Зелений

Уперше вона потрапила до лікарні, коли мені було п’ять років. А потім лягала туди майже щороку. З дитинства я вчилася перев’язувати їй рани, що лишилися на місці пальців, – гангрена, – і робити уколи в живіт – діабет. Рани змащували зеленкою, після невдалих уколів лишалися зелені синці, а бабуся усміхалася. Їй боліло, це було видно зі зведених брів. Я стискала кулаки й перепрошувала, а бабуся відмахувалася – мовляв, нічого страшного. Пусте.

Вона вміла терпіти, бо ж так звиклася із чужим егоїзмом, що про себе геть-чисто не думала.

Коли мені було дев’ять років, ми з бабусею кілька місяців прожили на дачі. Це було страшенно нудно – рятувала лише прабабусина шовкова спідниця, зелена, яку я надягала і гралася в «пані», та зелені чарки із листя горіха, скручені власноруч.

Бабуся часто брала участь у моїх іграх – увечері, коли сутеніло і ми йшли в дім. Зазвичай вибирали якусь казку з товстої книжки братів Грімм, що її бабуся мені читала з раннього дитинства, а потім розподіляли ролі. Казки, не лише братів Грімм, а й багато інших, були добре відомі нам обом: за роки ми встигли вивчити їх майже напам’ять. Це був наш із бабусею секрет: вона любила мені читати. Колись навчила мене складати буквочки в слова, і відтоді я полюбила читання так само, як нечасті ніжні доторки її долонь, сухих від ненастанної праці та крейди.

Більшу частину життя бабуся викладала в технікумі.

– Ви будете Білосніжкою, – пропонувала я, коли ми бралися до гри. – А я – мачухою, мисливцем, гномами і прекрасним принцом!

Бабуся сміялася й погоджувалася, і ми розігрували спектакль на двох, тільки власний, а наступного дня бабуся показувала, як готувати млинці з яблуками, здебільшого із зеленуватим білим наливом. Ми не ходили до лісу чи на прогулянку – зараз я розумію, що тоді бабусі вже бракувало на це сил. Ми гріли воду й купалися, а довкруж буяло зелене море – яблуні, трохи молодші за бабуню, горіхи, смородина та порічки, малина, вишня, квіти.

Інколи здавалося, що бабця – наче зіткана з цієї зелені (у неї і кофтинка була зелена, і декілька суконь, навіть парадна, здається) чи з мерехтливого листя. Того, яке, коли вітер налітає, завжди в русі, але не гарячковому. Спокійному.

Такою була й бабуся: завжди щось робила, мимохідь розмовляючи зі мною – щось розповідаючи, щось слухаючи.

Ми не завше гралися увечері. Інколи бабуся натомість розповідала про своє дитинство, бо я її дуже просила. Вона народилася в Києві, мала дві молодші сестри.

– Катерина поводилася, як хлопчисько, – пригадувала бабуся. – Одного разу на гвіздок наступила, коли бігала з хлопчачою компанією. А Таня…

І замовкала. Може, погано пам’ятала. А може, не хотіла розповідати більше – про бабусину наймолодшу сестричку я знала лиш те, що вона 1936 року народження й померла на початку Другої світової від тифу.

Мою маму, бабусину доньку, теж звали Танею.

– А розкажіть страшну історію, – просила я. – Про те, як ви з Катериною ховалися під столом!

– Ми тоді милися в ночвах, – оповідала бабуня. – І хтось кинув у вікно камінь. Ми вирішили – бомбардування почалося. А тоді прийшла з роботи твоя прабабуся Люба. Засміялася і сказала, щоби вилазили. Це в Злаутоусті було, в евакуації.

– А про гадюку?

– А що – гадюка? Це вже було пізніше, із твоїм дідусем. Він учився в Гідромеліоративному, як і я. Пішли ми тоді до лісу, а там – вона. Гадюка. На сонечку спить. Ми її не помітили, вона й напала. Твій дідусь мене тоді захистив.

Бабуся приплющувала очі, на її вустах з’являлася мрійлива усмішка. Вона любила дідуся, а от її родині він був не дуже до душі. Особливо прапрабабусі Анастасії, історії про яку я чула з дитинства.

– А про прапрабабусю Анастасію розкажете?

– У них із твоїм прапрадідусем був будиночок на Жилянській. На березі річки Либідь – вона тоді ще не була схована в трубі, як тепер. Бабуся Анастасія завжди вірувала, хоч би як до цього в ті часи ставилися. Вона наполягла, щоби нас усіх охрестили, і завше благословляла хрестом на дорогу…

– Ти теж так робиш, бабуню!

– Від бабусі до онучки, – казала вона у відповідь, а тоді переводила розмову на інше, і її навдивовижу молоде, не зморшкувате обличчя набувало задумливого виразу: так шелестить зелене листя від вітру ранньої осені. Із сумом, але й із надією.

Моє безхмарне дитинство затягнулося надовго, до чотирнадцяти років – а тоді бабуся почала забувати, як нас звуть. Інколи згадувала, часом – ні. Плутала.

– Катю, – казала вона мені, коли я починала на щось скаржитися, – ну годі тобі вже сердитися. Ліпше чогось поїж.

Я поволі втихомирювалася, бралася куховарити – чи то пак розігрівати їжу, приготовану раніше. Бо приходила зі школи раніше, ніж мама з роботи, і ми з бабусею обідали разом: сама вона дедалі частіше забувала перекусити. Або ж намагалася зварити червону кухонну ганчірку з курячим м’ясом, додавши цукру, – так і я «готувала» колись у дитинстві.

– Тобі допомогти, Таню? – питала бабця, спостерігаючи, як я ріжу зелену цибулю чи розливаю суп у тарілки.

Я мовчала. Безліч імен, історія роду – бабуся пам’ятала свою сестру та мою маму підлітками. А мене – ні. Я була для неї чужою.

Ми всі, зрештою, такими для неї стали.

А ще за два роки бабуня все шукала можливості вийти з дому, утекти. Якось дідусь навіть забирав її з міліції: була зима, а бабуся вийшла на вулицю в капцях і зеленій кофтинці. Своїй улюбленій.

Потім уже здебільшого лежала – її треба було водити до вбиральні, годувати.

А тоді й зовсім перестала вставати з ліжка.

Близько трьох років лежала, і подушки в неї під головою були зеленими. Я приходила з університету, годувала її, прибирала, співала їй пісень, і вона сміялася мені у відповідь, навіть коли почала забувати слова.

А одного разу, коли я повернулася після важкого дня і сказала в повітря, не очікуючи на відповідь:

– Усе, що я роблю, намарно, – бабуся раптом озвалася:

– Ні.

У неї було таке ж, як і раніше, молоде обличчя; зморшки – тільки на лобі та довкола губів. Волосся на подушці видавалося світлим, а не сивим. Так було завше, скільки я пам’ятала бабусю, хоча замолоду вона мала темне волосся.

***

Бабця померла наступного літа, на цьому самому ліжку, а дорогою на Байковий цвинтар, де її поховали, щедро буяло зелене листя.

Кілька років по тому мені наснилося, наче ми з бабусею повертаємося додому з прогулянки, а тоді вона розвертається й іде назад. Я біжу за нею, гукаю. Тоді вона на відкритій долоні, сухій і порепаній, простягає мені дивовижний коштовний медальйон із зеленим метеликом – я ніколи не бачила нічого подібного. І каже:

– Від бабусі до онучки.

Тепер я розумію, що це означає.

Я вздріваю бабуню в усіх своїх рідних, в їхньому доброму ставленні до мене – її тінь. Ці вчинки близьких бачаться мені зеленими.

Мені двадцять сім, і одне за одним я потроху запозичую в бабусі все хороше, наче огранюю той дорогоцінний медальйон, переданий мені уві сні.

Байдужість до чужого егоїзму – тепер і я так чиню – потрібна насамперед мені, не комусь. Тому я зроблю це – нехай замість когось іншого, сто, тисячу разів замість. Бо я – можу.

Любов до зеленого вбрання. Усмішку. Терплячість.

Бабуся захищала мене, доки могла. Бабуся виховала людей, які захищають мене й тепер.

Бабуся виховала мене.

Можливо, і я зумію подовжити чиєсь дитинство.

Адже в основі своїй, десь там, де живе щастя, а життя триває вічно, – в основі своїй світ зелений.

Зміст