Притчі 
Над Юдеєю скаженів грудень: то заметілі з розбійницьким свистом зривалися з хмурої засідки над головою, вертілися по землі в розхристаному відьомському танці, виючи, конали в кучугурах снігів; то раптом сіра нудьга цідилася додолу через крижане сито колючим зимовим дощем, заковуючи поля, ліси, обійстя та дороги в тріскучий і слизький льодовий панцер; то знову падав сніг, лапатий, густий, мокрий, ропою роз’їдав землю, до в’язкого місива розчиняв дороги; третій тиждень зимова сірість глузливо плюється в обличчя пекучим холодом, тупить зір, гнітить душу. Зведеш очі до неба: “Господи, змилосердься!”, – а замість неба – глуха мряка.
Трапилось тими днями – вийшов наказ Октавіана Августа переписати всю землю імперії Римської. Зовнішньо спокійна та неклопітка для римлян – їх приписували за місцем проживання кожного, – подія ця перетворила Юдею, імперську провінцію, у зненацька розтривожений мурашник, коли його переполошені мешканці стрімголов розбігалися в усі боки, у нікуди. Із заходу на схід, зі сходу на захід, з півночі на південь, із Самарії в Юдею, з Юдеї в Перею, з Єрихону в Хеврон – тисячні натовпи йдуть і йдуть назустріч один одному, і кінця-краю не видно цьому походові.
А проте юдеї в цій вселенській суєті добре знали кожен свій шлях; імператор, не стільки шануючи предковічні єврейські звичаї, як остерігаючись обурення та неспокою в царстві, дозволив приписуватися їм за місцем, звідки походив рід.
Безлюдні, нудно пустинні в зимову негоду дороги бурхливою повінню наповнилися людським гомоном, цокотом копит, човганням сандалій, дитячим плачем; осли, верблюди, коні; вереск, іржання, лайка і найчастіше – прокляття. Вигнані з домашнього затишку та тепла на зимницю, люди проклинали негоду, брудні та слизькі дороги, свою невільницьку долю, божевільного Ірода, імперію та власне безсилля в римських пазурах.
Під вечір гомін з доріг звернув у двори заїздів: і тут стоголосся, і тут погейкування, ревіння худоби та нарікання зусібіч на тісноту. Хазяїна вифлеємського заїзду, старого горбатого Савла – (сердега спершу було зрадів велелюддю, бо – копійка!) – вибагливі нащадки царя Давида так засмикали, що від невпинних вимог та претензій він врешті очманів, зачинився у своїй комірці і, охопивши руками голову, незрячим поглядом втупився в землю. Знадвору грюкали у двері, лаялися, погрожували, але старий не озивався. “То ж ви до заїзду повернули, чи до царських хоромів, щоб вам добро було. А хоч під небом влягайтеся, воно також Давидове”.
Та ось вгамувалися, поприв’язували і нагодували худобу, розмістилися повечеряти, нагомонілися, полягали.
І темна-темна ніч застигла над Вифлеємом: ані місяця, ані зіроньки, важке чорне небо, та вітер свище і жбурляє снігом. Пітьма, тільки на дверях заїзду ліхтарик зблимує. Спить Вифлеєм.
Укрив Савло дітей, що лежали на долівці в комірці, – у його кімнаті та й у тій подорожні, – і відчинив обережно, скрипучі двері, обійшов та уважно оглянув заїзд, позіхнув, здригнувся від холоду, та й також зібрався спати – ніч же. Уже й на поріг ступив, коли це у ворота хтось несильно так, але наполегливо постукав.
– Хазяїне ласкавий, відчини! “Ага, тут загавкаєш від ласки”, – нахмурився Савло і гукнув з порога:
– Куди, нікуди приймати вас! Шукайте десь інше місце.
– Відчини, чоловіче добрий! З жінкою я, двоє нас тільки.
– І двох не поміщу. Нікуди. Самого, як пса, у комірку загнали.
– Відчини, людино добра. Не дійдемо ми звідси нікуди. Вагітна жінка.. Хіба ж у жужелиці Дитя народжувати?!
– А ти не дорікай, не дорікай мені, – осердився Савло. – Чим я зараджу твоїй жінці?
– Та ж заїзд у тебе.
– От впертий. Кажу, місця нема.
– Та ми в куточку…
– І куточка нема. Іди вже сам подивися, невіро. Хіба я сподівався, що вся Юдея ночуватиме в мене.
Савло зняв з дверей ліхтарика і почалапав до воріт. На мості, закутавшись у плащ, щулився від холоду чоловік Савлового віку та сиділа на ослі жінка. Савло підняв ліхтарика і побачив молодесеньке, стомлене обличчя і тихий-тихий, лагідний погляд; долонями жінка обережно обіймала високий живіт.
– Та хіба мені заїзду шкода, – зніяковів Савло. – Заходьте, але правду кажу; так тісно, і миша не вляжеться.
– Дякую! – сказав чоловік і допоміг жінці злізти з осла.
– Що ж ви припізнилися? – зачиняючи ворота, запитав Савло.
– Дякувати Господеві, що й так. – Дід стурбовано глянув на жінку, відвів осла в загін і швидко повернувся.
– Ти чий? – поцікавився Савло.
– Давидів, – відповів чоловік. – Зовуть Йосифом, а жінку – Марія.
– Здалека?
– Із Назарету.
– З Назарету?! – розгубився Савло і з тривогою вловив у бесіді подорожнього прихований галилейський акцент.
Ще з часів Соломона Галилея була для юдеїв зневаженою землею. Римляни ж заселили її не тільки сусідніми народами, фінікійцями та арабами, але й ненависними поганами, а найбільше – греками. Усе своє життя Савло твердо знав, що Галилея – край поганський і, крім зневаги, нічого іншого до нього не відчував. І ось тепер це убоге подружжя з ганебного краю запевняє, що належить до Давидового роду. А якщо ні? Тоді не минути біди. Ніхто з царських нащадків не подарує Савлові розділений з поганами нічліг. Може, поки не пізно, вигнати цих зайд за браму? Савло, присвічуючи ліхтарем, ще раз прискіпливо оглянув сухолицього, горбоносого Йосифа, що викручував на ґанку заїзду мокрого плаща; викрутивши, він стріпнув його і загорнув у широкі поли жінку, що стомлено притулилася до кривої, з нетесаного каменю, стіни. Жінка в болісному заціпенінні закусила губи, над міцно заплющеними очима крилами сполоханої ластівки тремтіли брови.
“От морока; ану, справді Давидові? А тут ще й молодиця на порі”, Савло зітхнув і наліг плечем на двері.
Через прочинені двері надвір бухнули сиві клуби тепла. Йосиф, що ступив за хазяїном, одразу при вході зашпортався за чиїсь ноги і ледве не впав. Довге приміщення, розділене на невеликі кімнати без передньої стіни, було щільно заповнене людьми. Два ліхтарі біля крайніх ніш слабо освітлювали сонні тіла уздовж вузького коридору; спали навіть під дверима, де було найхолодніше. Йосиф зробив ще крок і став на чиєсь тіло.
– Ти осліп, йолопе! – засичали під ногами.
– Я ненароком, не побачив, – знітився Йосиф.
– А ти його нагайкою оперіщ: одразу в очах розвидниться, – додав другий, сердитіший голос. – Якого дідька холод напускаєте? Нема тут місця.
– Та підіпріть там двері зсередини, щоб ніяка біда тепло не вирипувала! – роздратовано гукнули з ніш.
Савло повернувся і, виштовхуючи на вулицю Йосифа, поквапливо вийшов.
Марія, що все ще опиралася на холодну стіну, з надією глянула на чоловіків.
– Хіба що в печері, у стійлі. Там не капає, не дує, та й худобина надихала. А інакше нічим не зараджу… Збожеволіти можна, вся Юдея в Давидів двір втиснутися хоче… Влаштовуйтеся, як можете. До заїзду я впустив вас, а далі раду давайте собі самі, – Савло розвів руками і, позіхаючи, подався до своєї комірки.
* * *
Не часто Йосифові доводилося пускатися із Назарету в далеку дорогу, ще рідше – зупинятися в заїздах. Вибирався до Єрусалиму на Пасху та свято Кучок, ночував на околиці міста в курені з верболозу або в наметі з верблюжих шкур. Але було то навесні та восени, коли на дворі теплінь і спати можна і під голим небом. Тепер, у липку сніжницю, про намет було годі думати. Ризиковано також було послухати поради Савла та йти проситися на ніч у Вифлеєм. Звичайно, півтори версти до містечка, це не сто двадцять, уже пройдених сюди із Назарету, але Йосиф напевне знав, що в час перепису кожен вифлеємський двір переповнений постояльцями. Аби впустили в дім, та ще вночі, принаймні треба мати близьких родичів. А родичів тут у Йосифа не було. До того ж, стомлений вигляд Марії найбільше переконував, що знову рушати під опівнічні сніги та вітри було б безглуздям, якщо не бідою. Вибору не було. Йосиф безпорадно зітхнув, обережно взяв бліду жінку на руки і, як дитя, поніс її через калюжі до вогнища, що згасало.
Широкий, похилий вхід у печеру наполовину був загороджений обтесаними колодами. Нахилившись, Йосиф ввійшов усередину й опустив жінку на землю. Вогнище посередині поволі стулювало свою криваву пащу. Печера була кругла. Задимлена стеля висіла над головою чорною хмарою. Знизу вапнякові стіни були відґлянцовані худоб’ячими спинами, і, коли Йосиф підкинув до вогнища хмизу, вони зайнялися від танцюючих язиків полум’я живою мозаїкою. Під кольоровими спалахами на застеленій соломою долівці тісно лежало зо два десятки коней та верблюдів. Очевидно, це була худоба хазяїна, бо коні та осли подорожніх мерзли під навісом надворі. Навпроти входу у відгородженому з двох боків, доволі широкому загоні, важко зітхаючи, ремиґала черевата корова, а з ясел, витріщивши на Йосифа очі з квадратними зіницями, тихо замекала, затрясла борідкою коза. За крок під вогнища лежав чоловік, укритий брудним, порваним плащем. Почувши людей, він підвів пом’яте на соломі обличчя, швидко і пильно глянув на Йосифа, на Марію, і рангом божевільно усміхнувся, здійняв руки над головою і почав несамовито кланятися Марії та гудіти, силуючись щось сказати.
– Чого йому треба? – схвильовано запитала Марія.
– Німий жебрак. Мабуть, наснилося щось. Йосиф обминув німого і привів жінку до загону, де лежала корова. Вітер сюди не досягав. У стійлі було затишно і тепло від близького вогнища та коров’ячого дихання.
– Отут, з Богом, заночуємо.
Старий приніс сухої, тріскучої соломи, підбив більше під голову; Марія постелила шерстяний килим, вийняла з торби бурдюк з водою, рушник. Йосиф закотив широкі рукави сорочки і підставив тверді, натруджені долоні. Коли й Марія помила руки, він розв’язав вузлик з їжею і виклав на скатертину, постелену на килимі, круглу тонку паляницю, дві запечених риби, грудку козячого сиру та ізюм.
Під яслами зашелестіло. Незабаром звідти вилізло ягня, кучеряве, мармурово-біле; воно з допитливістю поглянуло на незваних гостей, тихо постукуючи по долівці копитами, підійшло до Марії, вклякло на коліна і вляглося, притулившись боком до жінки. Серед нечищеної, обліпленої засохлими кізяками худоби, у закіптюженій печері, наповненій спертим духом кінського поту та сечі ягня вражало своєю наївною довірливістю та первозданною чистотою; пригорнувшись до Марії, воно лежало на брудній долівці похмурої печери, наче лілея на скаламученій воді.
– Маєш кожуха на ніч, – уперше за день стомлено усміхнувся Йосиф і поламав хлібину на трьох.
Марія погладила ягня і мовчки прийняла з рук чоловіка вечерю; обличчя її було вкрите надією та тривогою материнського очікування.
Йосиф звівся, дістав з торби ще одну рибину, поклав її на шматок хліба і підійшов до вогнища. Німий молився; його, зведені вгору, глибокі очі горіли, крізь темну кам’яну стелю рвався до неба благальний погляд обпеченої лихом душі. Йосиф поклав їжу на плащ і вернувся.
Марія з’їла кусник хліба, кілька родзинок і обережно лягла на килимок між коровою та ягнятком.
Із Назарету до Вифлеєму можна дістатися за дві доби. Але холод, сніг та розкислі дороги уповільнили їм шлях. Наступна ніч застала їх у левітському містечку Ютті під Єрусалимом. Ночували в Маріїної тітки Єлизавети. Захарія, господар дому, священик з Єрусалимського храму, наполегливо вмовляв назаретську родину зачекати до пологів у містечку. Марія подякувала, але вдосвіта прокинулася і поквапливо зібралася в дорогу. Вони залишили гостинних родичів і на ранок прибули в Єрусалим. Звідси до Вифлеєму якихось дві години дороги, та Марію несподівано зломив біль. Приступи вгамувалися аж під вечір, і жінка, хоч як Йосиф переконував її лежати, звелася і зі сполотнілим лицем та покусаними губами вперто ступила до дверей.
Столиця царства зустріла та проводжала їх переляканою тишею; крадькома перебігали вулиці поодинокі перехожі і швидко зникали за мурами обійсть; віконниці будинків були зачинені, вдень Йосиф ледве вблагав запорошеного мукою пекаря впустити Марію у двір; від незбагненного страху очі пекаря випулились, як у жаби. Десь у хащах біля Сіону та на Голгофі вили пси. Нудне, моторошне виття гойдалося над оціпенілим містом, як петля над жертвою. Коло іподрому собаче виття почало зливатися з людським. Йосиф подумав, що йому почулося, але що ближче до конюшень, то виразнішим ставало приречене людське голосіння. Довкола конюшень закам’яніло стояли озброєні вояки. Йосиф розгублено зупинився на хвилину, та одразу ж прискакав на коні легіонер і з розгону обпік йому плечі нагайкою; він замахнувся був й на Марію, але Йосиф грудьми заслонив жінку. “Забирайтеся звідси! – крикнув вершник. – Чи, може, до компанії закортіло? Пательня велика, місця на всіх охочих стане. Підсмажимо не гірше, ніж у пеклі, гарантую!” – зареготав він. Кінь під вояком здибився, але той швидко осадив його та поскакав до іподрому. Тоді Йосиф, не озираючись, підтюпцем погнав осла до долинних воріт, звідки починався вифлеємський шлях. “Місто збожеволіло!” Від цокоту кінських копит щораз завмирало серце, на перехресті, злякано оглянувшись довкола, він відчув, що підсвідомий страх витискає з голови очі і вони стають випулені, як у запорошеного борошном пекаря. Коли виходили з міста, у палаці Ірода раптом щось заревіло. Йосифові здалося, що від цього реву здригнулися стіни палацу; у відчаї старий мовчки розридався.
“Господи! Єрусалиме, владико світу! Що ж ти сина Давидового, Месію ще ненародженого смертним голосінням зустрічаєш і проводжаєш?! Змилосердься, Господи…”
І тоді під єрусалимськими стінами, і тепер у затишній печері його не переставав бентежити той дивний і давній сон. Коли він довідався, що наречена його завагітніла перш, ніж вони зійшлися, і хотів потай відпустити Марію, аби не ославити її, наснився йому сон, ніби голос небесний говорить до нього: “Йосифе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, бо зачате в ній – від Духа Святого. Вона народить Сина, а ти даси Йому ймення Ісус, бо спасе Він людей від їхніх гріхів”. Слухаючи, як стогнуть буревії та поглядаючи на принишклу Марію, Йосиф з прикрістю думав, що світ мав би бути милосерднішим до Месії, принаймні не зустрічати Його холодом і тьмою та не заганяти в стійло.
Німий все ще молився; розгойдуючи по печері його довгу тінь, спалахувало та пригасало вогнище. Голова Йосифа повільно схилилася на груди.
Марія не спала. Вона лежала із широко розплющеними очима і дивилася в проріз входу. Там, на східному боці неба густу товщу тьми несподівано пробило голубе сяйво зорі. Яскрава голуба зірка зупинилася навпроти печери і не рухалась. Дивно було бачити голубий промінь неба серед цього сатанинського виру приземної пітьми, готової щосекунди розтоптати блискуче небесне око чорною п’ятою. Марія сіла і протягнула руки вперед, наче хотіла захистити світло. Але зоря стояла нерухомо і хмари ночі обминали її. Так, звичайно, десь вона вже бачила це Господнє діамантове сяйво. Це було в Назареті. Тоді також стояла ніч, але їй не спалося. Тихий голос, який почула душа, бентежив, кликав її. То був голос добра, голос ніжної радості, голос надії. Була весна. Тепла, прозора ніч заколисала Назарет. Небо зацвіло в зорях, як луг у квітах. Вона вийшла на покрівлю дому, стала навколішки і звела вгору очі. Голуба зоря була так близько, що до неї хотілося доторкнутись. Марія молилася. Молилася довго і щиро. Вона вже не пам’ятає слів молитви, пригадує, що в серці тихо задзвеніла мелодія арфи. Від серця до зорі натягнулися золоті струни, їх торкався чарівний перст весняної ночі, душа єдналася з небом, і небо розмовляло з душею: “Радій! Радій, Маріє! Ти благодаті Божої повна і між жонами благословенна! Ось ти Сина породиш. Він же буде великий, і Сином Всевишнього званий, і Господь дасть Йому престола Його батька Давида, і царюватиме Він повік…” Так, це її зоря. Марія часто милувалася зоряним небом. Але таку яскраву, таку близьку і прекрасну зорю тієї весняної ночі вона побачила вперше…
Гримнули двері і на подвір’ї почулося чалапання кроків. Йосиф стрепенувся, побачив Марію, що сиділа, і стурбовано запитав:
– Тобі погано?
– Ні. Все гаразд, – усміхнулася Марія. – Зоря горить.
– Де зоря?
Йосиф обернувся і побачив у вході в печеру згорбленого Савла.
– Не спите? – запитав хриплим сонним голосом. – А я трохи подрімав, дай, думаю, гляну… Я тут плащ сухий приніс і казанок мідний. Води не завадило б підігріти.
Марія знову обережно лягла.
Зоря сяяла за Савловими плечима.
Йосиф укрив плащем жінку, повертів у руках казанок:
– Вода далеко?
– У дворі. Ходімо покажу… А цей все молиться? – кивнув на німого Савло.
– Відколи ми увійшли сюди, з колін не встає. Я вже подумав: гріхи замолює, чи, може, горе в нього яке?
– Ні, тут інше, – Савло зупинився і співчутливо глянув на німого. – Другий місяць пішов, відколи приблудився. Запхався в печеру і ані руш звідси. Я його вже і просив, і нагайкою вперізав: іди, чоловіче, до заїзду ночувати, бо в будні там місце завжди є. Як затявся: ні, і все. Впаде на коліна і молиться. Витягну з печери – колінкує при вході, витягну із заїзду – під брамою молиться. Думаю, хіба мені стійла жаль для нещасної людини. Їсти він не просить, місця не займає та ще й за худобою доглядає. Махнув рукою: живи… А недавно були в мене купці із Тиверіяди, впізнали його. Цікаву історію розповіли. Ніби цей німий бачив сон від Бога, і Господь сповістив йому місце і час народження Месії. Сповістити сповістив, але наказав, доки Месія не народиться, нікому не розповідай про сон. Вранці сон він запам’ятав, а про заборону забув. Став розповідати жінці, дійшов до місця й часу та онімів… Кажуть, що він не заговорить, доки не побачить народження Спасителя. Але я думаю, що це байка.
Савло нахилився до німого і потермосив його за плече:
– Дурню глухий! Я тисячу разів казав тобі: наш Месія в царських хоромах народиться, а не в смердючій печері.
Німий молився.
– Ат, – безнадійно махнув рукою Савло. – Йому хоч грім над вухом, все одно не почує… Пішли, криницю покажу.
Сніжениця вгамувалася, вітер стомлено віддихувався за мурами заїзду.
– То кажеш, ти з Назарету? – обережно повернувся до теми, що його хвилювала, Савло.
– Давидового цвіту – по всьому світу, – зрозумів його неспокій Йосиф.
– І це правда, – погодився Савло. – Де не посій – там вродить… А ти ремеслом займаєшся чи коло землі?
– Тесля я. Вікна, двері, рами…
– Тесля! – зрадів Савло. – Послухай, сам Господь послав тебе до мене. Змайструй двері до заїзду, бо старі, от-от розсипляться. Змайструєш? А я заплачу. Ти, бачу, все одно тут затримаєшся, і копійка потрібна.
Відповісти Йосиф не встиг. З печери вилетів німий, підбіг до Йосифа, шарпнув його за рукав і крізь ніс загудів:
– Там… там Дитятко…
Його перервав жіночий зойк та пронизливий і наполегливий плач Немовляти.
Йосиф, розхлюпуючи в казанку воду, щодуху кинувся на крик Дитяти.
А Савло отетеріло витріщився їм услід. Він збагнув тільки одне: “Німий! Німий таки заговорив!”
Автор: Василь Григорчук
