Притчі 
У Русі, вже від самих початків, ми збагнули, що вірність взаємній любові, якою живуть за взірцем розіп’ятого і покинутого Ісуса (ось «так»![1]), буде виливатися в єдність відповідно до життя Пресвятої Трійці.
«Знаєш, до якої міри ми маємо любити одні одних?» – якось сказали ми собі, не пізнавши ще на той момент Заповіту Ісуса. – «Аж поки ми не зіллємося в одне». Як Бог, Який, будучи Любов’ю, є Триєдиним.
Саме цей «небесний закон, – писала я тоді, – Ісус приніс на землю. Це життя Пресвятої Трійці, яке ми повинні намагатися наслідувати через любов один до одного, з Божою благодаттю, на зразок любові, яку мають між собою Особи Пресвятої Трійці».
Динамікою ж внутрітроїчного життя є безумовне взаємне дарування себе, всеціле вічне сопричастя («І все Моє – Твоє, і Твоє – Моє», Ін. 17:10) між Отцем і Сином у Дусі.
Отже, ми помітили, що аналогічна реальність закладена Богом у стосунки між людьми. «Я відчула, – далі писала я, – що була створена в дар людині, яка зі мною поруч, а людина, яка зі мною поруч, була створена Богом у дар мені. Як Отець у Трійці є всім для Сина, так і Син є всім для Отця». А «стосунки між нами – це Святий Дух; такі стосунки існують між Особами Трійці».
КІНЕЦЬ
[1] Це є заповідь Моя, щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас. (Ін. 15:12)
