В одному садку поряд з ліщиною росло персикове дерево. Воно раз у раз із заздрістю поглядало на гілки сусіда, щедро усипані горіхами.
– Чому в нього стільки плодів, а в мене так мало? – не переставало бурчати безрозсудне дерево. – Хіба це справедливо? Хай і в мене буде стільки ж персиків! Чим я гірше за нього?
– Не зазіхай на чуже! – сказала якось йому стара слива, що росла неподалік.
– Невже ти не бачиш, який міцний стовбур і гнучкі гілки в ліщини? Ніж бурчати даремно та заздрити, постарайся краще виростити добрі соковиті персики.
Але засліплене чорною заздрістю персикове дерево не побажало дослухатися до добрих порад сливи, і жодні аргументи на нього не діяли. Воно тут же повеліло своєму корінню чим глибше вгризатися в землю і чим більше висмоктувати цілющі соки і вологу. Гілкам воно наказало не скупитися на зав’язь, а квітам перетворитися на плоди.
Коли минула пора цвітіння, дерево виявилося до самої верхівки обвішаним плодами. Наливаючись соком, персики тяжчали день від дня, і гілкам було не під силу утримувати їх.
І от одного разу дерево застогнало від натуги, стовбур з тріском надломився, а стиглі персики попадали на землю, де незабаром і згнили біля підніжжя незворушної ліщини.
«Поспішає до багатства заздрісна людина, і не думає, що убогість осягне її» (Книга притч Соломонових 28:22)