Притчі Щодня
Одного вченого і шанованого всіма рабина попросили прочитати лекцію про вихід Ізраїлю з Єгипту в найбільшому культурному осередку міста. Слухачі були освічені та підготовлені, уважно слухали лекцію.
Рабин так описав події, що стосувалися небесної манни: «Господь послав на землю Свій хліб, що був смачний, наче медівник, і котрого вистачало на один день. Його не можна було зберігати до наступного дня, за винятком п’ятниці. Коли сонце починало пригрівати, манна топилася…»
Один слухач перервав його: «Яка нераціональність! Чому лише на один день? Чи не краще було б послати запаси, яких стало б на рік? Це було б розумніше і потребувало б менших зусиль».
Рабин за своєю звичкою відповів притчею.
«Один великий цар мав сина. Той був іще дитиною, але колись мав уступити на престол, і його освіта була справою державної ваги. За законом цар міг бачити сина лише раз на рік. Він дуже любив його, а малий царевич – свого татуся. Прагнули бути разом трохи довше. Та закон був невблаганним. І так помалу стали чужими один одному». Рабин продовжив лекцію: «Тому Бог посилав Свій дар щодня».
Тому також молимося щодня.…
Дуб і Троянда
У саду поміж деревами, кущами і квітниками росли Дуб і Троянда. Дуб був деревом величним, а його могутнє гілля здавалося короною, що владно нависала над скромними квітами в саду.
Троянда мала лише стебло з кількома зеленими листочками і гострими колючками. Виглядала кволою, наче от-от зів’яне.
Міцний Дуб кепкував з неї, зневажливо кажучи: «Ти – лише нікчемна колюча галузка!»
Коли віяв вітер, Дуб ворушив своїми незліченими листками, творив шум, дивовижний свист і чудові гармонійні звуки.
Через це Дуб дуже пишався собою.
«Наповнюю небо чудовими симфоніями! Я наче оркестр! Я не такий, як той нещасний прутик, який не вміє нічого! Навіщо взагалі потрібна троянда?»
Несмілива Троянда перелякано мовчала.
Коли настало літо, зацвіла.
Цілий сад аплодував їй довго, щиро і палко.
Дехто вдає зі себе кращого, сильнішого, аніж є насправді. Боїться бути собою.
Квіти просто квітнуть.
Записничок
Один подорожній затримався поблизу мальовничого села, що розкинулося між полів. Його зацікавив невеликий цвинтар, обнесений дерев’яним плотом. Було там багато дерев, птахів і чудових квітів. Подорожній поволі ходив між могилами зі світлими надгробками, що були розкидані попід деревами.
Почав читати написи. На першому було: «Ян Taрег, жив 8 років 2 тижні 3 дні». Така мала дитина тут похована…
Чоловік прочитав на сусідній могилі: «Денис Каліб, жив 5 років 8 місяців 3 тижні». Ще одна дитина…
Далі читав написи на інших могилах. Всі були подібні: прізвище, докладний вік упокоєної особи. Найдовше жила дитина, якій заледве виповнилося 11 років… Подорожній дуже засмутився. Присів і заплакав.
Старий чоловік, який проходив неподалік, побачивши його, спитав, чи оплакує когось із родини.
«Ні, немає тут нікого з моїх рідних, – відповів подорожній. – Але що діється у цьому селі? Що за жах тут діється? Яке страшне прокляття нависло над мешканцями, що вмирають самі діти?»
Старенький усміхнувся і мовив: «Заспокойтесь, будь ласка. Немає жодного прокляття. Просто ми тут дотримуємося стародавнього звичаю. Той, кому виповниться 15 років, отримує від батьків записничок, такий, як у мене висить на шиї. За традицією кожний, хто переживає сильне і глибоке почуття, відкриває записничок і занотовує, як довго воно тривало. Закохався… Як довго тривало це велике почуття? Тиждень? Два? Три з половиною? А далі емоції, пов’язані з першим поцілунком, – як довго тривали? Мить? Два дні? Тиждень? А шлюб? А вагітність і народження первістка? Омріяна подорож? А зустріч із братом, котрий повернувся з далеких країв? Як довго тривала радість від цих подій? Години? Дні? Так записуємо в зошит кожну хвилину щастя… кожну мить щастя. Коли хтось помирає, за нашим звичаєм, відкриваємо його записник, підсумовуємо час, коли почувався справді щасливим, і цю суму пишемо на його могилі. Вважаємо, що лише це насправді прожитий час.
Не обмежуйся існуванням… Живи!
Не обмежуйся дотиканням… Відчувай!
Не обмежуйся спогляданням… Побач!
Не обмежуйся слуханням… Почуй!
Не обмежуйся мовленням… Скажи щось!
Братик
Одна молода мати очікувала народження другої дитини. Довідавшись, що то – дівчинка, навчила свого первістка, синочка Михайлика, аби він, поклавши голову на її живіт, разом із нею співав колискової маляті, яке мало народитись. Пісенька, що починалася словами: «Зірочко, зіронько, вже ніч близенько…» дуже подобалась хлоп’яті. Співав її часто.
Пологи були передчасні й тяжкі. Малесеньку дівчинку поклали в інкубатор, де вона перебувала під постійною лікарською опікую. Перелякані батьки були готові до найгіршого: їхня донечка мала малі шанси вижити. Малий Михайлик благав їх: «Хочу її побачити! Конче мушу її побачити!»
За тиждень дитині погіршало. Тоді мати вирішила привести Михайлика у відділення інтенсивної терапії. Медсестра намагалася перешкодити цьому, але мати рішуче підвела хлопчика до ліжечка сестрички, яка була приєднана до численних апаратів, що утримували її при житті.
Наблизившись до інкубатора, Михайлик за звичкою почав тихенько співати: «Зірочко, зіронько, вже ніч близенько…»
Дівчинка одразу відреагувала. Почала дихати рівно, без задишки.
Мати, схвильовано до сліз, попросила: «Співай, співай далі, Михайлику!»
І Михайлик співав.
Дівчинка почала ворушити маленькими ручками.
Мати й батько то плакали, то сміялись. Медсестра зачудовано спостерігала, не вірячи власним очам.
За кілька днів батьки змогли забрати малечу додому. Радості Михайлика не було меж.
Лікарі, здивовані покращенням стану новонародженої, намагалися науково пояснити цю подію. Мати і батько знали, що це – диво. Диво любові братика до сестрички, яку він так чекав!
Можемо жити лише тоді, коли знаємо, що нас хтось чекає.
Дар
Холод був пронизливий. Пастушки грілися біля вогню. Звістку про народження нового Царя принесли їм світлі постаті з крилами. Вона їх приголомшила. Хотіли Його побачити, вклонитися Йому, а ще попросити в Нього здоров’я та злагоди.
Філіп, хлопчина, який віднедавна перебував з пастухами, теж почув звістку про ангелів. Роздумував, який дар віднести Дитяткові у Вифлеєм.
Однак, якщо всі пастухи мали б піти, то хто пильнуватиме овець? Безперечно, не можна залишити їх без нагляду!
Жоден з пастухів не хотів втратити нагоди побачити новонародженого Царя. Один із них запропонував: нехай залишиться пильнувати овець той, хто приготував найлегший дар.
Поставили поблизу багаття.
Перший поклав на вагу повен глек молока і велику грудку сиру. Другий приніс величезний кошик яблук. Третій немало натрудився, щоб покласти на вагу великі гілляки й шматки дерева для багаття, що мало якнайдовше обігрівати стайню з Дитятком. Залишився Філіп.
Хлопчина сумно позирав на свій маленький ліхтар – єдиний його скарб. Це був дар, якого хотів занести Дитякові-Цареві. Та цей дар був такий легенький!
Недовго думаючи, Філіп рішуче сів на вагу з ліхтарем і мовив: «Я є даром для Царя! Новонародженому Дитяткові неодмінно потрібно, щоб хтось приніс Йому ліхтар».
Навколо багаття запанувала тиша. Пастухи дивилися на хлопця, що сидів на вазі, вражені його словами. Не було сумніву: у жодному разі Філіп не залишиться пильнувати овець.
Даром є ти, а не речі, які приносиш.
Двоє лицарів
Двоє сміливих лицарів брали участь у турнірах, ризикованих пригодах, наражаючись на небезпеку. Служили багатьом володарям.
Котрогось вечора один із них, споглядаючи захід сонця, мовив: «Мені залишається остання пригода».
– Яка?
– Хочу зійти на гору, на якій живе Бог!
– Навіщо?
– Щоби довідатись, чому так нас обтяжує і примушує працювати ціле життя та й далі вимагає щораз більше, замість того, щоб допомагати нам хоча б іноді, – відповів з гіркотою перший лицар.
– Піду з тобою! Однак вважаю, що Бог знає, що чинить, – ствердив другий.
Подорож була тривалою і нелегкою. Добулися гори Бога. Сходили мовчки, йдучи поруч з кіньми, бо стежка була стрімка й труднопрохідна.
Вже було видно вершину в імлі, та зненацька з гори почули голос: «Візьміть із собою всі камені, що лежать на стежині».
– Ось бачиш? – запротестував перший лицар. – Завжди те саме. Після всіх цих зусиль Бог хоче нас додатково обтяжити. На це не погоджуся!
І повернув назад.
Другий лицар виконав те, що наказав голос Бога.
Потратив на це багато часу і зусиль. Та із першими сонячними променями каміння в торбинах на коні й те, що було в зранених руках побожного лицаря, чудово засяяло.
Перемінилося на коштовні діаманти небаченої краси.
Господи, ставлю набагато більше запитань, аніж Ти.
У числовому співвідношенні це виглядає як десять до одного.
Запитую:
– Чому допускаєш страждання?
– Як довго маю страждати?
– Яка мета цього?
– Чи Ти забув про Своє милосердя?
– Втомився?
– Покинув мене?
– Коли я втратив Твій провід?
– Чому я розгублений?
– Чи не бачиш мого великого розпачу?
Ти мене лише запитуєш, чи я вірю Тобі?
Замерзлий ставок
Одного разу двоє друзів-хлоп’ят каталися на ковзанах на малому замерзлому ставку. Був похмурий холодний вечір. Діти їздили обережно, але раптом лід проламався і один із хлопчиків упав у воду.
Ставок був не глибокий, але вода в ополонці почала замерзати, закриваючи отвір.
Другий хлопчик повернувся на берег, узяв найбільший камінь, якого вдалося знайти, і побіг туди, де провалився його малий друг. Почав щосили вдаряти каменем об лід, аж врешті-решт розбив його. Схопивши друга за руку, допоміг йому вибратися з води…
Коли прийшли рятувальники і побачили, що сталося здивувалися: «Як це йому вдалося? Як хлопчик зміг розбити такий грубий і щільний шар льоду?»
Дідусь, який проходив поблизу, сказав:
– Знаю, як він це зробив!
– Як? – спитала вони.
Дідусь відповів:
– Не було поруч нікого, хто б застеріг: «Це тобі не вдасться…»
Маємо дивовижні сили, але так легко забуваємо про них!
Важлива справа
– Татку, скільки тобі платять за одну годину праці?
– Сорок євро.
– Ось 40 євро. Купую одну годину твого часу. Для себе!
Я запросив її в ресторан і в театр. Я спізнювався та ще й зачепив колесом машини хідник. Через мить я побачив свою кохану, котра чекала на мене. Вийшовши з машини, я передусім глянув, чи не пошкодив колесо. Та, на щастя, нічого не сталося. Коли, усміхнений, я обернувся до неї, вона розгнівано відвернулась. Була, наче лід. Цілий вечір дорікала мені, що колесо моєї машини для мене важливіше за неї.
А хто важливий для вас?
