Притчі 
– Ігорчику, приїдь сьогодні раніше додому, – голос Оленки був схвильовано-радісним. – У нас незвичайна новина!
– Ну тоді їду вже, – вирішив відкласти всі свої робочі справи Ігор. – Чекай!
Останнім часом дружина не зовсім добре почувалася, а її настрій часто був депресивним.
Отож, почувши у телефонній слухавці дзвінкий і радісний, як колись, Оленчин голос, Ігор утішився. Забіг по дорозі на базар, купив улюбленого домашнього сирника з шоколадною поливкою, букет розкішних білих хризантем і помчав додому.
– Але… звідки ти знав? – здивувалася Оленка, побачивши його на порозі квартири із солодощами та квітами.
– Знав – що? – не зрозумів Ігор.
– Що у нас буде малятко!
Ошелешений Ігор мить приходив до тями, а потім схопив дружину на руки і закружляв по кімнаті.
Для нього ця новина стала такою приємною несподіванкою! Їм обидвом було за сорок, їхня єдина доня була вже першокурсницею університету. Колись вони мріяли про збільшення сім’ї, але Оленці чомусь не вдавалося завагітніти удруге, отож вони розпрощалися з тією мрією.
І от зараз… Ось чому Оленка кепсько почувалася!
Нічого, тепер він огорне її турботою і доглядом, вони усі разом чекатимуть народження малюка!
…Місяць за місяцем минала вагітність, але не минав Оленчин токсикоз, який вкрай виснажував її. Старша доня перебрала на себе всі домашні обов’язки, Ігор, як міг, підтримував дружину, але дивитися на Оленку було дуже шкода: бліда, виснажена, з «мішками» під очима, зовсім без сил…
– Нічого, ще трішечки, – підбадьорював кохану чоловік. – Народиться малятко, і все буде гаразд!
…Софійка народилася через плановий кесарів розтин.
– 3100, – повідомив щасливому татусеві лікар. – З дівчинкою усе гаразд, але… на жаль, виявлені проблеми зі здоров’ям мами.
– Які проблеми? – ледь чутно запитав Ігор, і йому здалося, що все похололо всередині.
– Сприйміть це спокійно, прошу. Таких хворих зараз лікують, є спеціальна терапія…
– Що з нею, кажіть! – не витримавши напруги, вже закричав Ігор, і відповідь лікаря змусила його заціпеніти.
– Цироз печінки. На жаль, ця недуга переслідує не лише тих, хто зловживає алкоголем, до цирозу призводять багато факторів…
Додому Ігор повертався наче у напівсні. Втім, подальші дні і ночі його життя також нагадували хворобливий напівсон. Виписка з пологового будинку, хрестини Софійки (виснажена Оленка навіть не могла стояти у церкві), збирання грошей по родині і по колегах, лікування в Австрії… І – найчорніший день у його житті – смерть коханої. Якби не маленька Софійка, якби не старша доня і 75-річна Оленчина матір, вбита горем, він би не витримав. Але він був єдиним чоловіком поруч з ними трьома і мусив… Мусив жити і піклуватися про них.
Були і сльози, і замкнутість, і розпач в їхній хаті, але засмучених дорослих повертало до життя маленьке Сонечко – здоровеньке, жваве, веселе.
– Яка в неї чарівна посмішка, – захоплювалася дільнична медсестра. – Маленька красуня!
З медсестрою їм пощастило – добра, уважна, вона прикипіла до крихітки, знаючи, що та росте без мами, й Ігоря вже не лякали Софійчині нездужання, щеплення чи прорізання зубчиків. Медсестра Мар’яна жила неподалік їхнього дому, і допомагала, чим могла.
Перший рочок Софійки святкували у родинному колі. Запросили лише Мар’яну. Тішилися разом першими кроками маленької, робили фото, і лише тепер Ігор, що після втрати дружини, здавалось нікого не помічав довкола, раптом зауважив, які добрі й гарні очі в Мар’яни, і яка вона вся… особлива.
Їхні погляди зустрілися, і від того моменту почало зароджуватися між ними щось ніжно-бентежне. Ігор намагався відганяти від себе думки про Мар’яну, переживав, що цим зраджує пам’ять покійної дружини, але однієї ночі йому приснилася Оленка. Уся в білому, з розплетеним волоссям, вона лагідно мовила: «Не картай себе, Ігорю. Ти нічого поганого не робиш. Будьте разом, дбайте за донечку, бо життя коротке… Дуже коротке».
…Перші обійми, несміливі поцілунки і… рішення поєднати свої долі.
Старша доня Іринка сприйняла цю новину з радістю («Тепер, тату, я за тебе спокійна, і за Сонечку теж»), а от Оленчина мама, пані Віра, вибухнула гнівом: «Поки я жива, не буде нікотра жінка в моїй хаті замість Оленки. І внучку не дозволю виховувати чужій!» Ігор розумів стареньку, вбиту горем матір, якій здавалося, що своїм одруженням він зраджує пам’ять її покійної дочки, але як він міг пояснити їй, що Оленка назавжди в його серці, в його душі, просто важко буде в цьому світі і йому самому, і маленькій донечці без мами. Та й Софійка прикипіла душею до Мар’яни.
Місяці важких перемовин і рішення пані Віри: іншої жінки сюди привести не дозволю, навіть якщо це Мар’яна, хочеш, – іди до неї, Софійка буде зі мною, я обіцяла Оленці виховати її хоч до 6 років.
У колись довірливі стосунки зятя й тещі вкралась прохолода, їм обом було важко бачити одне одного… І Ігор пішов до Мар’яни. Щодня навідував Софійку, забезпечував донечок усім потрібним, привозив продукти, ремонтував, що потрібно, в хаті…
Так тривало 4 роки, а напередодні шостого дня народження Софійки Оленчина матір прикликала Ігоря на розмову: «Стаю дедалі немічнішою, а Софійку треба до першого класу виряджати. Звикла дуже до неї, як від серця відриваю, але знаю, ви з Мар’яною подбаєте про неї ліпше. Лише не забувай нас з Іринкою».
– Ну що ви, мамо… будьте спокійні, ми турбуватимемося і про дівчаток, і про Вас…
– Софійка звикла до нового дому відразу, але як поверталася зі школи, – перше, що робила, – телефонувала до бабусі: «Бабусю, бабусю, виглядай у віконечко, скоро прийде до тебе твоє сонечко». І справді, увечері Ігор брав Софійку і хоч би на коротко, але вони обов’язково провідували пані Віру.
Ігор ніби каменю з душі позбувся, бо завжди мучило його сумління, що мимоволі завдав болю Оленчиній матері. Тепер же тішився тихим родинним щастям, досягненнями обидвох донечок, і допомагав, чим міг, Оленчиній матері. А ще – ніжно беріг у своєму серці пам’ять про Оленку. На стіні в їхній з Мар’яною вітальні висів Оленчин портрет, і мала Софійка знала, що це – її мама, і вона була прекрасною жінкою. Мар’яну вона також кликала мамою, і та любила її як рідну донечку.
Старша Ігорева донька Іринка жила з бабусею, щоб та не чулася самотньою у трикімнатній квартирі, але часто провідувала тата і сестричку.
– Гляди, ще й ти мене не покинь! – ні-ні, та й бурчала старенька. – Може, тобі та Мар’яна рідніша виявиться за рідну бабусю?
Мабуть, все-таки не до кінця схвалювала, що зять одружився удруге.
– Ну що ти, бабусю! Тато щасливий, про нього й про Софійку є кому піклуватися, хіба ж ти бажала йому, щоб самотньо мучився довіку, – заспокоювала Іринка.
…У ту ніч Оленчиній матері приснилася покійна донька. «Не плач, мамусю, і ні за що не переживай. Із Софійкою все буде добре. Мар’яна подбає про неї».
– А Ігор? – хотіла запитати жінка, але прокинулася від надокучливого дзвінка мобільного.
– Тримайтеся, все буде добре. Ігоря більше немає. Серце, рятували, як могли… Я подбаю про Софійку, вона тепер – єдина радість в моєму житті, єдина моя донечка. І про вас піклуватимуся. Моя мама померла, ще коли я була студенткою. Ви мені будете за матір. Усе буде добре. Ігор з Оленкою молитимуться за нас на небесах, а ми молитимемося за їхні світлі душі тут, на землі…
– Мар’яночко, доню… – тільки й спромоглася вимовити стара жінка, тамуючи гіркі сльози. – Мій дім відтепер – твій дім.