Притчі 
Скільки себе пам’ятаю, на запитання дорослих «Ким хочеш бути, коли виростеш?» завжди відповідала: «Хочу знімати кіно». Уже майже три роки, як моя дитяча мрія здійснилася, – і ще жодного разу я в ній не розчарувалася. Хоча чесно вам зізнаюся, почасти зйомки бувають непростими. А ще частіше – вкрай непростими. Ось як сьогодні. Майже зі світанку знімаємо, як головний герой наздоганяє головну героїню на містку та освідчується в коханні, – а сцена все ніяк не вдається. То в найвідповідальнішу мить актор забуває текст. То звідкілясь випурхує зграя диких качок. І от коли, здавалося б, нарешті все йде ідеально, – крап-крап – розпочинається справжня травнева злива.
– Стоп! Перерва на дощ! Сподіваюся, ненадовго.
Чую, як лунає над майданчиком гучний голос нашої режисерки Тали, відкладаю вбік пензлі, швиденько заварюю дві запашні кави й поспішаю під навіс. Там, умостившись на складеному стільчику, вкотре перечитує сценарій сама Тала.
– Кави?
– Дякую, Аню, – радіє Тала. – Сідай, якраз розповім, я тут щойно вигадала…
Попри те, що Наталії Андріївні вже добряче за сорок, усі на знімальному майданчику, від серйозного директора до простого гримера (тобто мене), називають її просто Тала. Але не через неповагу, не думайте! Просто ця відкрита, рішуча і справедлива жінка стала для кожного з нас справжнім близьким другом. Та й доки вимовиш «Наталіє Андріївно», сама вона вже буде десь в іншому кінці споруди. Тала встигає робити мільйон справ водночас – і де в неї тільки сили беруться?
– Так от, Аню, – веде далі режисерка, – щоби не гаяти часу, знімемо сцену освідчення під дощем! Обіграємо в сценарії. Ти зробиш водостійкий… Перепрошую, – Тала дістає телефон. – Алло, Юлю? Так, так, розумію. Так, звісно, зможу, не хвилюйся. Ми десь за годинку закінчуємо, я заберу Віту, піду з нею десь погуляю. І я тебе.
Сховавши телефон, режисерка різко підхоплюється.
– Ходімо, Аню, треба поспішати, мені ще малу зустріти зі школи та зводити кудись. До театру, може…
– Доньку?
– Ні, – чомусь губиться Тала. – Доньку доньки.
– У вас є онука?! – я не вірю власним вухам. Ну не може наша молода й енергійна режисерка водночас бути ще й бабусею школярки!
– Так, – ніби прочитавши мої думки, відповідає подруга. – Віта вже закінчує перший клас. Зазвичай її донька забирає, проте сьогодні вона допізна має асистувати на якійсь позаплановій операції, попросила мене.
– Отакої! – я все ще не можу отямитись. – І як вона звертається до вас – «баба Тала»?
– Просто Тала. Я її виправляю, коли вона мене бабусею називає. Яка ж із мене бабця? Може, мені ще хустинку зав’язати? – сміється подруга. – Ну все, ходімо працювати, Аню. У нас лише година.
Але за годину ми, звісно ж, не впоралися. Тільки-но розпочали знімати під дощем – визирнуло нахабне сонечко. Довелося знову зупинятися, сушити акторів і підправляти грим. Та щойно сухий, з оновленим гримом герой вийшов на міст і підбіг до «коханої»… Так, ви вгадали…
Ніби не помічаючи дощових потоків, Тала бігала майданчиком, віддаючи розпорядження, комусь телефонувала, із кимсь радилася. Нарешті вона визнала, що встигнути до школи точно не зможе. Тож забирати малу поїхав наш актор – він усе одно байдикував, поки я намагалася висушити феном його джемпер.
– Ви б бачили, як на мене дивилися Вітині однокласниці! А вчителька! Спочатку навіть не могла повірити, що це справді я! – хвалився він пізніше дівчатам на майданчику.
Але Тала не слухала його. Вона підбігла до наляканої білявої дівчинки років семи.
– Вітуню, вибач, я тут ще допрацюю, а потім…
– Ми підемо сьогодні в зоопарк? – з надією спитала мала. – Ти обіцяла!
– Звісно, люба! Але треба трішки зачекати, добре?
Тут я наважилася кинути подрузі рятівний круг:
– Віто, ходи до мене! Заплету тобі кіски, і не прості, а французькі!
– Так-так, іди до тьоті Ані! – підбадьорила онуку Тала. – А я швиденько все зніму – й одразу до зоопарку!
Проте коли над майданчиком пролунало заповітне «Знято!», на парк уже спускалися сутінки. Маленька Віта передивилась усі мої гримувальні фарби, перуки, накладні вії, вуса й бороди, тож тепер, утомлена, куняла на двох зіставлених стільцях. Нарешті до нас підбігла засапана Тала.
– Віто! Прокидайся, можемо їхати!
– До зоопарку? – сонно зраділа дівчинка.
– Ні, сонечко, на жаль, зоопарк уже зачинений, звірятка полягали спати. Ми можемо…
Одначе дівчинка вже не слухала бабусю. Вона розридалася – і, якщо порівнювати з її слізьми, нещодавня злива здалася незначною дрібничкою.
– Ти ж обіцяла! – крізь сльози дорікала мала. – Ще взимку. Що ми підемо дивитися на тигра й лева-а…
– Вибач мені, будь ласка! – Тала обійняла онуку, намагаючись заспокоїти. – Просто сьогодні дуже важкий день…
– А Олю її бабуся вже тричі до зоопарку зводила-а! – сльози Віти полилися з новою силою. – І ще… І ще вона на вихідних завжди пече коржики з маком! І вони разом дивляться мультики-и…
– Вітуню, я дуже завинила перед тобою, але обіцяю: у неділю…
– Ти весь час обіцяєш! Але завжди кудись утікаєш! – спересердя заявила дівчинка. – Чому ти постійно бігаєш? Нормальні бабусі не бігають! Вони сидять удома з онуками, а ходять тільки до зоопарку! Чи їсти морозиво, – трохи подумавши додала дівчинка.
Що відповіла на це Тала, я вже не чула: адже, зрозумівши, що мимоволі підслуховую сімейну сцену, зніяковіла й тихенько відійшла. Проте краєм ока все ж бачила, який розгублений і безпомічний вигляд мала жінка, що завжди була для мене прикладом непереможної сили.
Наступного разу я зустріла Талу лише за кілька днів, у понеділок. Під час обідньої перерви ми, як завжди, розговорилися. Цікавість переповнювала мене, тому все ж наважилася запитати, чи вдалося їм із Вітою в неділю потрапити до зоопарку.
– Ой, Аню, – чомусь розсміялася Тала. – Там ціла історія.
– У нас ще… майже десять хвилин, – глянувши на годинник, хитро заявила я. – Розкажи!
– Гаразд. Спочатку все було добре: ми гуляємо, нікуди не поспішаємо, їмо морозиво, роздивляємося звіряток, мала радіє. Потім вона бачить тигрів – і застряє біля загону надовго. А ти ж мене знаєш, мені важко на одному місці без діла, тож я одним оком Віту пильную, другим – озираюсь навколо, добираю красиві місця для майбутніх зйомок… І от бачу – з іншого боку загону стоїть жіночка із сином. Мама щось у своєму телефоні видивляється, а малий поліз угору, іще кілька секунд – і впаде просто до тигрів. Що робити, думаю. Горе-мамцю його не догукаюся. Охоронців покликати не встигну. Тож я кажу Віті: «Стій на місці, я зараз!» – та біжу щодуху до хлопця. І уявляєш, Аню, в останню мить, коли він уже падати почав, хапаю його! Він навіть злякатися не встиг. Мати малого спочатку не розуміє, що сталося, потім починає дякувати, мало не плаче. Звідкись іще людей набігає, всі розпитують, що сталося. І тут моя Віта починає їм пояснювати: «Це моя бабуся Тала! Вона хлопчика врятувала! Вона бігає найшвидше за всіх! Навіть за гепарда!»
– Оце так… – тільки й змогла вимовити я.
Трохи помовчавши, Тала дуже тихо, ніби по секрету, додала:
– А потім, коли на нас витріщався, здається, увесь зоопарк, включно з левами й тиграми, Віта голосно заявляє: «Моя бабуся Тала – найкраща у світі бабуся!» І знаєш, Аню, відтоді я взагалі перестала дорікати їй за «бабусю». Якось після тих її слів… мені так добре стало на душі! Не повіриш, але я тоді почувалася навіть щасливішою, ніж позаторік, коли мій фільм гран-прі отримав. Ой! – раптом підскочила Тала. – У нас перерва закінчується. За дві хвилини чекаю тебе на майданчику!
І зникла зі швидкістю світла.
