Притчі 
– Ну, Володьку, – сказав тато, – шукай молоток і цвяхи – майструвати будемо.
О, це Володько любив! І невдовзі разом із татком порався в хліві – лагодили клітку. Поросят випустили на подвір’я, і вони весело виджухкували там під захоплений гавкіт Дружка.
– Потримай, Володьку, подай-но, сину, – раз у раз прохав тато.
І хлопчик залюбки тримав дошку, поки батько прибивав цвях, подавав рубанок, обценьки, молоток чи ножівку.
Раз по раз над їхніми головами шугали туди-сюди ластівки. Не боялися людей, залітали до хліва сміло, турботливо щебетали коло своїх малюків і, нагодувавши їх, знову летіли за їжею.
– А тепер, синку, – озвався татко з того боку загорожі, – давай сюди оту рейку. Найдовшу. Піднесеш?
– Авжеж!
Він схопив жовтобоку соснову планку, підняв її, щоби розвернути і… Тут сталося щось неймовірне. Рейку Володько підняв надто високо, вона зачепила кінцем ластівчине гніздо і… Гніздо впало! Разом із пташенятками впало на землю!
Володько від жаху весь аж завмер. Дивився на гніздо, на жовтодзьобих пташат, що безпомічно вовтузились у ньому, і не міг повірити в те, що це діється насправді.
Татко метнувся з клітки, присів над гніздом.
– Як же це ти?.. – болісно мовив.
– Я… я… не… – Володько не міг, не мав сил хоч щось сказати. Губи його затремтіли, в роті пересохло, і він заплакав.
– Не плач, – озвався до нього татко. Але не кинувся заспокоювати – обережно взяв у руки гніздо разом із ластів’ятами.
– Добре, що пташенята не розбилися. На підстилку якраз упали. Як же його назад прикріпити?
Татко приглядався до балки, де щойно висіло гніздо.
– Десь у нас валялося старе дечко… Ти не бачив його?
Володько перестав схлипувати. Справді, було таке дечко. Під льошником воно – згадав. Тільки ж навіщо таткові зараз якесь там старе деко?
– Неси його сюди, – сказав татко.
Невдовзі Володько тримав у руках дечко з духовки – запилене, трохи прогнуте.
Татко, примостивши гніздечко в яслах на зеленій траві, узявся до роботи. До балки прибив кілька цвяхів, між ними почепив дріт. Дечко вигнув посередині і прикріпив на дроті.
– Ось і готово!
Підняв гніздо із пташенятами і обережно поклав його в дечко, під саму стелю, де колись воно висіло.
І тільки-но він упорався, як у хлів залетіли ластівки, заметалися над головами Володька й татуся.
«Невже не знайдуть?» – болісно стислося хлопчикове серце.
Ластівки справді не могли нічого збагнути. Та ось почулися голоси пташенят. І ластівки прожогом метнулися до них – у деко! Защебетали турботливо й радісно.
– Житимуть, – усміхнувся татко й поклав на Володькове плече свою руку.
І на очі Володькові знову навернулися сльози. Такі радісні, щасливі сльози.
