Притчі 
Існує серйозний ризик дозволити відмерти одній із наших засадничих функцій, якою вона не була б: фізичною, емоційною, інтелектуальною чи духовною. Маю на увазі атрофію інтелекту в деяких спортсменів, недорозвиненість м’язів чи черствість деяких інтелектуалів…
Результатом такого недбальства стає порушення балансу, цілісности особистости. Розквіт людського створіння потребує одночасного розвитку всіх функцій, адже вони взаємопов’язані та взаємодоповнювальні.
Атрофія інтелекту зустрічається серед багатьох наших сучасників. Отримуючи інформацію з преси, радіо та телебачення, вони знають безліч речей. Володіють глибокими знаннями зі своєї професії чи спеціялізації і вміють їх застосовувати; модні курси «підвищення кваліфікації» спрямовані на «актуалізацію знань». Однак весь цей потік інформації чи практичних умінь самим лише надміром зменшує здатність мислити. Знання стає пасивним, воно більше не виконує функції інтелектуальної діяльности, асимілюючого і творчого зусилля. Воно всього лише типовими рішеннями створює типові проблеми. Тому й бачимо цих перегодованих овець, які, бекаючи, пливуть за течією думки, яку пропонують засоби мас-медія, і дуже часто ця думка суперечить сама собі. Ми більше не думаємо, не визначаємо, а цитуємо або робимо посилання.
Ця атрофія інтелекту проявляється і в релігійному плані. Часто той, хто нею уражений, намагається себе виправдати. Можна почути, як він не раз зневажливо говорить про когось: «Та це якийсь інтелектуал, зануда, це все – інтелектуальні штучки»… Так, наче християнське життя – це насамперед справа почуттів чи дії! Так, наче той, хто вивчає чи мислить, зраджує суть людини!
Чи не слід вбачати знак цієї атрофії в певній нелюбові стількох християн до релігійного навчання, у відсутності глибокого читання, у практично повному незнанні Святого Писання?
Цілком правильно те, що людський розум, який унаслідок первородного гріха не менш жорстоко уражений, ніж людське тіло, часто заводив людство в безвихідні ситуації або ще гірше – у безглузді авантюри. Однак, засумнівавшись у тому, що Христос прийшов зцілити наш розум, ми ображаємо саму суть Відкуплення. Віра, дар Господній, – це світло, яке більше за зцілення, бо робить наш розум здатним брати участь у тому, що Бог знає про Себе та про все суще.
Наслідки такого недбалого ставлення (чи слід казати – цієї зневаги?) до інтелектуального життя – чисельні та вельми значні:
- нудьга, яка штовхає людей у різноманітні розваги, аби, як їм видається, втекти від нестерпного відчуття самотности;
- вразливість психіки, яку полишено на милість гавкаючої зграї тривог, докорів, загроз, хвилювань;
- занепад, нецікавість кохання в стількох подружніх парах, які стали неспроможними обмінюватися думками;
- занепад любови до Бога і благородства в служінні Йому. Адже ми не можемо любити і служити тому, кого не знаємо. Очі не бачать – серце не болить… Скільки разів, слухаючи грішників у сповідальниці, я мав відчуття, що основний гріх – той, який є джерелом решти гріхів і з якого не каються – це утримання від найменшої спроби релігійних роздумів!
- відсутність духовної, променистої радости. Чи здогадалися б по цих християнах, що Христос заповів їм Свою власну радість (див. Ін. 15:11; 17:13)? Як може розквітнути радість у тих, хто спить і не розплющує очі при Божому світлі?
- нестійкість віри в дітей, вихованих у сім’ях, в яких не шанували цінність розуму, де виховання не знало одного зі своїх найголовніших завдань: навчити міркувати;
- пасивна молитва. Молитви в сімейному колі або в певній групі людей так часто живляться стереотипами, що стають нездатними піднятися до рівня особистого формулювання поклоніння, хвали, прохання про заступництво…
- повна нездатність стількох християн провадити діялог на тему релігії з невіруючими, яка проявляється, залежно від темпераменту, правим або лівим фанатизмом чи униканням.
Мені докоряють у бракові часу. Однак коли йдеться про життєво необхідні функції, таке заперечення недоречне: вистачає часу і поїсти, і поспати… Щоправда, більшості наших сучасників знадобиться насамперед час для того, аби «полагодити свій думальний апарат», тобто навести лад у власних мізках.
Чи маємо силу волі прожити своє життя так, як годиться людині?
Не треба стверджувати, що насичене інтелектуальне життя вимагає багато часу. Я знаю безліч чоловіків та жінок, обтяжених так само, як інші, сімейними та професійними обов’язками, однак їхнє мислення – активне, енергійне, жваве, у них живе радість розуміння, «радість істинности», якщо вжити вираз, такий дорогий святому Августину.
Вони не мають ні більше часу, ні більше здібностей, ніж інші, однак їм притаманне почуття голоду. І справді, у цьому – вся суть: той, хто не голодний, не поспішає їсти, і їжа не приносить йому жодної користи. Вони спраглі пізнати Божий задум щодо кожної речі й кожної події, а насамперед – пізнати самого Бога. Мені заперечать тим, що Бог незбагненний? Він незбагненний у тому значенні, що ми ніколи не знатимемо Його так, як Він сам Себе знає; щобільше, Він прагне допустити нас до Свого таємного. І це таємне – не стіна, об яку ми вдаримося, а безмежний океан, який береже для нас і вічно берегтиме все нові й нові відкриття.
Такий голод – величезний Божий дар. Однак він також є результатом наполегливого пошуку. Чому серед християн, насамперед у подружжі, взаємопоміч, яка є основним законом, не відіграє важливої ролі в пошуках істини, у жвавих роздумах про християнство?
Чи ризикуємо ми появою непорозуміння через такі різні погляди? Можливо, вони стали б більш схожими, якби ми по-братськи подискутували? І особливо якби замість того, щоб шукати натхнення в часто доволі тенденційних публікаціях чи в сумнівних знавців, ми у своїх роздумах опиралися насамперед на Боже слово.
