Змовкли жарти, сельчани стривожились: пропаде баба. Треба справді рятувати, і тут не до сміху. Одного мотоцикліста відпровадили в село – привезти довгу мотузку. Сусід Вадимко зголосився протягти її до баби – його, хлопчака, не засмокче багно, як дорослого чоловіка. Вадим, стискаючи в руках кінець мотузки, побрів у болото. Баба тяглась йому назустріч і просила Бога …
Ставок усе ще кишів людьми й рибою, але поступово хаотичний рух набирав сталих напрямів: на берег уже спроваджували повні мішки – тягли їх за собою. Хто, вибравшись на сухе, завдавав улов на плечі або ж приладновував на багажник велосипеда чи мотоцикла, хто ж запасливіший, вертався в багновисько з порожнім мішком. І бабин мішок теж став …
За селом баба Петрунька в довгій, хоч і рідкій, вервечці пішкодралів звернула навпрошки – через ріпаковий озимий посів, де завжди до нинішнього року топтали прохід, і далі стежкою лісом до ставка. Усі транспортні мусили об’їжджати трохи далі, дорогою. Але коли баба вибігла – ні, захекано вийшла, бо ж бігти вистачило сили хіба що до сільської …
Баба Петрунька сиділа під хатою, на лагідному вересневому сонечку, в’язала кукурудзяні качани у вінки. Вона любила сплітати кукурудзу отак, у вінки. Відбирала для них найкращі качани, загортала назад сухе шолопиння, і воно м’якшало під її руками, легко впліталося в довгу тугу косу. Ще як жили в старій хаті, для досушування вивішувала важкі в’язки на жердину …
«До кінця життя…» Кидаю погляд на глину, і слова ці гостро торкаються серця. Слова ці, глина ця стали ніби виміром життя моїх батька-матері. Виміром, що так раптово змалів через ту вже давню-давню зливу, виміром, що збігається, коротшає з кожною лопатою, кожним відром глини, взятої на мащіння. Паркан чимраз більше звільняється з-за глини, непотрібні два шматки …
Наступної суботи я знову приїхав у село. Коли з-за повороту звернув до нашої хати, ще здалеку, із пагорбка побачив якусь дивну жовту смугу, що простяглася з воріт і звертала краєм дороги вниз. Прискореним кроком підійшов ближче і побачив, що то смуга глини, вже підсохла, потоптана людськими ногами й коров’ячими ратицями. Я із жахом ступив на …
Чи то засмаглий, чи так закіптюжений скреперист із краплистою від поту лисиною виліз із кабіни на приступку, скочив на землю, примруженим оком глянув на купу глини, яку щойно вивергнув зі своєї пащі скрепер, і весело мовив: – Вам цеї глини вистачить до кінця вашого життя! Мати й батько радо заусміхались у відповідь. – Спасибі вам, …
Зі Стефаном щодня ми сперечалися: якою мовою розмовляємо? Він: «Українською». Я: «Англійською». Аж поки не знайшли серединку: кожною мовою – по черзі, тобто по дню. Коли ми стрічалися, звісно. Бо часто Стефан просто не мав часу: то в Чернівці їде, то в Заліщики, то ще кудись… Фотоапарат на плече – і гайда. Пояснює, що це …
До самого вечора душа моя тішилася тим заліком, пурхала і співала пташкою з гілки на гілку: оцінка, А-Бе-Бе, Стефан. Стефан… Він виринув, наче якийсь волхв із давнини, і так несподівано, зате чудасійно наворожив. Зламати саму А-Бе-Бе! Та й мене так легко, завиграшки піднести в очах усіх, заздрісницям прищемити язички… Відучора ще вся в розпачі й …
Наша А-Бе-Бе посадила Стефка за свій стіл, сама ж, поважно тримаючи воронячу голівку, пояснила, що розмова з «носієм» і визначить, а чи з’явиться в наших залікових книжках оте жадане «зарах.» («зараховано»). Якщо ж у когось цього не станеться, то складати залік доведеться безпосередньо з нею, а не з «носієм». Стефко, цей лакмусовий папірець наших знань, …
Притчі