Притчі 
– Чого ви хотіли, бабцю? – трохи невдоволено спитала Улянка.
– Улясю, приїдеш до мене за годинку? – почувся в слухавці голос. Бабцю годі було впізнати – таким тихим і кволим він видавався.
– Зараз сяду на велосипед і приїду, – і онучка вибігла на залите літнім сонцем подвір’я.
Весело пробігла стежка до бабиного порога. Улянка прочинила низенькі двері до сіней, глянула на кухню, звідки чути було запах цвібака з ревенем.
– Бабцю-у-у!
Баба Марта видибала з кімнатки й кинулась обнімати малу.
– Ростеш, ростеш…
– Як здоров’я?
– Богу дякувати, ноги носять… Ходи до покою, щось покажу. Покій у баби Марти – весь у вишивках. Кольорові серветки, образи у вигаптуваних рушниках, і обрус на столі в кетягах калини, і ясики на дивані – більші та менші, а на них ряхтять червінню маки та ружі.
– Як мама? Татко як?
– Мама на городі, тато на роботі, а Люба з подружками на дворі бавиться.
– Дивися, дитино… – розгорнула баба Марта полотнину. – Як тобі? Улянка кинула оком на вишиття на білосніжному лляному полотні.
– І кому сорочка?
– Хлопцям на схід, – зітхнула баба Марта. – Не ті вже очі стали. Як почала вишивати восени, то ще трохи бачила, а дошивала навпомацки – ледве скінчила. Мабуть, уже остання моя… – від цих слів повіяло осіннім сумом, хоч літо надворі було в розповні. – Кинь оком, Улясю, нічого не наплутала?
Улянка вчасно прикусила язика. У баби діабет, зір поганий, вона часом, не додивившись, і на кухні щось із чимось перемішає не до ладу.
– Не наплутали, бабцю. Дуже гарний візерунок.
– Сама вигадувала… Такого більше ніде не знайдеш.
Бували колись бабині сорочки й рушники і по вернісажах, і по виставках.
– Завезеш цю сорочку до Дарини Солодовникової, – сказала баба Марта. – Хай скроїть і пошиє. А там на фронт перешлють…
Улянка обняла бабині зсутулені плечі. Баба Марта завжди хлопцям то яблук передасть, то закруток на зиму, то з пенсії грошей відкладе. І сорочку не першу їм вишила – вірить, що вбереже.
Удома Улянка ще раз розгорнула полотно… То тут, то там нитки стирчать, тут півхрестика баба Марта забула дошити, тут аж два пропустила, а онде весь візерунок поповз донизу – десь помилилася. З чорного бабця, певно, починала, він гладко лежить. І синім ніби все правильно зашито. А із жовтим і червоним уже геть погано. Ні, не можна таке вишиття на крій давати. Не засміють – знають бабину майстерність, – але…
Просто випорють усю працю й вишиють на полотні щось інше. І скажуть, що викроїли та вислали.
І стало Улянці так шкода бабиних вечорів над сорочкою, а ще прикріше стало шкода візерунка, якого більше ніде у світі не знайдеш.
***
– А завезла ти сорочку кроїти? – спитала бабця в неділю, коли всі сиділи за столом і куштували бабин цвібак.
– Не встигла ще… – почервоніла Улянка. – То те, то се…
– Ти ж не забудь, на тижні передай. Бо скоро посилка піде…
– Добре, бабцю.
І так відбріхувалась Улянка ще щось із місяць.
– Та часу не мала.
– Компоти з мамою крутили.
– Ти ж мені сама казала яблука в саду позбирати. А потім кабачки з городу носила. А потім асорті на зиму закривали…
А далі баба Марта й допитуватися перестала.
***
– Скоро школа… – сказала мама, прасуючи Любі сорочку на завтра до церкви. – Ти, Улясю, за це літо геть не відпочила. Усе вдома й удома, як не в роботі, то вечорами у своїй кімнаті світиш, а як заходжу – книжку відразу в руки.
– Читаю… Цікава книжка.
– А що то за сорочку баба Марта тобі давала? – спитала раптом мама. – Нині дзвонила й питала про якусь сорочку, що ти мала завезти скроїти та не завезла. Нащо пообіцяла й не зробила? Бабця тепер жаль на тебе має…
– Хай не має… – здушено сказала Улянка. – Я на тижні передам, це вже точно.
– Невже так важко було раніше завезти?..
– Не важко…
– Покажи мені хоч ту сорочку, де вона?
Улянка зітхнула й пішла до кімнати. Винесла й розгорнула перед мамою вишиття.
– Отут… Куточок лишилося дошити…
– Ти всю сорочку по-новому перешивала?!
Улянка тільки очі потупила.
– Ні, не всю… Де було чорним і синім, то лишила…
– Гарно вишила, – глянула мама і на лице, і на виворіт. Хай, може, і не зовсім управно, але уважно і старанно вишивала доня візерунок, дбайливо ховала нитки й вузлики, ніде не помилилася.
– Молодець, – ще раз похвалила мама й поцілувала Улянку в скроню. – Але чого ж мені не розповіла?
– Ти ж бабі Марті не скажеш?
– Звичайно, ні… Тут на один день роботи, якщо я поможу.
У неділю вони знову сиділи в баби Марти, смакуючи ароматне золотаво-руде варення із сахарином. Баба Марта відразу спитала про сорочку.
– Уже завезла Уляна на крій. Солодовникова аж очі забула. Ну й Марта, каже… В її літа далеко не кожна так вишиє.
– Сподобалась їй сорочка?
– Дуже! – відповіла мама. – Буде мати чиясь дитина коштовну пам’ятку. Аби тільки живим і здоровим додому вернувся.
– Бабцю, не ображайтеся на мене… – винувато сховала Улянка обличчя в складках бабиної хустки. – Я більше так не буду…
***
Дзвінок велосипеда задерикувато теленькнув під самими сходами крамниці. Улянка прихилила ровер до стінки і зайшла всередину.
– Як перший день у школі? – поспитала пані Орися.
– Та потроху.
– По що прийшла?
– Нитки вибирати, – трохи знітилась Улянка. – Треба чорної, жовтої, темно-жовтої, темно-червоної… Будуть чорнобривці…
– Бабця вислала?
– Ні, я сама…
– Бабину справу вирішила продовжити… Ану, ходи, глянеш, які тобі треба.
Мотки ниток випиналися з коробки волошковими, лимонними, жовтогарячими, багряними, пурпуровими чубчиками. Улянка перебирала їх у руках, м’які й теплі на дотик, і думала про бабу Марту. Зовсім підупала бабця – і їсти іноді вже не в силі приготувати… Зате як цікаво розповідає! Отак сидять вони при вікні – і довго-довго ллється розповідь, хіба що іноді бабця просить:
– Затягни мені нитку, дитино. І подивися, чи я ніде не наплутала.
Бабця вишиває маленькі доріжки великими цибатими хрестиками. Але ще й досі вони аж око вбирають. Вони бабу Марту, мабуть, і на білому світі тримають.
А Улянка вже добре навчилася. «Скоро й рушники будуть готові», – усміхається бабця, і її волосся, що вибивається з-під хустки, схоже на легке осіннє павутиння, що скоро відлетить у далечінь.
