Покаяння – Частина 1

ОДИН ЮНАК НЕЗАБАРОМ ПОМРЕ

Ось як один паризький священик пригадує собі кінець німецької окупації:

«Одного вечора у 1943 році я був шалено втомлений. У мене видався важкий день: Літургія о 6 ранку, шлюб, декілька похоронів, катехизм, хрестини, духовний супровід дітей, навчальний гурток для дорослих, сповіді; після цього ще декілька зустрічей…

Близько опівночі у двері парафіяльного будинку хтось подзвонив з такою силою, що я мимоволі здригнувся. Я почув, як служниця відчинила вікно, аби поглянути, хто прийшов о цій порі. Припустивши, що це до якогось хворого, я зійшов униз і сам відчинив двері. На порозі жінка років сорока благально склала руки і мовила:

– Отче, ходіть-но швидше, один юнак незабаром помре!

– Пані, я прийду завтра, перед Літургією на 7 годину.

– Завтра буде запізно! Благаю вас, отче, не зволікайте!

– Гаразд, напишіть у моєму записнику назву вулиці, номер будинку і поверх.

Вона зайшла у вестибюль, і я побачив жінку на світлі. Її обличчя виражало страждання. Вона написала: вул. Декарта, 37, 3 поверх.

– Можете розраховувати на мене. Я буду там через двадцять хвилин.

Жінка, що принесла звістку, стиха промовила:

– Нехай Бог не забуде вам вашого милосердя, адже ви дуже втомлені, і нехай охороняє вас у час небезпеки.

Після цього вона зникла у пітьмі.

Я швидко одягнув пальто та взяв усе необхідне для соборування, і пішов безлюдними й темними вулицями. Німецький патруль навів на мене світло ліхтаря. Я показав перепустку і пішов далі, прискоривши крок. Дорогою подумав, що іду до незнайомої сім’ї. Прізвище і адреса, які вказала жінка, не викликали у мене жодного спогаду. Щодо неї самої, то пригадую, що зустрічав її у церкві заледве декілька разів три або чотири роки тому.

Не без труду я знайшов номер 37 по вулиці Декарта. То був великий шестиповерховий будинок з добре замаскованими вікнами. На щастя, вхідні двері треба було тільки штовхнути.

Я піднявся сходами, посвітивши собі ліхтариком, і рішуче подзвонив, як людина, яку чекають. Звук кроків, клацання перемикача, промінь світла і юнак років двадцяти, що з подивом дивиться на мене…

– Я прийшов, – сказав я, – до юнака у небезпеці смерти. Він тут?

– Та ні, отче, це якась помилка…

– Але ж мені сказали: вулиця Декарта, 37, 3 поверх.

– Це справді 37 номер, третій поверх… Юнак – це я (він посміхнувся), однак я зовсім не збираюся вмирати!

При мені був мій блокнот, і я простягнув його юнакові:

– Одна жінка років сорока прийшла попередити мене, – вів я далі. – Вона чітко написала мені цю адресу.

– І справді! Здається, мені відомий цей… почерк. Він мені нагадує… Але ж ні! Дивно… Жінка, яка повідомила вас, мабуть, хотіла написати: вулиця Департа, а написала вулиця Декарта. Зайдіть на хвильку. Ви замерзли. Я вам швидко приготую грог.

Я зайшов у вишуканий салон-бібліотеку. На дивані лежали розгорнуті книжки. У кутку був невеличкий столик, низенька лампа, попільничка, радіо і м’яке крісло зі шкіри рудуватого кольору.

– Я саме слухав угорську музику, яку передають з Відня, – сказав юнак.

Він різко натиснув на кнопку.

– Отче, я вже два роки хочу з вами поговорити і відкритися вам. Випадковість, яка трапилася цієї ночі, справді неймовірна… – Він сумно посміхнувся і додав: – Я – блудний син…

Сидячи на дивані, юнак розповів мені усе своє життя. Примиривши його з Богом, я вийшов. А тоді поспішив на вулицю Департа, міркуючи про свій надзвичайний візит до юнака. Але ми, священики, вже давно звикли до таких дивних історій, як ця.

На всіх годинниках міста пробило першу годину п’ятнадцять хвилин. Коли я переходив Театральну площу, почали зловісно гудіти сирени. Тривога! Я побіг. Прибувши на вулицю Департа, я виявив, що 37 номера не існує, вона закінчується номером 16. Я нічогісінько не зрозумів, однак у мене не було часу на роздуми. Перші снаряди вже падали на півночі міста, і пекельний шум наближався. У мене тільки й часу залишалося, щоб сховатися у найближчий підвал. Упродовж сорока п’яти хвилин ми сиділи жахливо налякані. Коли я вийшов, яскраве світло пожеж осявало дахи будинків міста. Палали щонайменше дві сотні будівель. Повсюди руйнування, дим, порох, розпачливі крики і безумство.

Я пішов до пункту першої допомоги. У дворі були складені декілька сотень убитих і поранених; постійно приносили нових, передовсім жінок і дітей. Я підходив до них по черзі і давав розрішення, поспіхом помазуючи єлеєм бездушні чола. Враз я відчув потребу опертися об стіну…

– Що з вами, отче, це хтось з ваших родичів? – запитав лікар.

– Ні, парафіянин…

Я наштовхнувся ногою на юнака з будинку 37 по вулиці Декарта. Коли заледве годину тому я вийшов від нього, він був піднесений через прощення гріхів. Мені пригадалися його слова: «Отче, ви помиляєтеся. Погляньте, як я добре почуваюся!».

Я узяв гаманець юнака, сподіваючись знайти там його прізвище. На робочому посвідченні було вказано: Р… В,.. 21 рік. Там був якийсь старий лист і фотографії.

На одній з них зображена жінка років 40. Я аж підстрибнув: то саме вона приходила до мене близько опівночі і відправила, благаючи «не зволікати», у будинок під номером 37 по вулиці Декарта до «юнака, що перебуває у небезпеці смерти!»

На звороті я прочитав одне просте слово: «Мама». На іншій фотографії жінка на смертному ложі, з вервицею у складених руках, і дві дати: 7 травня 1898 – 8 квітня 1939. Я подивився на пожовклий лист: почерк був точнісінько такий самий, як у тієї незнайомки, яка писала у моєму блокноті у парафіяльному домі…»

Ось як священик підсумовує цю історію: «Думайте, що хочете, про цю правдиву історію, таку хвилюючу і таку загадкову. Хіба не мати юнака прийшла по мене опівночі з глибини вічности?..»

Наступна

Покаяння – Частина 2

У НЕТРЯХ НЬЮ-ЙОРКА Американський пастор Девід Вілкерсон розповідає про свої місії у бідних кварталах Нью-Йорка. ... Читати далі

Попередня

Євхаристія – Частина 6

ШІСТНАДЦЯТИЛІТНІЙ ДОКТОР! Мас-медія дуже полюбляють рекорди. Недавно у газетах з’явилася інформація, що наймолодшому бакалавру у ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *