Притчі ЦІНУВАТИ
Дві подруги зустрілись за кавою, і одна стала скаржитись іншій:
– Моя мати часто мені телефонує і просить прийти поговорити з нею. Я ходжу до неї рідко, а іноді, відчуваю, що мене дратує її поведінка. Ти сама знаєш, якими бувають старі люди: вони розповідають одне й те ж по декілька разів. Крім того, мені ніколи не бракує обов’язків: робота, наречений, друзі…
– А я, навпаки, – сказала їй подруга, – часто спілкуюся зі своєю мамою. Щоразу, коли мені сумно, я йду до неї; коли мені стає самотньо, коли в мене проблема і мені потрібне підбадьорення, я звертаюсь до неї, і мені стає краще.
– Це ж треба! – засмутилась інша. – Ти краща від мене.
– Не думай, я така ж, як і ти, – сумно відповіла їй подруга. – Я відвідую свою матір на цвинтарі. Вона померла вже давно, але тоді, коли вона була зі мною, я також не приходила з нею поговорити і думала так само, як і ти. Ти не уявляєш, як мені бракує її присутности, як я за нею тужу і як би хотіла її побачити тепер, коли вона від мене пішла. Якщо мій досвід може тебе чомусь навчити, розмовляй зі своєю мамою сьогодні, поки вона в тебе є, цінуй її присутність і хвали її чесноти, які, звичайно, у неї є, і постарайся не помічати її вад, які так чи інакше вже становлять частину її сутности. Не чекай, коли вона опиниться на кладовищі, бо там роздуми болять до глибини душі, бо розумієш, що вже ніколи не зможеш зробити те, чим колись знехтувала, і це буде порожнеча, яку ти ніколи не зможеш заповнити, тому не дозволь, щоб з тобою сталося те ж саме, що зі мною,
Їдучи автом, жінка роздумувала над словами подруги.
Прибувши в офіс, вона сказала секретарці:
– З’єднайте мене, будь ласка, з моєю матір’ю, а для інших мене немає, також змініть мій графік, бо цілком можливо, що сьогоднішній день я присвячу їй!
Невідомий Автор
| І це стосується не тільки батьків!!! |
ОСОБЛИВЕ ПОСЛАННЯ
Рут відкрила свою поштову скриньку, там був лише один лист. Вона взяла його і, перш ніж відкривати, зауважила, що на ньому було її ім’я та адреса.
У листі було написано:
«Дорога Рут, я буду в твоєму кварталі в суботу ввечері і хотів би тебе побачити. Завжди люблю тебе, Бог».
Руки її дрижали, коли вона клала лист на стіл.
– Чому Бог хоче відвідати мене, я ж не є кимось особливим?
До того ж вона згадала, що не має чим Його приймати, і що її шафка для продуктів геть порожня.
– Ох! Я ж не маю чим Його пригостити. Мушу йти в супермаркет і купити щось на вечерю.
Вона взяла свій гаманець, в якому було лише 5 доларів.
– Ну, за ці гроші я можу купити принаймні хліба і ковбаси.
Вона одягла пальто і вибігла на вулицю. Купила буханець французького хліба, пів кілограма індичої шинки і пакет молока, після цього в неї залишилось тільки дванадцять центів до понеділка.
Дівчина була в хорошому настрої, наближаючись до свого будинку зі своєю скромною покупкою, яку вона несла під пахвою.
– Панянко, будь ласка, допоможіть, чим можете.
Рут так поринула у свої плани щодо вечері, що не помітила дві зіщулені постаті на тротуарі.
Це були чоловік і жінка, одягнені в лахміття.
– Пані, я не маю роботи, ми з дружиною вже тривалий час живемо на вулиці, ми змерзли і дуже голодні. Якби ви могли нам допомогти, ми були б вам за це дуже вдячні.
Рут поглянула на них. Вони були брудні, від них погано пахло. Вона подумала, що якби вони справді хотіли працювати, то вже давно знайшли б якусь роботу.
– Пане, я хотіла б вам допомогти, але я також бідна. Все, що я маю, – це трохи хліба і шинки, а на вечерю до мене прийде особливий гість, і я хотіла Його цим пригостити.
– Гаразд, розумію. У будь-якому разі дякуємо.
Чоловік поклав руку жінці на плечі, і вони завернули в якийсь провулок.
Рут дивилася, як вони віддалялись, і з жалю в неї заболіло серце.
– Добродію, зачекайте.
Пара зупинилась, і дівчина підбігла до них.
– Чому б вам не взяти цю їжу, своєму гостеві я можу приготувати щось інше, – сказала вона, віддаючи мішечок із супермаркету.
– Спасибі, велике спасибі, панянко! Дякую, – сказала їй жінка, і Рут побачила, як та тремтить від холоду.
– Знаєте, у мене вдома є інше пальто, візьміть собі це, – сказала вона жінці, вкриваючи їй плечі.
Вона повернулась додому усміхнена, без пальта і без їжі, якою мала пригостити свого гостя.
Наближаючись до дверей свого будинку, Рут стала журитися, думаючи, що немає чим приймати Господа.
Коли вона засунула ключ в замок, то помітила ще один конверт у скриньці.
– Дивно, зазвичай поштар не приходить двічі на день.
Вона взяла конверт і відкрила його:
«Дорога Рут, мені було дуже приємно знову тебе побачити. Дякую за їжу, а також за чудове пальто. Завжди тебе люблю. Твій Батько Бог».
Невідомий Автор
| Інколи нам важко побачити Бога в дрібницях, які нас оточують, а ще важче – у неприємних нам людях, але саме ТАМ ВІН хоче, щоб ми Його знайшли: у всьому малому і прекрасному, створеному для нас!!!! |
ПОЛОВИНА ПОКРИВАЛА
Дон Роке був уже в похилому віці, коли померла його дружина.
Багато років він наполегливо працював, аби забезпечити свою сім’ю.
Найбільшим його бажанням було, щоб син став хорошою та шанованою людиною, на це він поклав усе своє життя і свої невеликі статки.
У свої сімдесят років Дон Роке уже не мав ні сил, ні надій, він був самотнім і жив тільки спогадами.
Він сподівався, що його син, який зараз став успішним фахівцем, запропонує йому свою підтримку і розуміння, але минали дні за днями, а той не з’являвся, тому вперше в житті вирішив попросити сина про послугу.
Дон Роке подзвонив у двері будинку, де жив його син зі своєю сім’єю.
– Вітаю, тату! Яке диво, що ти приїхав сюди…
– Ти ж знаєш, що я не люблю надокучати, але почуваюся дуже самотньо, крім того, я вже стомлений і старий.
– Нам дуже приємно, що ти до нас завітав, ти ж знаєш: цей дім – твій.
– Дякую, синку, я знав, що можу на тебе розраховувати, але боявся бути тобі тягарем. Значить, тобі не буде незручно, якщо я залишусь жити з вами?.. Мені так самотньо!
– Залишишся жити тут? Так… звісно… але не знаю, чи тобі тут сподобається. Ти ж знаєш, будинок маленький… дружина має своєрідний характер… ну і, крім того, діти…
– Слухай, синку, якщо я завдаю тобі клопотів, забудь. Не переймайся мною, хтось мені простягне руку допомоги.
– Ні, батьку, не в тому річ. Просто… я не знаю, де тебе покласти спати. Я не можу нікого вигнати з їхньої кімнати, мої сини мені цього б не пробачили… якщо б тобі не було незручно…
– Що, синку?
– Спати у дворі…
– Спати у дворі, гаразд.
Син Дона Роке покликав свого дванадцятирічного сина.
– Слухаю, тату.
– Бачиш, синку, двій дідусь залишиться жити з нами. Принеси йому покривало, щоб він міг вкритися вночі.
– Так, з задоволенням… а де він спатиме?
– У дворі. Він не хоче створювати нам незручності.
Луїс піднявся по покривало, потім узяв ножиці і розрізав його на дві половини.
Аж тут прийшов батько.
– Що ти робиш, Луїсе? Для чого ти розрізав дідусеве покривало?
– Знаєш, тату, я тут подумав…
– Подумав про що?
– Я подумав, що треба залишити половину покривала для тебе, коли ти будеш старим і прийдеш жити до мене.
Невідомий Автор
| Мораль: Що посієш, те й пожнеш… |
ЯКЩО ВИПИВ – НЕ СІДАЙ ЗА КЕРМО
Я їздила на вечірку, мамо. І згадала, що ти мені колись казала.
Ти казала, щоб я не пила, тому я випила тільки солодкої водички.
Я справді в душі почувалась гордою, бо ти казала, що інакше зі мною може трапитись біда. Я знаю, що зробила все правильно, мамо; я знаю, що ти завжди маєш рацію.
Зараз вечірка нарешті закінчується, і всі від’їжджають на своїх автах.
Сівши у свій автомобіль, я зрозуміла, що дістанусь додому цілою і неушкодженою. Завдяки тому, що ти мене виховувала вимогливо і водночас лагідно.
Я поїхала додому своїм автом, мамо, але коли виїхала на шосе, водій іншого автомобіля мене не побачив і щосили наїхав на мене. Коли я лежала там, на бруківці, мамо, я чула, як поліцейський говорив, що п’яним був інший водій, а розплачуватися доведеться мені.
Ось я лежу тут і вмираю, мамо… хочу, щоб ти прийшла до мене якнайшвидше!!!
Чому це мало статися зі мною? Моє життя луснуло, як повітряна кулька. Чую, як лікар каже, що я незабаром помру, єдине, що я хотіла сказати тобі, мамо: клянусь, я не пила! Пили інші.
Інші не думали. Той водій, вірогідно, веселився на тій же вечірці, що і я, та єдина відмінність між нами, що випив він, а я… я піду з цього світу.
Чому люди п’ють? Вони ж можуть зруйнувати ціле людське життя.
Відчуваю гострий, пронизливий біль. Наче від удару ножа.
Той, хто на мене наїхав, ходить своїми ногами, мамо, а мені здається, що це несправедливо. Я вмираю, і все, що він може зробити, – це дивитися зараз на мене.
Скажи моєму братові, щоб він не плакав. Скажи татові, щоб був мужнім. Мамо, я хочу, щоб на моїй могилі написали «татусева донечка».
Хтось би мав йому сказати, щоб він не пив і не сідав за кермо, якщо випив. Якби йому це сказали, я була б ще тут. Моє дихання стає переривчастим, мене охоплює великий страх.
Будь ласка, нехай за мною не плачуть, мамо. Коли ти була мені потрібною, ти завжди була поруч. У мене ще є останнє запитання, перш ніж я попрощаюсь з тобою:
– Я не пила і вела машину, але… чому я вмираю?
| Пам’яті моєї сестри Карліти. (15/04/1981 – 10/01/2000) |
Невідомий Автор
