Притчі 
Одна жінка говорила нареченим: «Лише в обіймах того, хто вас любить, можна наважитися зануритись у глибини власного серця, пізнати те, що маємо в собі лихого, визнати його, бути, врешті, справжнім зі собою та Богом. І розпочати нове життя».
Слухаючи цю жінку, авдиторія мала таке враження, що в її словах захована дорогоцінна істина, однак її важко осягнути. Коли вона пішла, то слухачі попросили мене пояснити ці слова. Я був змушений визнати, що не здатен це зробити, що, як і вони, вражений такими словами.
Безліч разів я цитував і коментував цю почуту фразу, яку ледь не забув, хоч відтоді минуло років із тридцять. Сьогодні я більше не сумніваюся, що вона таїть у собі одну з фундаментальних істин.
Людина глибоко потребує поважати себе. Лише ця повага підтримує її. Той, хто не може більше себе поважати, падає, неначе будинок, фундамент якого підточили терміти.
Жодна людина не бездоганна, тому пізнання зла, що в нас заховане, неодмінно породжує зневагу до себе.
Не треба деінде шукати пояснення неспокою, навіть жаху стількох людей довкола нас.
Життєво необхідний інстинкт втручається в той чи інший спосіб. У певному сенсі, на наше щастя, він є для того, аби відволікти нас від нестерпних висновків. Він нам пропонує, скажімо, розваги. Слід визнати, що аби нас розважити, сучасний світ проявляє небачену винахідливість: журнали, детективні романи, радіо, телебачення, кіно… Або ж цей інстинкт підступно навіює нам називати «добрим» те, що є лихим, але ошуканство занадто явне і не завжди має належний ефект.
Сховавшись у тіні, відкинена зневага до себе ще завзятіше продовжує свою підривну роботу. Агресивність до інших людей – один із поширених її симптомів. Скільки психічних розладів та душевних недуг беруть свій початок від прихованої зневаги до себе!
Однак нам часом трапляється зустріти на своєму шляху людину, у чиєму погляді читаємо таку любов, що наважуємося її попросити спуститися з нами у внутрішні глибини нас, мізерних та грішних. Це дорогоцінна зустріч. Рідкісна зустріч. Тоді підтверджуються слова жінки-промовиці: ми повертаємося з такої експедиції з почуттям полегшення. Побачене лихе направду не може не викликати сором, який породжує жах і зневіру, якщо водночас у погляді того, хто нас любить, ми не відкрили б заховану в собі ще глибше, ніж те лихе, красу, яка здатна викликати повагу і любов.
Чи стали б такими стільки злочинців, які піддалися звабі лихого, якби на них зупинився хоч один люблячий погляд?
Яким реальним не було б це полегшення, воно триває недовго. Зневага до себе, прогнана на певний час, нишком повертається: зрештою, погляд, що дивиться на мене з любов’ю, – це всього лише погляд людини. А чи не помиляється вона? Тут необхідний погляд безгрішного Бога, аби я наважився Йому повірити. Аби я зважився без відчаю відкрити своє внутрішнє «я».
Християнин вірить у Божу любов. Цю любов неможливо відштовхнути, вона не викликає огиди, її не втомлюють зізнання про сумні прояви легкодухости чи навіть гріхи. Зневага до себе і падіння, яке йде вслід за ним, більше не загрожують християнинові. Божественний погляд зводить його на ноги, наче юнака, якого воскресив Христос.
Божа дитина усвідомлює насамперед те, що в ній не гідне поваги і любови. Якщо вона сповідається, визнає свою гріховність і відрікається від лихого тією мірою, якою констатує його, якщо визнає те, що в ній є добре і живе з цим у злагоді, то в такій особі починаються нове життя, духовне відродження.
Христос прийшов не для того, аби судити і осуджувати. Він прийшов для того, аби спасти, спокутувати. Спокутування – це насамперед вияв надзвичайної надміцної любови Отця. Любов Отця, яку відтворив погляд Ісуса, про який так часто згадується в Євангелії: «Він подивився на нього і полюбив». Погляд Ісуса – це не погляд, який спрямований анонімно, ні до кого конкретно. Він досягає глибин кожної людини. Спасенний той, хто, зустрівши цей погляд, визнає свій гріх і відрікається від нього. Божественна любов, яку Ісус відкриває і на яку покладається, примиряє людину зі собою. Вона нарешті може себе любити тією любов’ю до себе, без якої неможливо жити в радості. Великоднього ранку в ній прокидається і з’являється «нова людина». Сміх і сльози її огортають водночас.
Наслідуймо ж Христа у взаєминах між собою: між чоловіком і дружиною, батьками й дітьми! Коли ми думаємо, що повинні дорікнути тому, хто нам дорогий, якщо любов не передуватиме докору, то ми лише побільшимо лихе в тому, кого маємо намір зцілити. Не даваймо себе одурити його реакціями легковажности, обурення чи втечі: насправді в серці тієї людини розвивається таємне почуття розпачу. Чим більше нас любить ця людина – тим згубніше діє на неї розпач. Джерело такого розпачу – із жахом виявити здатність розчарувати, поранити, зрадити особу, яку любимо.
Як небезпечно навчати моралі без богословських знань! Маю на увазі викривати в людях лихе, аби їх цього позбавити, не показавши їм насамперед того, що їх люблять любов’ю нескінченною, а наша любов – лише її тьмяний відблиск.
