Мовчання – вбивця любови

Чи знайомі ви з персонажем роману Моріяка, який звинувачує свою дружину в тому, що її зневажливе мовчання знищило його? Тоді як він досягає у своїй професії блискучих успіхів, удома на нього чекає лише байдужість: «Чим більше я був схильний повірити у свою важливість, тим більше ти викликала в мені відчуття моєї нікчемности…» Його реакцією стала ненависть, ненависть всепоглинальна, як рефлекс інстинкту самозбереження особистости, яка не хоче дозволити себе втопити. Святий учинив би по-іншому, однак наш герой не святий; він навіть не є «віруючою» людиною, на відміну від своєї дружини.

Власне його ненависть видається мені ближчою до любови, ніж байдужість дружини. Ви зможете зробити свій висновок, прочитавши те, що він пише для неї:

«Хочу відімстити за зовсім інше мовчання: твоє уперте мовчання про наш шлюб, нашу глибоку незгоду. Скільки разів у театрі або, читаючи роман, я запитував себе, чи існують у реальному житті коханки або дружини, які влаштовують “сцени” щиросердно з’ясовують стосунки, знаходячи в цьому полегшення. За всі ці сорок років, що ми страждали поруч, тобі вдалося ні разу не сказати хоч одного теплого слова, ти завжди замовкала, не договоривши. Я довгий час вірив, що існує певна система, якесь упередження, причини яких мені були недоступними, проте одного дня я зрозумів, що тобі просто нецікаво. Я настільки не входив у коло твоїх зацікавлень, що ти ухилялася не через страх, а через нудьгу. Ти володієш витонченим чуттям, одразу вгадуючи найменшу мою спробу наблизитися до тебе. І якщо я заставав тебе зненацька, ти знаходила дрібні відмовки або ж, поплескавши мене по щоці, поспіхом цілувала і зачиняла за собою двері» («Зміїне кубло»).

Хіба така байдужість серця, яка, якщо можна так сказати, виражена мовчанням, не гірша за ненависть, бо є глибшою і більш убивчою? Де лютує ненависть – поруч розчароване кохання. Однак жодного сліду кохання не знайдемо на холодній поверхні мармуру. Думки про того, кого ми ненавидимо, повністю нас полонять, навіть якщо вони про те, як завдати йому болю. Але для байдужого інша людина не існує, навіть як ворог: вона викреслена зі списку живих. До неї ставляться байдуже, як до непотребу. Від того непотребу нічого не сподіваються; на думку байдужого, він не може викликати ні розчарування, ні ненависти.

Я питаю себе, чи у випадку з тією жінкою немає страху бути вв’язаною в любовні стосунки, який часом зустрічаю в дружини, застиглій у своїй байдужості, або серед чоловіків, які поховалися за своєю самовдоволеністю. Кохання – це ризик, якому вони не хочуть себе піддавати. Адже воно може завести дуже далеко: тоді прощайте комфортний спокій і красиві фарисейські запевнення того дня, коли ми спопеліли від його полум’я. А якщо існувало б «пояснення», і це пояснення доводило б доброту серця нашої другої половини й те, що вона не зовсім має рацію, чи не спробували б ми її полюбити? Щонайменше чи не втратили б ми причини її не любити? Одначе дорожимо своїми причинами, оберігаємо їх, даємо поживу. Ми не хочемо розставатися зі своїм егоїзмом – із ним тепло, наче вранці в ліжку, коли треба вставати, а ми хочемо і надалі бути закутані в ковдру. Деякі люди володіють таємним інстинктом, який їх змушує відштовхувати будь-яку спокусу любити так природно, як інші відштовхують гріх.

Страх ризику любови виявляє себе також в стосунках душі з Богом. Священики знайомі з християнами, які уникають близькости з Богом, з острахом ставляться до молитви, бо це – можливість опинитися з Господом віч-на-віч. Вони бояться зачаруватися Полум’ям і надають перевагу півтемряві.

Відмова від з’ясування стосунків – один із найважчих гріхів супроти любови. Це одна з найочевидніших ознак егоїзму. Звісно, ми не так часто опиняємося в екстремальних ситуаціях, як герої роману Моріяка. Однак їхньою заслугою є те, що вони викривають нам у наших серцях перші симптоми хвороби, від якої помирають. Між більшістю сімейних пар немає стіни; лише тонкий шар ізоляційного лаку, але наскільки вже нелегко його зняти! Так, справді, з’ясування стосунків дається дорогою ціною. Воно вимагає зняти зі себе маску, бути собою, відкрити своє серце. Коли ми відкриваємо своє серце, ми його віддаємо – це вже любов. Знову повертаємося до того, що не бажаємо любити, нам не вистачає великодушности зробити перший крок любови. Не хочемо першими вимовити слова любови. Звісно, такі дії вимагають від нас мужности: полишивши свій панцир, ми стаємо вразливими. Боїмося тієї рани, яку нам можуть завдати відмовою, бо вона найсильніша й найпекучіша, адже ми даруємо те найкраще, що маємо: наближаємося з незахищеними грудьми, аби почати мирні і полюбовні переговори. Інший користає з цього, аби поцілити нам у самісіньке серце.

«Нехай спіткає нещастя того, хто вбиває в нас бажання любити», – написав Жорж Бернанос. Нехай спіткає нещастя того, хто не надає значення чи не довіряє простягненій руці – такий жест часто можливий лише після довгої внутрішньої боротьби, героїчної перемоги над егоїзмом.

Повернутися після того, як тебе відштовхнули. Це вимагає величезного душевного зусилля. Однак не слід коритися поразці. Бо згодом може бути надто пізно, адже серця кам’яніють без любови так швидко, як застигають коліна в гіпсі. Слід повністю довіритися тому, кого любиш, довіритися з таким завзяттям, щоб, можливо, тебе більше не відштовхнули. Адже як тяжко ще раз вимовити справжні слова любови серед льодяної пустелі мовчання! А якщо їх знову не почули, висміяли, то ще важче буде повторювати це знову і знову, у сприятливий для цього час, не втрачаючи терпіння та самоповаги. Однак все можливо, якщо мати багато терпіння і ще більше віри в Того, хто ніколи не залишає на самоті людину, котра бореться за перемогу любови.

Наступна

Вміти вигадувати

Один молодий чоловік прочитав, що не слід імпровізувати свої вечірні розмови з дружиною. Повернувшись з ... Читати далі

Попередня

Обезголовлені християни

Існує серйозний ризик дозволити відмерти одній із наших засадничих функцій, якою вона не була б: ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *