Притчі 
Наступного дня, після ночі, коли народилося Дитятко, власник осла і вола прийшов забрати їх назад. У першому мав потребу, щоб перевезти жито, а в другому, щоб виорати своє поле.
Таким чином у печері стало холодно. Ніщо так не може зранити новонароджених дітей, як обійми холоду. Йосиф відразу розпалив вогонь, але дим, який ще не налюбувався новонародженим, не хотів вступитися, блаженно висячи над колискою Дитини, і не було як його прогнати. Йосиф накрив своїм плащем маленьке тіло Ісуса, але тканина була така груба і важка, що, замість зігріти, могла Його задушити. Врешті-решт, він вирішив зігрівати своїм диханням, як це робили осел і віл, але швидко відчув, що в нього в грудях усього лиш легені, а не два ковальські міхи.
Марія прокинулася і, склавши свої м’які руки немовби мушлю, заспокоїла чоловіка: «Не клопочися так, – каже йому. – Ось найтепліше гніздечко для Дитяти». Але Йосиф знав, хоч руки його молодої дружини були сильні, та все ж вона була ще дуже слабка. Якраз у ту хвилину Марія почула шум назовні печери, подібний на тріпотіння крил чи дзюрчання водоспаду, вона вийшла і побачила, як крізь кущі проблискують немовби пелюстки квітів: це були очі дітей пастухів, які прийшли шпигувати за Великим Чудом, а шум цей – був їх приглушений шепіт.
Вертепи розповідають неправду, коли в Різдвяну ніч розставляють гурти дітей навколо печери. Ніч, яка поклала поцілунок Бога на землю, виснажену очікуванням знаку любови, про який вона довго мріяла, не мала глядачем жодної дитини. Тієї ночі діти спали в золотих хмарках. І тільки надзвичайно прозоре полярне сяйво та неймовірно яскравий перший промінь сонця принесли звістку в їхні серця.
«Я запрошу їх увійти, – сам до себе промовив Йосиф. – Складуть компанію моїй дружині і, якщо не своїм подихом, то хоч присутністю зігріють печеру. Хтозна, чи й маленький Ісус не отримає користи з цього». Якими ж то недалекоглядними виявляються дорослі в оцінці можливостей дітей!
Діти влетіли до печери, немов бджоли до свого вулика. Спочатку невпевнені, стояли гуртом довкола колиски, міцно тримаючись за руки, з іскорками в очах, трішки соромливі, але щасливі споглядати Споконвіку Обіцяну Землю, яка стала тілом і життям. Але що це, що спонукало легенько дрижати колиску, – тремтіння їхніх почуттів чи щось інше?
«Йому холодно, – сказала найстарша дівчинка. – Дитяті холодно, треба Його зігріти». Йосиф і Марія зі здивуванням переглянулися, коли ще діти робили щось подібне у світі: спочатку одна, потім друга, потім усі решта накрили маленьке тіло своїми легенькими рученятами, немовби тепленькою ковдрою. Від тіла Христового їх відділяли лиш кілька пелен та шматок ковдри.
Дитятко аж підскочило з радости: вже з першого дня Його життя не сонце, не вогонь, не овеча чи верблюжа вовна дарували тепло та життя Його святому тілу, а дотик та ласка людини, жест та винахід любови. Це було те, про що Він мріяв відвічно.
Ковдра з дитячих рук протягом того дня змінювала форми та кольори багато разів, тому що всі малюки хотіли поблагословити Дитятко. І на схилі дня, коли осел і віл повернулися, пелени Ісуса, звичайно, не були чистими, зате чистим було Його чоло, освітлене сонячним світлом.
