут люди тримають медикаменти. Здоровою рукою я смикав одну за іншою шухляди кухонних меблів, інколи знову хапаючись здоровою рукою за поранену, щоби затиснути рану. Усю підлогу кухні забризкав кров’ю, утім, тоді до цього було байдуже. Не знайшовши аптечки, я схопив чистий рушник і туго обмотав ним руку.
«Спокійно! Без паніки! – ніби в армії, скомандував я собі й умить пригадав нещодавно бачену передачу про досягнення сучасної хірургії. – «Швидку»! Терміново викликати «швидку»! Треба встигнути!»
Я кинувся в коридор, де на поличці стояв хазяйський телефон, притиснув замотану руку здоровою до свого боку й набрав «103».
* * *
Молодий широкоплечий чоловік стукнув правицею по столику в купе, аж дзеленькнули ложечки в порожніх чашках, а потім покрутив перед собою лівою рукою.
– І що? Як ви діяли далі? – зацікавлено спитав його слухач. – Невже не намагалися врятувати руку?
– Намагався. За мить я відшукав на чужій кухні порожню півлітрову банку, навіть сполоснув її для годиться й повернувся до вітальні, де саме й робив господарям ремонт того пам’ятного дня.
Знаєте, не приховуватиму – стрьомно було на них дивитися… Та ще й узяти й покласти в банку. Мені одночасно і не вірилося, що це насправді відбувається зі мною, і хотілося швидше бігти до лікарів по допомогу, щоби вони все залагодили…
Я присів навпочіпки і зробив це. Вони були ще не холодні й упали на скляне дно один за одним тихо, як у німому кіно. Запам’яталося, що здорова права рука тоді страшенно тремтіла.
Раптом я усвідомив, що втратив відчуття часу, а «швидка», певне, уже скоро приїде, тож краще бігти їй назустріч! Я вхопив банку здоровою рукою й кинувся до дверей. Дорогою помітив свою сумку, прихопив її, ліктем натиснув ручку вхідних дверей, вийшов, а далі штовхнув їх ногою, щоби зачинилися. Так само ліктем натиснув кнопку ліфта і притулився до стіни.
Гострий біль у руці минув, але дві рани боліли тупо, і здавалося, ніби через ті місця з моєї руки тягнули жили.
Відчинилися двері вантажного ліфта. Мені було байдуже, який приїде першим, аби лишень швидше! Я ввійшов до кабіни, наштовхнувшись на стривожено-незадоволений погляд молодої особи з пишним рудуватим волоссям, і ліктем натиснув кнопку першого поверху. Здавалося, ліфт спускається безкінечно довго. Я втрачав сили, а перед очима все ще стояла абсурдна картинка – мої пальці сантиметрів за двадцять один від одного на світлому паркеті вітальні, і біля кожного з них крихітна червона калюжка.
Раптом ліфт завмер і зупинився, але двері не відчинилися. Я зачекав якусь мить і знову натиснув кнопку з одиницею. Рух відновився. Однак тепер здавалося, що ліфт везе нас не вниз, а вгору й водночас повзе так довго, ніби у висотці, а не в шістнадцятиповерховому будинку. Я спересердя вдарив ногою у двері, у відповідь рука відгукнулася різким болем, та нічого не змінилося – ліфт повз повільно, наче знущався. Я підніс до обличчя поранену руку – рушник уже був у крові.
Баришня, яка стояла позаду мене, суворо промовила: «Що ви витворяєте? Доросла людина! А я, між іншим, поспішаю!»
Я вже втратив контроль над часом, сили мене залишали, хотілося присісти, а ще краще – лягти, завмерти й заснути. Але десь назустріч мені вже мчали лікарі, і я теж мусив поспішати… Щоби не впасти, я змінив позу і притулився до стіни. Певне, зачепив якусь кнопку, бо ліфт знову смикнувся й завмер. Двері не відчинилися. Моя сумка зрадницьки сповзла на підлогу. Дівчина гнівно глянула на мене й відсахнулася – я не мав сил говорити й лише простягнув до неї банку зі своїм скарбом. Вона завмерла. Я показав їй другу руку, сповиту просякнутим кров’ю рушником. Вона швидко второпала, що з однією рукою погано, але що в другій?
Я підняв банку вище, мутне світло від блідої лампи освітило її вміст, дівчина пригляділася, зойкнула і прикрила рот долонею.
Якусь мить ми дивилися очі в очі; раптом вона хитнулася й почала сповзати вниз. Сумочка з її плеча впала на підлогу, я наче прокинувся від цього звуку та обхопив дівчину обома руками, хоч одна була в крові, а пальці другої судомно тримали банку.
Це тендітне тіло виявилося доволі важким, ніяк не хотіло стояти на ногах, і мені нічого не лишалося, як посадити її на підлогу спиною до стіни. Тупий біль у руці від рухів переходив у гострий, мене самого хитало, і раптом я почув, як десь на іншому поверсі хтось гупає у двері ліфта.
* * *
Оповідач дістав із кишені мобільний, порився в меню, і на екрані з’явилося фото чарівної рудоволосої дівчини.
– Ось вона! – він простягнув мобілку до слухача. – Щоразу хвилююся, коли переповідаю цю історію, хоч розказую її, мабуть, тридцятий раз. Правда, гарна? – не стримав широкої усмішки співрозмовник.
– Дуже! Просто казкова! – усміхнувся попутник і віддав мобільний господарю.
– Ну, так-от. Вона сидить долі й оклигує, я ледве стою на ногах, ліфт завис, а знизу хтось гамселить кулаками у двері і кричить: «Подуріли там, чи що? Катаються вони! А нам що – холодильник на собі тягти?!»
Тут я зібрав останні сили, притулився обличчям до щілини у дверях і гаркнув: «Та зробіть же що-небудь! Тут людині погано! Викличте когось!»
Час ніби зупинився. Перемовини з диспетчером за допомогою вбудованого зв’язку вселили надію, що колись нас таки випустять. Ми сиділи в напівтемряві навпочіпки одне перед одним, а на підлозі між нами стояла банка з моїми пальцями…
Дівчина промовила: «Розмотуйте руку, треба перетиснути судини, чимось перев’язати зап’ястя, он рушник весь у крові…»
Вона встала й витягла з довгої спідниці саморобний пасок, сплетений зі шкіряних мотузок і монеток. А мені веліла знімати футболку. Я звільнив руку від закривавленого рушника, кинув його в куток кабіни, з острахом глянув на обрубки пальців. Дівчина цієї ж миті побачила те саме, але не знепритомніла, а вся ніби підібралася, втягла голову в плечі і вправно перехопила мій зап’ясток ремінцем, а потім сповила руку футболкою, складеною вздовж.
Не знаю, скільки минуло часу…
Раптом у двері енергійно постукали: «Це ви викликали “швидку”? Хто в ліфті? Скільки вас там?»
«Це ми викликали», – промовив я вже без жодної надії.
Раптом попутниця моя підхопилася й почала колотити кулачками у двері й кричати: «Бригада! Рятуйте! Рятуйте людину! Йому погано! Утратив багато крові! Та й пальці ж тут у баночці! Не можна гаяти часу!»
Невпевнений молодий голос іззовні промовив: «Що, ламатимемо двері?»
«А ти вмієш? Були прецеденти?» – замість відповіді спитав другий.
«Розумні ви, Гіпократи! Вам аби ламати… Ви людей лікуйте, а до механізмів краще не лізьте!» – забуркотів третій голос.
«Ви що там, знущаєтеся?!» – не витримав я і з усього дуру гепнув ногою по дверях. Ліфт здригнувся і знову рушив униз, а я побачив перед собою перелякане обличчя дівчини з розтріпаним кучерявим волоссям і здивованими круглими очима…
* * *
Чоловік замовк і випив одним ковтком каву, що вже захолола в чашечці.
– А далі що? – не втримався від запитання попутник.
– Далі? Коли ліфт зупинився, а двері його роз’їхалися, ми вийшли з нього удвох, підтримуючи одне одного. Люди, що зібралися на майданчику першого поверху, відсахнулися. Я напівголий, обоє брудні, закривавлені й виснажені, ми йшли, наче останні захисники Брестської фортеці, при цьому дівчина плакала й вільною рукою тримала банку з моїми пальцями.
Протупотів сходами і збіг униз захеканий медбрат. Тієї ж миті зупинився пасажирський ліфт, і з нього вийшов лікар зі своєю валізою, а слідом ліфтер зі своєю.
«У машину! – оцінивши наш вигляд, скомандував лікар. – Часу немає! Хоча… Скажіть, о котрій ви отримали травму?»
Я на це тільки знизав плечима. Моторний медбрат зиркнув на годинник і повідомив, що виклик надійшов рівно опівдні.
«Мда-а-а…» – невесело промовив лікар, а ми з дівчиною зустрілися очима.
«То що? Що це означає?!» – дівчина перевела погляд на лікаря.
«Ну… означає, що травму було отримано ще раніше. А зараз пів на другу… А така хірургія – це дуже делікатна справа… Плюс – доїхати до спеціалізованого відділення, це навіть із мигалкою хвилин сорок… – він дістав із кишені сигарети, але потім рвучко запхнув їх назад. – По конях! Усе одно треба їхати зашивати. А нормальний мужик проживе і без пальців! Це ж не голова і не…»
Упритул до під’їзду стояла «швидка».
Дівчина раптом спитала, чи можна їй поїхати зі мною, і, не чекаючи відповіді, передала медбрату банку, а той із виразом безмежної скорботи урочисто прийняв вантаж.
Я витер здоровою рукою сльози на її щоках і спитав, як її звуть. Виявилося, що Веронікою.
Раптом із під’їзду хтось гукнув: «Сумки! Сумки ж у ліфті лишилися!»
«О Господи! – дівчина ляснула себе по лобі. – Я ж саме їхала на співбесіду, на роботу влаштовуватися! Там же всі документи! Та вже дідько з нею, з тою роботою!»
І ми поїхали зашиватися. От така історія.
* * *
Молодий чоловік усміхнувся, глянув на годинник, а потім за вікно потяга.
Попутник, передчуваючи, що це ще не кінець історії, стримався й нічого не спитав.
– Ну, ось майже і все. Щоправда, історія не нова, їй уже чотири роки, – стримано всміхнувся оповідач, оцінивши витримку слухача, – і вона мала продовження. Може, це комусь і видасться дивним, але не мені. Доля, забравши в мене одним махом два пальці, натомість познайомила з жінкою, яка невдовзі одним махом народила мені двох синів!
– Так прямо й одним махом?! – засміявся слухач.
– Ну, не настільки миттєво, але я вважаю це дуже непоганою компенсацією!
– Це просто казковий фінал, дякую вам! Якби то була звичайна книжка, я дуже засумнівався би в реальності такої розв’язки й такого збігу обставин! – розвів руками слухач.
– Точно! Я б теж. У книжках пишуть казна-що! Що автору заманеться. Я, щоправда, читаю небагато – коли мені? Треба родину годувати. А от Ніка читає. Інколи мені переказує. То не в усе віриться, чесно скажу. Але ж я вам розповів чисту правду. І нестачу пальців пред’явив як доказ! Одначе цю історію ми краще розповідаємо з дружиною в ролях…
– А компенсацію?
– Що компенсацію? – не зрозумів оповідач.
– Компенсацію не пред’явили! Жінку й синів! – усміхнувся слухач.
– То радійте, що я їду сам, бо ця парочка бандитів швиденько рознесла би вагон на друзки, то факт! – засміявся оповідач і знову зиркнув на годинник. – Мушу прощатися. За п’ять хвилин моя маленька станція, стоянка дві хвилини. Відвіз родину до друзів у провінцію, на свіже повітря і справжнє молочко. Хай відпочинуть від міста.
Потяг пригальмував. Чоловік підхопив сумку здоровою рукою і знову глянув у вікно.
– О! Он він, доказ! Аж два – стрибають на пероні. І Ніка з ними. А ви кажете – так не буває!
