Квіти просто квітнуть – Частина 2

Один чоловік

Незалежно від обставин чоловік завжди дорікав дружині: «Ти зовсім нічого не розумієш!» Дружина не мала вищої освіти, а лише середню освіту, не цікавилася політикою, не читала газет. Лише опікувалася дітьми, прала, куховарила, доглядала курей, працювала на взуттєвій фабриці.

Якщо виникала дискусія в родині, чоловік одразу, не вважаючи за доцільне будь-що з нею обговорювати, стверджував: «Ти нічого не розумієш!»

Коли дружина намагалася спільно з ним вирішити важливі питання, що стосувалися грошових витрат, канікул дітей чи успішності їхнього навчання, відповідь чоловіка завжди була тією самою, категоричною: «Ти нічого не розумієш!»

Одного вечора, коли транслювали важливий футбольний матч, згасло світло. Чоловік, як завжди, почав бурчати, а потім вирішив піти в потемках у підвал, щоб перевірити, чи, бува, не треба замінити запобіжники.

«Візьми свічку!» – порадила дружина. Чоловік за своїм звичаєм відповів: «Ти нічого не розумієш! Добре знаю дорогу!» Однак того вечора не пощастило. Він послизнувся і, падаючи, вдарився головою об стіну. Закривавлений, із багатьма переломами, був у тяжкому стані. Після інтенсивного лікування невдаху врятували від смерті.

Коли нарешті, через чотири дні, прийшов до тями, побачив біля себе заплакану та стурбовану дружину. Увесь цей час вона не відходила від нього ні на мить. Удень і вночі була біля свого чоловіка, сповнена любові, молилася за його одужання.

Через два тижні перебування в лікарні, коли чоловік нарешті зміг прошепотіти кілька слів, зі сльозами на очах мовив: «Я справді дурний. Ніколи не вірив, що ти мене так сильно кохаєш!»

А вона зі своєю доброю усмішкою відповіла: «Ти зовсім нічого не розумієш!»

Одна 74-літня жінка розповіла, що в 65 років отримала першого любовного листа від свого чоловіка.

«Уперше поїхав надовго у службових справах. Досі я завжди їздила з ним. Зайшов у кафе і написав листа, який починався так: «Ми подружжя вже 30 років, і нині я усвідомив, що ніколи не казав тобі про свою любов до Тебе…».

kvity-prosto-kvitnut_9

Конкурс

Одного дня, коли світ був ще цілком новим, мешканці однієї місцевості влаштували музичний конкурс, учасниками якого стали майже всі присутні – від Синиці до Носорога.

Під орудою Сови було вирішено, що голосування під час конкурсу буде таємним і загальним. Отож голосуватимуть усі учасники, самі створять суддівську комісію, тобто журі.

І так було. Всі тварини, а також людина виходили поодинці на сцену й співали. Одні заслужили бурхливі оплески, іншим аплодували мляво. Відтак заповнювали картки і вкидали їх у велику урну під наглядом Сови.

Коли настав час підбити підсумки, Сова вийшла на імпровізовану сцену та в присутності двох старих мавп відкрила урну, аби підрахувати голоси.

Одна Мавпа вийняла першу картку, а Сова оголосила: «Перший голос віддано за нашого приятеля Осла!»

Настала тиша, а потім почулися несміливі оплески.

«Другий голос віддано за Осла!»

Загальне приголомшення.

«Третій голос: Осел!»

Усі здивовано переглядалися. Почали обмінюватись осудливими поглядами, і врешті, бачачи, що постійно повторюються голоси на користь Осла, відчули себе винними за таке голосування. Всі знали, що не було співу, гіршого за жахливе ричання Осла. Однак усі визнали його найкращим співаком.

Підрахувавши голоси, незалежна комісія оприлюднила результат: скрипуче і до того ж фальшиве ричання Осла посіло перше місце. Тож офіційно оголосили, що Осел має найкращий голос в околиці.

Потім Сова пояснила, чому так сталося. Кожен з учасників, бажаючи особистої перемоги, голосував за учасника, котрий мав найменші шанси, тобто за того, хто не був конкурентом.

Голосування було майже одностайним. Лише два голоси не були віддані за Осла: один належав Ослу, який вважав, що йому нічого втрачати, та щиро проголосував за Жайворонка, а другий належав людині, яка, звісно ж, проголосувала на свою користь.

«Людина лукава, людина нечестива ходить з облудними вустами, моргає очима своїми, говорить ногами своїми, дає знаки пальцями своїми; підступність у серці її: вона замишляє зло повсякчас, сіє розбрат. Зате несподівано прийде погибель її, раптом буде розбита – без зцілення» (Притч. 6:12-15).

kvity-prosto-kvitnut_10 

Рахунок

Одному чоловікові, якого турбував сенс його життя і те, яким буде останній день його життя, а передусім – Страшний суд, перед яким рано чи пізно постане, приснився сон.

Снилося йому, що по смерті наблизився, сповнений страху, до величезної брами, яка була входом у Дім Бога. Постукав, і усміхнений ангел відчинив йому. Запросив його до приймальні Раю.

Приміщення виглядало непривітно. Нагадувало судову залу.

Чоловік чекав, щораз більше хвилюючись.

Ангел незабаром повернувся з аркушем у руках. На ньому було написано: «Рахунок». Чоловік узяв аркуш і почав читати:

«За світло сонця і шелест листя, за сніг і вітер, за політ птахів і траву, за повітря, яким ти дихав, і за милування зірками, за вечори і за ночі …»

Перелік був дуже довгий.

Чоловік продовжував читати: «… За дитячий сміх, дівочі очі, за свіжу воду, за руки й ноги, за червінь помідорів, за пестощі, за пісок на пляжі, за перші слова твоєї дитини, за підвечірок на березі гірського озера, за поцілунки онука, за морські хвилі…». Читаючи далі, чоловік щораз непокоївся.

Якою буде сума рахунку? Як зможе заплатити за все те, що отримав?

Коли читав із завмирання серця, саме надійшов Бог.

«Усе це Я дарую, – мовив, усміхаючись, – аж до кінця світу. Маю від цього велике задоволення!»

Бог знає лише одне формулювання: «Безкоштовно».

kvity-prosto-kvitnut_11 

Троє діток

Коли його прийняли на посаду редактором авторитетного журналу, вважав, що спіймав Бога за бороду. Зателефонував до батьків і, звичайно ж, до коханої Мирослави, якій просто сказав: «Отримав роботу! Можемо побратися!»

Стали подружжям, й упродовж кількох років нарадилося троє діток: Мар’ян, Марта й Віктор.

Шість років тривало щастя, а далі журнал змушений був припинити свою діяльність. Молодий батько влаштувався редактором у тижневик. Однак ця газета теж перестала виходити. Цього разу пошуки праці були вкрай важкими. Щовечора молода матуся і троє діток дивились на батька, який ставав щораз більше заклопотаним.

Одного разу під час вечері чоловік зізнався з гіркотою: «Усі зусилля даремні! Не можу знайти жодної роботи за фахом! Усюди скорочують штат працівників або всіх звільняють…».

Мирослава підбадьорювала його, нагадувала про його мрії, здібності, обнадіювала…

Наступного дня, коли батько вранці прокинувся, діти вже пішли в школу. Пригнічений, випив горнятко кави і підійшов до стола, за яким зазвичай працював. Глянув у смітник, що стояв поруч.

Великі шматки червоної порцеляни привернула його увагу. Це були уламки трьох червоних свинок, до яких діти складали свої заощадження. А на його столі лежала купка монет, переважно копійок, а також декілька гривень і позолочених ґудзиків. Під цим скарбом побачив записку, яку написали діти: «Любий татку, ми всі віримо в Тебе: Мар’ян, Марта й Віктор».

Сльози підступали до очей, погані думки стерлися, а відвага та рішучість знову повернулись. Молодий батько стиснув кулаки й присягнув: «Я вас не розчарую!»

Нині на столі одного з найвідоміших видавців у Європі стоїть картка в срібній рамці. Видавець показує її, гордо кажучи: «Це таємниця моєї сили!» То вже дещо вицвіла картка, на якій дитячою рукою виведено:

«Любий татку, ми всі віримо в Тебе!»

«Вірю в тебе» – це набагато більше, ніж казати, що любиш. Це найчистіша сила. Тому Ісус казав: «Коли б ви мали віру, як зерно гірчичне, і сказали смоковниці цій: вирвись і пересадись у море, то вона послухала б вас» (Лк. 17:6).

kvity-prosto-kvitnut_12 

Найубогіший

Колись давно існувало село в якому всі мешканці були вбогі. Зима в тих краях дуже сурова, і всі непокоїлися за вбогого дідуся: не мав у що вбратися, ходив у лахмітті. Потребував теплого светра. Та ніхто в цьому селі не мав двох светрів і також ніхто не мав грошей, щоби допомогти старенькому.

Нарешті одна жінка запропонувала:

«Якщо кожен з мешканців села витягне зі свого светра одну нитку, зберемо достатньо вовни для того, щоби сплести з неї светр, який подаруємо старенькому. І ніхто не постраждає!»

Усі згодились. Кожен приніс по вовняній нитці. Усі нитки зв’язали і зробили з них клубки. Одна добра жінка трудилася багато днів і сплела гарний кольоровий светр.

На початку зимі всі разом занесли його вбогому старенькому чоловікові.

Старенький зі сльозами на очах прийняв дарунок. Отож у цю морозну зиму ніхто з мешканців не мерз. Убогий дідусь, безперечно, був убраний найелегантніше.

Любов – єдиний скарб, який після поділу збільшується!

kvity-prosto-kvitnut_13

Устриця

Морський Коник, одного дня проходжаючись дном моря, побачив молоду Устрицю. Вочевидь, з’явилась тут недавно, бо Морський Коник, любитель прогулянок, досі її не зустрічав.

«Доброго дня!» – приязно привітався Морський Коник, тихо постукавши в мушлю Устриці. Вже намірився відійти, щоб милуватися чудовим морем і його створінням, та раптом тихий приємний голос йому відповів: «Для мене це буде справді добрий день, бо ти мене зауважив!»

– Ти не тутешня, правда? – спитав Морський Коник, якого зацікавило це сіре і шорстке створіння.

– Ні, але іноді морська течія заносить мене аж сюди…

– Тоді, мабуть, знаєш моїх друзів: міцного і балакучого Краба та пречудову, але трохи пекучу Медузу?

– Властиво, не знаю їх… Не маю друзів.

– Справді? Не може бути!

– Розумієш, я дуже несмілива, негарна, багато чого не вмію…

– Що ти кажеш! Кожен може приятелювати!

Морський Коник був щасливий від спілкування з Устрицею, а Устриця почала вільно дихати, завдяки чому трохи відкрилася. Досі не знала, що так легко можна приносити комусь радість і самій її отримувати.

Настала ніч, і місяць відбивався в морському дні. Лише тоді Морський Коник і Устриця відчули втому. Змовкли на мить, а потім Устриця пошепотіла: «Я була дуже щаслива нині. Хочу тобі подарувати щось, що принесе радість, сподіваюся».

І, відкрившись перед здивованим Морським Коником, Устриця подала йому пречудову перлину з рожевими смужками, яка виблискувала в місячному сяйві.

– Це мій подарунок. Візьми її, – прошепотіла Устриця.

Морський Коник обережно взяв перлину. Вона була блискуча й тепла. Морський Коник відчув ніжні хвилі любові Устриці.

Можете ощасливити всіх, хто живе поруч. Тоді відкриєте небачені скарби, котрі інакше не були б відкриті.

Можете чинити це за допомогою дрібничок.

То чому цього не чините?

kvity-prosto-kvitnut_14 

Сріблясті куріпки

Величенька зграйка сріблястих Куріпок поселилась на узліссі. Один мисливець помітив їх і поставив сіть. Потрапивши в неї, Куріпки вже не могли вибратись.

Одна стара мудра Куріпка зібрала приятельок, яким пощастило уникнути сіті, і взялася повчати їх, як уберегтися від погибелі.

– Мої сестри, – сказала, – вважайте! Ви бачили, як падає мисливська сіть на галявину. Якщо, на нещастя, опинитеся в ній, маєте просунути голівку у вічко сіті і щосили махати крильми. Так зможете підняти сіть у повітря і скинути її на найближче дерево.

Наступного дня багато Куріпок потрапило в сіть мисливця. Згадали пораду старенької приятельки, просунули голівки у вічка сіті й почали щодуху махати крильцями. Сіть здійнялась разом із ними над кроною бука.

Там її скинули. Мисливець незабаром знайшов сіть.

Через кілька днів Куріпки порпались на галявині в пошуках хробаків і м’яких бруньок. Зненацька накрила їх мисливська сіть.

– Послухайте, сестри, – мовила одна з них, – знаємо, що треба зробити, аби звільнитися. Просуньмо голівки у вічка сіті, а потім за моїм сигналом почнімо махати крилами всі разом. Готові? Раз, два, три…

– Не розумію, чому ти маєш нам наказувати! – різко обірвала її інша Куріпка. – Я сильніша. Я маю наказувати!

– Що?! – заверещала третя. – Я найстарша!

– Хто ви такі? – буркнула четверта. – Не маю найменшого бажання вас слухати!

– Я досвідченіша, – ствердила перша. – Це я буду наказувати! Увага! За моїм сигналом: раз, два, три!..

– Це я маю подавати сигнали!

– Ні, я! Інакше відчуєте, якого маю гострого дзьоба!

– Спробуй, якщо стане духу, товстухо!

– Прошу, послухайте мене! – благала перша. – Мисливець от-от надійде. На «три» починайте махати крилами: раз, два, три!

Однак Куріпки нічого більше не чули. Аж пір’я летіло – так билися дзьобами, ніжками, голівками, здійнявши галас. Це привернуло увагу мисливця – він радо повкидав Куріпок у мішок, у якому вони й далі билися та ображали одна одну.

Лише згода врятує світ!

kvity-prosto-kvitnut_15

Розп’яття

У старій церкві дуже високо висіло величезне срібне розп’яття. Дві особливості вирізняли його. Перша – це терновий вінець на голові Ісуса: був із золота, викладений коштовними рубінами.

Друга особливість – права рука Ісуса: не була прибити до хреста, а дещо відхилена вперед.

Одна історія пояснює причину цього.

Якось у ночі злодій, що не боявся висоти, замислив украсти чудовий золотий вінець і щосили почав його підважувати. Повторював спроби раз у раз, пітніючи і важко дихаючи. Лезо зламалося, а мотузка через надмірний натяг обірвалася…

Злодій загинув би, упавши додолу, але рука на розп’ятті ворухнулась і втримала його від падіння.

У ранці служителі храму знайшли його там угорі, цілого й неушкодженого. Тримав його розіп’ятий Ісус міцно і з любов’ю.

«Коли Я був з ними у світі, Я зберігав їх в ім’я Твоє; тих, яких Ти дав Мені, Я зберіг, і ніхто з них не загинув…» (Ін. 17:12).

kvity-prosto-kvitnut_16a

 

Наступна

Квіти просто квітнуть – Частина 3

Слухай Одного юнака, якого приятель запросив на своє весілля, здивувало, як багато осіб вітало молодят. ... Читати далі

Попередня

Квіти просто квітнуть - Частина 1

Щодня Одного вченого і шанованого всіма рабина попросили прочитати лекцію про вихід Ізраїлю з Єгипту ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *