Притчі 
Одна молода хмара народилася над Середземним морем. Не встигла й вирости, як вітер погнав її разом з усіма родичами геть, у далеку Африку. Щойно вони прибули на континент, клімат змінився. Угорі палило сонце, а внизу переливалися золотом розпечені піски Сахари. Вітер вирішив погнати хмари далі, у джунглі, бо в пустелі дощі не падають. Але допитлива молода хмарка відстала від гурту, щоб оглянути велику пустелю.
Після довгої прогулянки хмара помітила, що одна з дюн усміхається їй. Золотокудра красуня відразу припала хмарі до серця. Хмара замислилася і широко усміхнулася:
– Якщо хочеш, я покроплю тебе дощем! Ти не повіриш, але я вже встигла полюбити тебе і мені хотілося б залишитися тут назавжди!
– Коли я вперше побачила тебе в небі, то також полюбила тебе! – зізналася дюна. – Але якщо ти перетвориш своє біляве волосся на дощ, то помреш…
– Любов ніколи не вмирає, – мовила хмара.
І почала окропляти дюну краплями дощу. І так тривало доти, поки над дюною на з’явилася ніжна веселка.
Наступного дня маленька дюна вкрилася квітами. І коли інші хмари пропливали над пустелею і бачили позеленілу дюну, вони думали, що то починається ліс і випадали дощем.
Через двадцять років маленька дюна перетворилася на прекрасний оазис, який під покровом дерев дарував відпочинок і затінок мандрівникам пустелі.
І це тільки тому, що одного разу хмара не злякалася віддати своє життя за любов.
Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками. (Послання до Римлян св. ап. Павла 5:8)
