Мій дивак

Зі своїм чоловіком я познайомилася на дні народження подруги Світлани. Того дня я навіть уявити не могла, що тихий, скромний та мовчазний Сергій і є тим єдиним і довгоочікуваним судженим, зустріч із яким мені приготувала щедра доля. Тим паче, чого тільки раніше я не чула про Сергія і від Світлани, і від її чоловіка, із яким той товаришував ще зі шкільної парти.

“Ботанік, біолог, зациклений вчений, дивак…”, – ось лише маленький перелік слів, якими характеризували Сергія. Звісно, налаштована на те, що незнайомий мені “ботанік” – непримітний і дивакуватий, я спершу навіть не вважала за потрібне звертати на нього увагу.

На дні народження подруги зібралося чимало гостей, все ж таки ювілей – сорок років. Я, як і Світлана, також підходила до тієї межі, коли жінка перестає відповідати на запитання: “А скільки вам років?”, але, на відміну від подруги, у свої сорок я не мала ані чоловіка, ані дітей.

Якось так складалося, що всі мої стосунки з чоловіками закінчувалися саме тоді, коли я була вже готовою до створення сім’ї. Усі представники сильної половини людства або зраджували мої сподівання, або обманювали, або просто йшли до інших жінок.

Зі своєю долею я навіть змирилася – а чого ж журитися?! Врешті-решт, жила я не найгірше – мала і чудову роботу, і хороших друзів, і багато улюблених занять. Сумувати через свою “невлаштованість” не планувала – життя одне, і якщо мені судилося прожити його самій, то треба це зробити красиво і змістовно.

Зі Світланою ми товаришували здавна, свого часу познайомилися на гуртку з танців. І вона, і я тоді дуже захоплювалися ними, ми легко знайшли спільну мову. За недовгий проміжок часу я вже познайомилася з усіма друзями Світлани і швидко влилася в їхню компанію. Щоправда, про Сергія чула тільки від чоловіка подруги і ніколи раніше не випадало мені з ним познайомитися. Не тому, що я уникала зустрічі з “диваком” а тому, що Сергій спілкувався з Юрієм зрідка, та й то здебільшого по телефону або на нейтральній території, куди нам зі Світланою доступ був заборонений.

– І що в мого Юрчика спільного з цим Сергієм? – завше скаржилася мені Світлана. – У нього ж тільки комашки-мурашки, мікроскопи і личинки в голові.

– Чому ти так кажеш? – одного разу я навіть спробувала захистити безневинного “дивака”.

– Та все дуже просто. Розумієш, цей Сергій – не чоловік. Впевнена, що він навіть ні з ким не зустрічався. Він за своїми дослідами, науковими працями світу Божого не бачить. Тижнями з квартири не виходить, а як виходить, то, певно, людей жахається. Або вони його…

– Ну, – я знову спробувала знайти виправдання для незнайомця, – можливо, йому настільки цікава його справа, що нічого іншого йому й не треба. Зрештою, Дарвіна свого часу в школі також вважали диваком, коли він зі своїми “мурашками-комашками” носився. Але він не зважав і правильно чинив. Зате зробив велике відкриття, став відомим на увесь світ вченим.

– Ой, начитана яка, – Світлана дратувалася. – Не порівнюй яйце з куркою.

– А звідки ж тобі знати? Можливо, ваш дивак через декілька років також стане відомим та знаменитим вченим.

Такі розмови ми з подругою вели не часто, але все ж таки вона якось на підсвідомому рівні зуміла створити в моїй уяві образ Сергія саме таким – дивним і незбагненним, переконавши, що він таки справді дивак.

На день народження Світлани Сергій потрапив випадково. Якраз того дня він привіз Юрію фотоальбом із зустрічі з випускниками. Двома тижнями раніше їхній клас святкував двадцятип’ятиріччя від закінчення школи. Попередньо не зателефонувавши, Сергій, так би мовити, впав як сніг на голову, і Світлані довелося запросити його за святковий стіл.

Поява Сергія нікого особливо не здивувала. Його практично не помічали. Не звертала на нього уваги і я, зайнята плітками в жіночому товаристві. Уже під вечір, коли взялася допомагати Світлані мити посуд, я згадала про суперечки, які виникали в мене з подругою про цього дивака. Повернувшись із кухні, я вмостилася в кріслі навпроти непроханого, трішки зажуреного гостя та почала відверто розглядати його.

Так, у нього сумні очі… “Напевно, сумує за своїми мікроскопами та комашками”, – сказала б на це подруга. Але я була іншої думки: “Можливо, ми, всі ті, хто сьогодні зібрався за святковим столом, настільки звичайні та зациклені на порожніх розмовах і буденних клопотах, що Сергієві просто не цікаво з нами?” Я перевела погляд на інших присутніх у кімнаті: я знала цих людей здавна і знала точно, що ніхто з них не має постійного захоплення чи улюбленої справи… А в дивака Сергія ця справа була. Так, він був вченим – професором, який захистив наукову працю з незрозумілою для нас усіх назвою і темою. Проте він був людиною, яка знайшла своє покликання в житті.

Я перевела погляд на його руки, оцінила одяг, поспостерігала за неспішними жестами. Вслухалася в тембр голосу, коли він відповідав на запитання Юрія. І, врешті-решт, повернулася до свого переконання, що Сергій ніякий не дивак… І тоді, коли святкування добігало кінця, я зрозуміла, що дуже хочу познайомитися із Сергієм ближче, що хочу поставити йому безліч запитань про його справу і з великою цікавістю почути на них відповіді.

Тому й не зволікала, підійшла і запропонувала Сергієві провести мене додому. Він погодився. І, о диво! Усю дорогу Сергій не змовкав. Мабуть, відчув, що мені цікаві його оповіді, тому старався розповісти про все найнеймовірніше у своїй роботі.

Я захопилася цим “диваком-ботаніком”! У свої сорок із хвостиком я, нарешті, зрозуміла, що саме про такого чоловіка мріяла усе своє свідоме життя!

Ми вважаємо диваками тих, хто насправді живе цікавим та змістовним життям. Ми називаємо диваками людей розумних та освічених, вихованих і культурних… Ми називаємо диваками людей, які відмовляються від банальних цінностей сьогодення і мимоволі забуваємо про те, а хто ж тоді ми?!

Ми з Сергієм одружені уже шість років. Подруга Світлана не одразу сприйняла серйозно наші стосунки і, я впевнена, за нашими спинами насміхалася з мене та Сергія. Можливо, і мене почала називати “дивачкою” чи “дружиною ботаніка”. Але мені байдуже. Єдине, про що я іноді шкодую, так це про те, що не познайомилася із Сергієм раніше… Тоді б уже знала його довший час, знала б і щоразу закохувалася в нього знову. Адже він – неперевершений оповідач, надзвичайно розумний співрозмовник, а ще дуже ніжний, щирий та турботливий чоловік.

І, слава Богові, що зайнятий своїми “комашками-мурашками”, Сергій не захоплювався іншими жінками. Тепер я можу впевнено і гордо ствердити, що я – його єдина любов! І нехай заздрять мені всі ті жінки, які вважають, що вийшли заміж за нормальних, а не дивних чоловіків!

* * *

P.S. До речі, наступного року ми з Сергієм переїжджаємо до Німеччини. Його науковою працею та дослідами зацікавилася в одному відомому інституті і запропонували роботу у своїй лабораторії. Хтозна, можливо, ще через декілька років ім’я мого чоловіка прогримить на увесь світ, адже у своїй галузі – він безцінний фахівець!!!

А ще я вже на п’ятому місяці вагітности. Лікарі кажуть, що плід розвивається нормально і що не варто боятися народжувати дитинку в моєму віці. Я їм вірю і відчуваю, що все буде гаразд. Сергій у радісному передчутті батьківства, а я щаслива від того, що скоро в нас буде маленький синочок. І дай Боже, щоби він вдався в батька – у свого тата-дивака!

Попередня

Квіти для доньки квітникаря

Пан Степан продавав квіти не від веселого життя. Раніше, ще коли працював на заводі, навіть ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *