Я не покличу щастя не моє…

«Невже це правда? Невже тато, такий стриманий, відповідальний п’ятдесятирічний (!) чоловік здатен на зраду, на стосунки з іншою жінкою?» – губився в думках Антон.

Ні, цього не може бути!

Але мама так впевнена, що ця інша жінка існує. Розповідаючи Антонові про свої підозри, вона плакала, зривалася на крик, задихалася від обурення.

– Він змінився! Він пізніше став приходити додому, він довго сидить за комп’ютером, він постійно якийсь задуманий!

– Сину, ми повинні вивести його на чисту воду! Ти вмієш якось зайти в обхід паролю на ті «Однокласники»?

Антон мимоволі усміхнувся. Його батьки не дружили з комп’ютером. Домашній, працелюбний батько завжди знаходив удома якусь роботу. А мама надавала перевагу телевізорові. Не раз батько щось готує на вечерю, а мама серіал черговий переглядає.. Але десь місяць тому Антон зареєстрував батька в Однокласниках. У них мала відбутися зустріч з нагоди 35-річчя закінчення школи і треба було скомунікуватися зі шкільними друзями. Повернувшись із зустрічі, батько раптом попросив сина показати, як встановлюється пароль. Антон показав та й забув. Тепер, після слів матері, він згадав про це і замислився. А й справді, навіщо батькові був той пароль, що йому приховувати?

Антон ніколи не читав чужих листів і повідомлень. Але ж зараз йдеться про його батьків, про спокій в його сім’ї… Виправдовуючись перед собою тим, що керується добрими намірами, Антон зробив кілька нехитрих маніпуляцій, і ось – батькова сторінка відкрита. Так… Поглянемо на останнє повідомлення.

Дорогий Вікторе!

Ми знайомі з Вами всього 5 днів, ми бачилися всього один раз, і той коротко, у товаристві інших людей.

Що в нас було з Вами? Як це назвати? Спалах, блискавка, вогонь, що пронизує наскрізь і спопеляє?

Ми майже незнайомі, і, здається, знайомі все життя. У нас нічого не було в тому розумінні, що могло б трапитися між чоловіком та жінкою, охоплених пристрастю, нічого, навіть поцілунку, а, здається, що було усе: незабутні дні й ночі, ніжні світанки і тихі вечори біля каміна з булочками із яблуками та чаєм із м’ятою.

Так багато за 5 днів… Ніжність, ласка, турботливість, захоплення, пристрасть… І ці незабутні розмови… Від цього важко відмовитися.

Але хтось мусить зробити це першим. Мусить, Вікторе.

Ви – одружений чоловік. Ви маєте бути, попри все, зі своєю дружиною, матір’ю свого сина. Бути думками, душею і тілом. Подумайте на мить, як сприйняв би те, що в його батька інша жінка, Ваш Антон? Якби він сприйняв те, що його батько зрадив його матір? Як би це сприйняла жінка, з якою Ви прожили понад 20 років, що народила Вам такого гарного сина? Кризи, прохолода в стосунках, нерозуміння бувають в кожній родині, але важливо пам’ятати, що вас разом звів Господь, що у вас стільки спільного…

А я… Лише 2 роки минуло від смерті мого Віталика, який так любив мене і якого так любила я. І це також було би зрадою його пам’яті і нашого шлюбу, укладеного на небесах.

Що Бог злучив, людина, хай не розлучає… У нас було особливе кохання, особливі стосунки, і, мабуть, це відчуватиме кожен чоловік, який поруч зі мною. І не кожен змириться з тим, що частина моєї душі назавжди належить іншому. У моїх синочків ще така свіжа рана від втрати тата, і вони також потрактують мої стосунки з іншим чоловіком як зраду.

Ніхто цього не зрозуміє, Вікторе, усім буде тяжко. І ми не зможемо бути при тому всьому щасливими. Ви вкорінилися у Криму, я в Тернополі. Ні Ви не зможете покинути все, ні я.

А ховатися із стосунками, розмовами, листами, мріями нашими, – я не хочу. Це як обман, як лукавство. Це знесилить і виснажить нас. Бути спокусою, причиною чиєї зради, чиїхось сліз і переживань я не можу. Навіть якщо Ваші з дружиною взаємини давно охололи, навіть Ви візьмете відповідальність цього гріха на себе, так природно прагнучи любові і щастя. Я не хочу обтяжувати Вас гріхом перед Богом. Гріхом, за який відповідальність може впасти на Вашого сина чи майбутніх внучат. Я не можу допустити цього.

Тому я ставлю крапку в наших стосунках. Я довго думала над цим, майже цілу ніч, я підшуковувала слова, я багато ще хотіла Вам сказати, але я знаю, що Ви зрозумієте мене без слів. Нам треба поставити крапку в наших розмовах, дзвінках і повідомленнях, в наших мріях і стосунках. Краще зараз, поки минуло лише 5 днів. Потім буде важче. І буде безвихідь. Бо як у Ліни Костенко

«Є на серці така покута: забувати скоріше зло,

Аніж те, що мусило бути, і чого в житті не було.»

Прощай, мій дорогий Вікторе, який так і не став моїм. Я залишаю у куточку свого серця ту нашу єдину зустріч. І я молитимусь за те, щоб Ти був щасливим, бо Ти заслуговуєш на це. Я знаю, що Ти – сильний і відповідальний. І що Ти зрозумієш мене і допоможеш мені у тому, що я прошу:

  • Хай не розбудить тиші телефон,
  • Нехай печаль не зрушиться листами,
  • Хай буде легко,
  • Це був тільки сон,
  • Що ледь торкнувся пам’яті вустами.
  • А я…
  • Я не покличу щастя не моє,
  • Луна луни туди не долітає,
  • Я думаю про Тебе. Я знаю, що Ти є,
  • Моя душа від цього вже світає. (Ліна Костенко)

Оленка

Зима, 2012, Тернопіль

Антон ще довго вдивлявся у фото жінки на моніторі: миле, світле обличчя, відкритий погляд дивовижно синіх очей. І така невловима печаль у них… їй так пасувало ім’я Оленка – ніжна, тендітна, щира…

– Ну що? – зайшла до кімнати мама. – Вдалося тобі того старого пенька вивести на чисту воду? Кохання йому, бач, захотілося… Ліпше б картоплю почистив, ніж в комп’ютері сидіти, в мене от-от мій серіал почнеться, а вечеря не готова!

– Усе гаразд, мамо, не хвилюйся! – ледве встиг закрити батькову сторінку Антон. – Я вже знаю, з ким оце тато тут зависає в інтернеті. Спілкується з Вадимом, своїм однокласником, у них спільне захоплення – сад, город, про якісь там саджанці, розсаду домовляються.

– Але ж зима, які там саджанці? – здивувалася мама.

– Ну знаєш, готуй сани влітку! – ледве викрутився Антон.

Він не хотів казати неправди мамі. Але, йому раптом чомусь стало шкода тата, який, якщо відверто, вже давно не чув лагідного слова від матері, а хіба лише «Піди», «Купи!», «Зроби!», «Подбай!».

А ще йому в душу запали оті світлі, але такі печальні очі Оленки, незнайомої жінки, яка, зовсім не знаючи його, Антона, так турбувалася, аби не завдати йому болю.

Не дивно, що тато прихилився до такої чутливої і ніжної душі…

– Але все одно, – голосно резюмувала мама, – треба бути на сторожі, контролювати, час від часу перевіряти ті «Однокласники», бо, недарма кажуть: сивина в голову, біс ребро!

– Ні, мамо, треба просто любити. Бо кожен з нас шукає любові в цьому житті. Любові й розуміння, – тихо сказав Антон і вийшов попри ошелешену маму з кімнати.

Наступна

Дружина зятя стала донею

– Ігорчику, приїдь сьогодні раніше додому, – голос Оленки був схвильовано-радісним. – У нас незвичайна ... Читати далі

Попередня

Надійка...

Утомлена Надійна поспіхом передивлялася повідомлення у соціальній мережі. Перед тим ледве втихомирила чоловіка, що прийшов ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *