Лист вдячності – Частина 4

Секрет життя

Біля криниці бажань стояв літній чоловік. До нього підійшов восьмирічний хлопчик і сказав: «Я бачу, що ви – дуже розумна людина, а мені б так хотілося дізнатися, у чому секрет життя».

Старий глянув на хлопчину і відповів: «Я теж часто над цим задумувався, аж поки не дав визначення цього секрету в чотирьох словах:

Перше слово – ДУМАЙ. Думай про те, з якими цінностями ти хотів би прожити все своє життя.

Друге слово – ВІР. Вір у себе, у те, що зможеш зберегти ті цінності, з якими, на твою думку, маєш прожити все своє життя.

Третє слово – МРІЙ. Мрій про те, що може статися, якщо віритимеш у себе і ті цінності, з якими збираєшся прожити все своє життя.

І останнє слово – ДЕРЗАЙ. Дерзай сповнити свої мрії, в основі яких лежить віра в себе й у свої цінності».

На завершення Волт Дізней ще раз нагадав хлопчикові ті чотири слова: «Думай, Вір, Мрій, Дерзай».

lyst_32

Хто такі «ми»?

В одній церкві виступав з концертом відомий органіст. Він грав на велетенському старовинному інструменті, міхи якого вручну роздував хлопчик, що стояв за завісою, і глядачам його не було видно. Першу частину виступу сприйняли дуже тепло. Глядачі захоплено спостерігали, як вміло музикант обходився з клавішами старезного органа. І от він відкланявся, подякував за оплески і переможно подався за лаштунки. Коли він проходив повз хлопчика, то раптом почув, як той озвався: «Правда ж, пане, ми гарно заграли?»

Органіст пихато відповів: «Хто то такі “ми”»?

Після перерви органіст повернувся на своє почесне місце за п’ятьма клавіатурами і почав грати. Та ба, все марно, йому не вдавалося видобути жоднісінького звуку. І тоді органіст почув, як з-за завіси йому шепоче хлоп’ячий голос: «Чуєте, пане, тепер уже знаєте, хто такі “ми”»?

lyst_33

За що тебе пам’ятатимуть?

Фахівець у галузі менеджменту Пітер Друкер пригадує запитання, яке ще в тринадцятирічному віці почув у класі від учителя. Той вийшов наперед і звернувся до всіх учнів: «За що ви хочете, щоб вас пам’ятали?»

Тоді ніхто не знав, що відповісти. Учитель засміявся і сказав: «Я й не чекав, що хтось зможе відповісти. Але якщо не знатимете відповіді, коли вам виповниться п’ятдесят, то, вважайте, ви змарнували своє життя».

І от минуло шістдесят років з часу закінчення школи. Друкер прийшов на зустріч, і раптом один з колишніх однокласників запитав: «А пам’ятаєте, як отець Пфліґер поставив нам оте запитання?»

Пам’ятали всі, і всі один наперед одного запевняли, що воно істотно змінило їхнє життя, хоча справжнє розуміння його прийшло не раніше, ніж у сорок років. Вони намагалися дати відповідь у двадцять, але до чого б не додумувались – усе невдовзі виявлялося не те. Потрібно було дуже багато часу, аби здати собі справу, що насправді важить у житті.

Відтак, Друкер сказав: «Я не перестаю запитувати себе: За що ти хочеш, щоб тебе пам’ятали?» Він упевнений, що це запитання підштовхує його до постійного самовдосконалення, адже змушує подивитися на себе як на іншу людину – на людину, якою він може стати.

На думку Друкера, дуже пощастить тій людині, яка ще в ранньому віці почує це запитання від свого наставника, адже тоді ставитиме собі його сама впродовж цілого життя.

А ви? Вас пам’ятатимуть? Якщо так, то за що? Ви спромоглися б стати іншою людиною? Ким ще ви можете стати в житті? Ви будете авторитетно говорити про характер, цінності, етику, душевну цілісність?..

Якщо ви мовчатимете, то до чиїх голосів дослухатимуться діти?

 lyst_34

Але ж з мене був дурень!

Є одна історія про фермера-орендаря. Рік у рік він тяжко працював, наполегливо обробляючи ниву. Та от сталася подія, яка його дуже розчарувала. Коли надійшов час продовжувати договір оренди, власник заявив йому, що збирається продати землю синові, бо той має одружитися. Орендар був і сам не проти того, щоб купити ділянку, тож одразу взявся пропонувати власникові варіанти, один щедріший за інший, але той залишався незворушним.

Наближався день, коли орендар мав залишити свій дім. Довгі тижні в ньому накопичувалася злість, аж поки не заполонила все його єство. Він позбирав насіння з найприкріших бур’янів, які тільки міг знайти, а потім не одну годину ходив родючими полями і розсівав його вперемішку зі сміттям і камінням.

На своє превелике здивування, уже наступного ранку побачив він на порозі власника, який приніс новину про те, що синового весілля не буде, тому він з радістю продовжить договір оренди. Власникові було невтямки, чого це його орендар рве на собі волосся і стогне: «О Господи, але ж з мене був дурень!»

 lyst_35

Чи можна без мене обійтися?

Вальтер Дамрош став професійним диригентом ще до того, як йому виповнилося тридцять. Тож не дивно, що слава й визнання вдарили йому в голову. Він утвердився в думці, що ніхто не зможе його замінити. Та одного дня, коли от-от мала початися репетиція, він похопився, що десь подів свою паличку.

«У когось є запасна паличка?» – запитав він.

Тут же троє скрипалів дістали зі своїх футлярів палички. Дамрош відчув глибокий сором і ніколи більше не вважав себе незамінним.

lyst_36 

Татко занадто втомлений

Марк Лінк

Американський письменник О. Генрі написав оповідання про маленьку дівчинку, мати якої померла, покинувши доньку без сестер і братів. Цілими днями дівча чекало, поки з роботи додому повернеться її батько. Понад усе їй хотілося сісти татусеві на коліна, пригорнутися до нього. Вона була спрагла любові, украй потребувала ніжності.

Але щовечора діялося одне і те ж. Батько приходив додому, готував вечерю, їв, мив посуд, а тоді просто падав в улюблене крісло і читав аж до ночі.

Коли донька підходила, щоб сісти йому на коліна, то щоразу чула одну і ту ж відповідь: «Дорогенька, бачиш, татко сьогодні занадто втомлений. Він цілий день тяжко працював. Чому б тобі не піти надвір і не погратися?»

І дівчинка йшла надвір, гралася на вулиці, сама собі вигадувала забави.

Відтак сталося неминуче. Дівчинка підростала і почала приймати прояви ніжності від усіх і кожного, від кого б вони не йшли. Зрештою, замість того, щоб гратися на вулиці, вона почала на вулиці жити повією.

Одного дня ця дівчина померла від передозування. І от, підходить вона до небесних воріт, а там побачив її св. Петро і каже до Ісуса Христа: «Господи, вона негідниця. Ти знаєш, що вона – повія, ще й померла від передозування наркотиків? Як на мене, то їй тільки одна дорога, Сам знаєш куди».

Але ж як здивувався Петро, коли почув від Ісуса: «Нехай іде до неба. Але коли прийде судний час для її батька, хай він понесе кару за те, як обернулося її життя».

Бог строго спитає з кожного, хто повинен у тому, що підштовхнув іншого до неправедного шляху. Можна хіба лише додати, що стається це, здебільшого, не внаслідок якихось наших дій, а внаслідок бездіяльності, неспроможності так поставитися до інших, щоб не допустити їх до гріховного манівця. Нас буде визнано винними і наречено останніми в Царстві Небесному.

lyst_37 

Пам’ятайте про тих, хто допомагає

Багато років тому двоє юнаків навчалися в Стенфордському університеті. З фінансами їм доводилося дуже туго, тож і надумали домовитися з відомим піаністом Ігнацієм Падеревським, щоб організувати йому концерт. Отримані прибутки мали б піти на навчання та проживання.

Менеджер великого піаніста запросив 2000 доларів гарантії. На ті часи це були великі гроші, але хлопці погодились і таки підготували концерт. Вони дуже старалися, але виявилося, що їм вдалося зібрати всього 1600 доларів.

Після концерту двійко студентів повідомили митцеві погану новину. Вони віддали йому всі 1600 доларів, ще й виписали вексель на решту 400, пообіцявши, що як тільки зароблять потрібну суму, відразу відправлять йому. Усе скидалося на те, що їхньому навчанню настав кінець.

«Ні, хлопці, – озвався Падеревський, – так не піде». Тоді він розірвав вексель надвоє, ще й ті 1600 їм повернув. «Тепер, – каже, – відрахуйте від цієї суми всі свої витрати, а з решти візьміть собі 10 відсотків за роботу. Залишок можете віддати мені».

Минали роки, прогриміла й затихла Перша світова війна. Падеревський став прем’єром Польщі і тепер намагався нагодувати тисячі голодних громадян. Тільки одна людина в світі могла йому допомогти – Герберт Гувер, який очолював Американську адміністрацію допомоги. Гувер відізвався і невдовзі тисячі тон харчів прибули до Польщі.

Коли ж голодні люди отримали їжу, Падеревський подався до Парижу, аби особисто подякувати Гуверові за надану Польщі допомогу. «Нема про що говорити, пане Падеревський, – відповів Гувер. – До того ж, ви, може, й не пам’ятаєте, але коли я був студентом і мав фінансові проблеми, ви мені допомогли».

Ігнацій Падеревський (1860-1941)
Ігнацій Падеревський (1860-1941)

 Егоїзм, як бумеранг

Один дуже багатий підприємець помер, залишивши своє майно університетові, який колись закінчив. Утім, у заповіті було сказано, що розпорядники мають віддати його єдиному синові стільки, скільки самі забажають.

Вони потрактували цю умову так, що мають вділити синові якусь суму на власний розсуд. Майно було оцінено в 300000 доларів. Розпорядники зібралися і постановили віддати синові 10000.

Коли вони оголосили про своє рішення, нотаріус, який затверджував заповіт, повідомив, що вони хибно розтлумачили текст документу. Вони зрозуміли, що самі мають вирішувати, яку суму виділяти синові, однак у заповіті сказано, що син отримає стільки, скільки вони забажають. Вони ж забажали для себе 290000, тому, згідно з документом, саме таку суму отримав хлопець, – ту суму, яку розпорядники зажадали собі. Їхній егоїзм обернувся проти них, як бумеранг.

lyst_39 

Крик убиває

Унікальний спосіб лісозаготівлі практикують деякі мешканці Соломонових островів. Якщо дерево завелике, щоб зрубати сокирою, місцеві селяни валять його власним криком. На світанку лісоруби, які є особливо сильними, залазять на верхівку дерева, інші – стають навколо і разом кричать на все горло. Це триває 30 днів. Дерево гине і падає. Кажуть, що галас убиває дух дерева. Селяни переконують, що крик завжди спрацьовує.

Ох, ці бідні наївні місцеві мешканці! Який же нехитрий лісовий звичай! Ага, кричіть собі на дерева. Оце так примітив. Шкода, що мешканці нічого не тямлять у досягненнях сучасного суспільства та провідних технологіях.

Щоб я так кричав? Ну, мені таки доводилося кричати на своїх рідних. А ще на телефон і телевізор. А скільки я кричав на комп’ютер!

Моя сусідка дуже часто верещить. Минулого тижня я чув, як вона репетувала, коли мила вікна. Ви зауважили, що ми, такі сучасні, прогресивні, урбаністичні, кричимо на світлофори та арбітрів, рахунки та банкомати? Здається, машинам і родичам перепадає найбільше наших вересків.

Не знаю, що доброго в тому крику. Машини та речі як стояли, так і залишаються на своєму місці. Навіть якщо їх копнути, не завжди допомагає. А щодо людей, гм, можливо, мешканці Соломонових островів таки мають рацію. Коли ми кричимо на живих істот, то справді вбиваємо їх дух. Ломакою або каменем можна перебити кістку, а словом – серце.

lyst_40 

Кожна роль має вагу

Місіс Флойд Крук

Якось одна маленька дівчинка прийшла зі школи зі страшним плачем, бо їй, бачиться, дісталася маленька роль у шкільній виставі, а її найкращій подрузі – головна. Мама втерла доньчині сльози, тоді зняла з руки годинника і поклала дівчинці на долоньку. «Ану скажи, що ти бачиш?» – запитала мати.

«Золотий браслет, циферблат і дві стрілки», – відповіла маленька.

Мати відкрила задню кришку годинника і знову запитала: «А тепер, що бачиш?»

Дівчинка уважно придивлялася до годинникового механізму, розглядаючи крихітні коліщатка, пружинки, ще якісь там мацюпусінькі детальки. Мама пояснила: «Розумієш, якщо звідси забрати хоча б найменшу деталь, що її годі й побачити, годинник не працюватиме».

Дівчинка назавжди затямила урок матері, він не раз ставав їй у пригоді вже у зрілому віці; вона вміла розгледіти навіть у найдріб’язковіших речах, які її просили зробити, щось важливе.

lyst_41

Наступна

Внутрішній скарб – Частина 1

Найблагородніше рішення Один чоловік своєю наполегливою працею створив успішне підприємство. Згодом він почав задумуватися про ... Читати далі

Попередня

Лист вдячності – Частина 3

Десять спортивних заповідей для батьків Робіть усе, аби ваша дитина знала, що в хвилину перемоги ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *